Бомба для голови
Шрифт:
— Ганс, — сказав старий Дорнброк, зійшовши на перший поверх, — вибач; що я відриваю тебе. Мені треба з тобою поговорити.
— Зараз, тату.
Ганс накинув халат, підійшов до батька й поцілував його в щоку; вони були одного зросту й дуже схожі.
— Сядь, синку. Я закурю, ти дозволиш мені закурити в твоєму храмі здоров’я?
— Категорично заперечую. Ти обіцяв мені не курити…
— Це буде передостання сигарета або ж перша в серії тих, які мені належить докурити… Все залежить від нашої розмови… Я прийшов пробачитися перед тобою. Ідіот Галес підсунув мені листа, адресованого тобі. Я прочитав його чисто автоматично. Пробач мені… Ось він…
Побачивши, як спаленів Ганс, старий зрозумів, що все це серйозно.
— Прочитай, синку. Прочитай при мені і скажи, що ти думаєш робити.
Ганс прочитав листа, і обличчя
— Я пошлю їй телеграму. Я її люблю…
Дорнброк докурив сигарету і, загасивши недокурок об підошву старого, підбитого третьою підметкою черевика, ткнув його в сірникову коробку…
— Синку, ти пригадуєш той час, коли я сидів у тюрмі, а тебе били за те, що ти син нациста?.. Ти пригадуєш, як тебе били? Збиралося чоловік десять — хіба один на один зміг би хтось із них справитися з тобою? — і били, нападаючи ззаду.
— Пригадую. Наче крізь серпанок… Немовби цього взагалі й не було.
— А я цього не забуду ніколи. Ти пам’ятаєш, як мене принижували в тюрмі, синку?
— Оцього я ніколи не забуду.
— Хто бив тебе? Хто принижував мене? Хто посадив мене в тюрму? Хто вимагав для мене в Нюрнберзі довічної каторги, синку?
— Як це «хто»? Люди…
Дорнброк заперечно похитав головою:
— Ні. Не люди. Це були євреї, які хотіли знищити нас…
— Я нe смію нав’язувати тобі своїх переконань, тату, але мені здається, що це все пережитки… Ти сам допомагаєш Ізраїлю…
— Це зовсім інша справа. Я їм допомагатиму доти, поки нам це буде вигідно.
— Але Дігон? Ви ж…
Дорнброк поклав на синове коліно свою ліву руку: суглоби вказівного пальця і мізинця були переламані й зрослися криво, і тому батькова рука викликала в Ганса гострий жаль.
— Це мені переламав підборами Дігон… У тюрмі… Коли я не міг захищатись…
Обличчя Ганса пересмикнулося, і він накрив батькову руку своєю долонею й тихо сказав:
— Ти ніколи мені не казав про це… Але ж вона дочка… Хіба дочка винна в злочині батька?
Дорнброк заперечливо похитав головою.
— НІ, — відповів він. — Вона ні в чому не винна…
— Але…
— Послухай, синку, я знаю твою доброту, ти успадкував її від матері, і це гарно — людина повинна бути доброю. Але я знаю твою твердість, це ти взяв у мене. Я не боюся, що, ставши чоловіком Суламіф, ти розповідатимеш їй про наше з тобою діло, а тобі пора починати працювати зі мною — крім тебе, в мене нікого немає… Коли за таємниці діла бояться керівники, це свідчить про їх слабкість або уразливість у відправній ланці. Нам з тобою ні того, ні другого боятися не доводиться… Вона чудова, і я розумію тебе, але вона дочка свого племені, а ти син свого народу. Не роби її нещасною, Ганс… І не завдавай мені горя — коли ти, звичайно, спроможний виконати це моє прохання. Хлопчику, я теж не люблю гучних слів, але хіба тобі не боляче читати про те, як окупанти з Америки гвалтують німецьких дівчат? Хіба не прикро тобі бачити їхні танкові маневри на нашій землі? Хіба ти не відчуваєш відповідальності перед нацією, ти, син Дорнброка?
Він підвівся й, згорбившись, повільно пішов до скляних дверей. Він ждав, що Ганс покличе його. Але син мовчав. Тоді він обернувся й сказав:
— Синку, я не переживу цього… Дігон вирішить, що ми отак підступно хочемо одержати частку майна Суламіф… Пощади мене, синку… І не ламай життя цій дівчині… Вона дівчина? Чого ж ти мовчиш, Ганс? Не треба мовчати, хлопчику… Якщо мені скажуть; що заради твого життя потрібне моє, я буду щасливий віддати моє безглузде життя… Хіба ти не впевнений у цьому?
— А хіба ти не впевнений у тому, що я віддам своє життя за тебе, тату? — глухо сказав Ганс. — Хіба ти не впевнений у цьому?
…Додому того дня Ганс не повернувся. Він провів ніч у якоїсь рудої старої повії біля вокзалу, а вранці надіслав телеграму в Нью-Йорк. Телеграма була коротка:
«Спасибі тобі за все, Суло. Не прилітай. Ганс»
«Статс-секретареві міністерства економіки Отто фон Нолмару.
Мій дорогий Отто!
До мене дійшли чутки, що ти відправляєш цими днями групу інженерів у Гонконг, Токіо, Тайбей, Манілу
й Пекін. Чи правда це? Якщо правда, то можу лише вітати тебе, а заразом і себе, твого давнього друга, — це розумний крок з усіх поглядів. Знаючи, який ти заклопотаний на новому посту, ми не запрошували тебе на останнє засідання спостережної ради (я сподіваюся, ти, як і раніше, не вважаєш себе обтяженим цією посадою?), а там у нас ішла мова про серйозні інтереси концерну на Сході.Чи не вважаєш ти за можливе включити двох представників від нас до складу цієї делегації? Думаю, ти підтримаєш цю мою пропозицію. В тому разі якщо делегація складається з працівників міністерства, то я гадаю, тобі неважко буде прийняти на службу, хоча б тимчасово, тих людей, яких ми підберемо для цієї місії.
З найкращими побажаннями
Фрідріх Ф. Дорнброк.
голова спостережної рада.
12. VI. 1966 р.»
«Начальникові федеральної розвідувальної служби міністраль-директору Гелену.
Дорогий генерале!
Міністерство економіки запропонувало мені послати двох експертів на Схід у складі широкої й представницької делегації. О. фон Нолмар з міністерства економіки прийме наші кандидатури. Одну людину я вже рекомендував: це Г. Айсман. Цілком можливо, що вам доводилося зустрічатися з ним по роботі, це надійна людина, яка володіє широким діапазоном знань; хотів би просити Вас — у неофіційному порядку — виділити досвідченого спеціаліста по Сходу, який працював би під час цієї поїздки з Айсманом. Думаю, що такий альянс принесе нам однакову користь.
Досі шкодую, що минулої середи Ви не змогли бути в мене на день народження Ганса. Він, як завжди, ставиться; до Вас і Вашої благородної роботи з захопленням. Так само, як і я.
З найкращими побажаннями
Ваш Фрідріх Ф. Дорнброк,
голова спостережної ради
14. VI. 1966 р.»
Айсман витер піт з лоба. Сорочка прилипла до тіла, та й труси також були зовсім мокрі.
«Бауер тут був, коли стояла холоднеча, — подумав він, — інакше він не говорив би, що тут терпима спека. А при моїй підозріливості мені раз по раз здається, що промокли штани і на них ззаду виступила чорна пляма. Слава богу, ніхто не знає про мою недовірливість до всього, на цьому мене можна було б сто разів зловити — я страшенно боюсь видатися смішним. Якби мені отак навчитися приховувати свій страх перед польотами, тоді я міг би вважати себе кращим лицедієм у Німеччині».
— Скоро? — запитав Айсман. — Коли ми ще десять хвилин просидимо в цій розпеченій машині, я збожеволію.
Представник концерну по торгівлі з Азією Роберт Аусбург, поглядаючи на каучукові плантації, що миготіли мимо вікон, відповів:
— Я воював у Роммеля, там було й не таке.
— А я бував на півночі Норвегії, — розізлився Айсман, — там крига. Що це за манера — козиряти звичками? Ви знали, що ми прилетимо, і могли б купити для нас машину з кондиціонером.
— Про це я нічого не знав. Я одержав телеграму, в якій було сказано, що ви прилітаєте. Звідки я міг знати, що ви не переносите спеки? Там нічого не було про машину…
Айсман перезирнувся з своїм помічником Вальтером, якого йому виділив Гелен, і, знизавши плечима, ледь торкнувся пальцем скроні.
«Якийсь навіжений, — подумав він. — Чи зовсім розбестився далеко від батьківщини. Ще б пак: повсякчасний вплив англійців. Самі тутешні фільми чого варті — абсолютна порнографія і безвідповідальне базікання».
— У тебе все готове? — спитав Айсман.
— Що саме? — все ще не обертаючись, запитав Роберт.
— Я не вас. Вальтер, ти готовий?
— Так, — відповів Вальтер і поклав обидві руки на плаский чорний чемодан, що лежав у нього на колінах. Він потерпав від спеки ще більше, ніж Айсман, бо змушений був сидіти в піджаку — під пахвою в нього висів парабелум. Спочатку він спробував засунути його в задню кишеню штанів, але Айсман довго сміявся, подивившись на Вальтера ззаду: «Ти з’їхав з глузду, він у тебе видрукуваний ззаду, як вирок суду».