Бомба для голови

— Це нелегко, дорогий Хосе Марія, я в Парижі.

— Ну то й що? Прилітайте. Ми славно поп’ємо ваше улюблене тінто. Га?

— Спасибі, старина, думаю, ми це зробимо наступного разу, можливо, завтра. Якщо домовимося зараз.

— Я вас зрозумів. Вважайте, що ми домовились. Я — за.

— Мені треба для початку тисяч сімдесят. Доларів.

— Це можливо. Який буде другий внесок?

— Іще тисяч сто.

— Вважайте, що заметано. Прилітайте завтра, обговоримо деталі. Клянусь честю, ми зробимо з вами фільм століття! Лише одна умова — тільки не сучасність! І без усяких соціальних трагедій: тут це нікого не цікавить. Ви розумієте? Шекспір, Бальзак, Барроха. І війни також не треба — в нас своє ставлення до минулої війни. Я, звичайно, не поділяю цього ставлення до минулої війни, але треба дивитися на речі тверезо. Класика, мій дорогий друже, все що завгодно з класики!

— Класика мене зараз не цікавить!

— Єзус-Марія, не мені вас учити! Дотримуйтесь пропорції форм, і нехай ваші герої говорять про злочинців-імператорів і про корупцію в сенаті Риму! Нехай ваші герої лають кого завгодно, аби тільки вони ходили в шкурах чи в оксамитових камзолах!

— Мені брехати не хотілося б. Тим паче, що мова в моїй новій стрічці піде не про вас, а про Німеччину.

— Тут цього не пропустять. Наш уряд любить канцлера Кізінгера! Я здогадуюсь, як і що ви хочете знімати про Німеччину, — наше міністерство закордонних справ буде заперечувати, запевняю вас! Словом, мені важко пояснити вам це по телефону. Прилітайте, я постараюсь переконати вас…

— Спасибі, — зітхнув Люс. — Я, можливо, передзвоню вам… Салют!..

— Хайль Гітлер! — засміявся Хосе Марія. — Жду дзвінка.

«Йому важко розмовляти по телефону, — зітхнув Люс, — бідолашний добрий буржуа. Йому справді важко: в них усе, як у Німеччині сорок четвертого року. А він звик їздити в Париж, де базікають, не оглядаючись на поліцію…»

Люс сів на підвіконня. Він тоскно чекав світання, а потім зійшов униз, занлатив у «ресепсьон» за номер і телефонні розмови й пішов до мертвотно освітленої громадини найкрасивішого європейського аеропорту: там хоч можна побути серед людей, випити в барі й заразом вирішити, яким чином завтра ж, не пізніше полудня, оформити продаж свого будинку. Чи закласти під вексель. А «мерседес», який заводиться з півоберту, продати треба буде рано-вранці. А ввечері вилетіти в Гонконг. Молодець прокурор! Він підібрав такі матеріали в бібліотеці, за якими можна розробити точний маршрут.

Діти? Що ж… діти. Нехай у дітей будуть чесні батьки — це важливіше, ніж кількість кімнат у квартирі, справді так.

Він узяв у барі віскі, відійшов від стойки, сів у куточку і, обернувшись до стіни, вперся поглядом у свій погляд: стіна була дзеркальна. Люс озирнувся — в барі було порожньо. Він набрав у рот віскі й випустив тоненьку цівочку в своє зображення на дзеркалі, і його обличчя в дзеркалі потекло, стало кумедне й жалюгідне.

Він підвівся й попрямував до «інформасьйон» — з’ясувати, скільки коштує квиток до Гонконга через Сінгапур, Тайбей, Токіо й Кантон.

Турботи літніх чоловіків

1

Берг неквапливо переглядав ранкові газети. Поспішати йому тепер було нікуди, тому газети він гортав ліниво й уважно.

«Прокурор Берг попросив відставку, посилаючись на різке погіршення стану здоров’я. За відомостями, одержаними з поінформованих джерел, міністр доручив статс-секретареві міністерства доктору Кройцману негайно вилетіти в Західний Берлін, щоб провести консультації з лікарями. Міністр висловив стурбованість у зв’язку з станом здоров’я прокурора Берга. Гадають, що в тому разі, коли лікарі наполягатимуть на госпіталізації Берга, його справи, які мають надзвичайний характер, тимчасово прийме Кройцман, один з найталановитіших учнів Берга»… («Ді вельт»)

«В «Байерн-курір» з’явилася замітка, в якій подання Берга у відставку трактується як «визнання прокурором власного безсилля». Подібного роду коментар може розглядатися лише як повна некомпетентність або злісне зведення рахунків з одним з найшановніших юристів Федеративної Республіки. Берг не щадив сил, віддавав усього себе створенню нашого демократичного законодавства. Писати так про людину, стан здоров’я якої вважається далеко не нормальним, не в дусі нашої преси. Коментар баварської преси прозвучав різким дисонансом у серії відгуків на цю подію, з якими виступили провідні газети. Ми, з свого боку, можемо лише висловити глибоку подяку прокуророві Бергу за все те, що він зробив для нашого правосуддя». (Г. Краузе, «Гамбургер рундшау»)

«Демократична перепалка в нашій «демократичній» пресі ще раз свідчить про той дух «витонченої» корупірованості, яка панує у ФРН. Треба дивитися правді в очі: Берг уже давно неугодний ХДС/ХСС, відтоді, як він притягнув у 1964 році до відповідальності сім вищих офіцерів бундесверу за злочини, що їх вони вчинили в Росії і у Франції під час війни, коли ця сімка носила не зелені, а чорні мундири. Берга примусили піти у відставку. Нам тільки лишається пошкодувати, що прокурор не проявив громадянської мужності й не продовжив боротьби». (Г. Кроне, «Телеграф»)

Берг сунув газети в кишеню халата й пішов у ванну кімнату. Щоранку він довго розтирав тіло жорстким рушником і вважав, що це врятувало його від склерозу, бо кровообіг діставав допінг — не фармакологічний, а природний. «Лосі теж труться в лісі об дерева, — думав Берг, — а треба в усьому брати приклад з тварин. Черчілль правильно робив, що спав після обіду: всі звірі сплять після обіду. Жирний? Ну то й що? Краще померти жирним старим, ніж струнким молодим чоловіком».

Він заліз у ванну, поклав на столик біля себе пачку газет і подумав: «Спочатку я трошки відмокну, порозкошую, а потім перегляну решту сміття… Тільки не заснути б… Хтось мені казав, що можна заснути у ванній у сосновому екстракті, а прокинутися біля воріт дому господнього… А розкладають вони свої козирі розумно… Мої улюблені учні Краузе й Кройцман роблять хорошу міну при поганій грі… І роблять це витончено… Найдошкульніше вдарили мої соціал-демократи з «Телеграфу». Найдошкульніше тому, що дуже боляче. А боляче тому, що вони правду пишуть. Хоч правда ця абстрактна, бо вони в опозиції і ніколи не були втягнуті в круговерть державного апарату. Коли чиновникові кажуть, що він застарів, виходить, йому показують на двері. А чіплятися за посаду — значить здаватися смішним, честолюбним і корисливим. Вони це обіграли б у своїх газетах у наступному турі, а смішна людина нікого вже не зможе перемогти… Краузе, звичайно, зіграв зі мною свою найталановитішу партію. Взагалі, люди Шпрінгера — розумні люди. Перемігши, вони не топчуть, а простягають руку допомоги. Таким, як я, звісна річ, хто зміг чогось досягти в цьому брудному суспільстві… Бідолашних довговолосих вони поставили б до стінки не задумуючись.

З довговолосими справа проста: перепродукція інтелектуалів… Нема куди йти працювати тим, хто, закінчивши університет, вважає себе Гегелем чи Бісмарком. Тільки на барикади… Не в школу ж за мізерний оклад — чотириста марок. Справа таки проста… Проста? А, це я про дружину Люса. Він битиметься на смерть, бо любить дітей і боїться за них, а з нею в нього погано. Коли б у нього було все добре, він не ліз би ні в яку бійку, а тримався б за її спідницю».

Берг узяв ще одну газету, переглянув, чи немає там коментаря про його відставку; заглянув у розділ спортивної хроніки: він стежив за важкоатлетами, штангісти були його пристрастю; потім розгорнув розділ судової хроніки і поліцейських новин і зразу ж натрапив на замітку, набрану петитом:

«Наш постійний кореспондент при головному поліцейському управлінні Таубен передає, що позавчора ввечері із Гамбурга повернулася фрау Шмідт, яка мешкає на Генекштрасе, 7. Вона побачила в своїй квартирі, де її не було з 19 серпня, дивну картину: розбите вікно і розбитий екран телевізора. Фрау Шмідт викликала домовласника, який, у свою чергу, негайно запросив представників страхової компанії. Експерт визначив, що ТВ марки «Філліпс-209» (380 марок) розбито кулею, бо він вийняв її з телевізора. На вимогу експерта Агнемайна викликали представників кримінальної поліції. Поліцейська експертиза встановила, що кулю випущено з пістолета «Пельман МБ-6» калібру 9,3. Але з’ясувати, як вона влучила в телевізор, розбивши вікно й зрикошетивши в металевий держак люстри, поліції не вдалося».

Берг знизав плечима й відклав газету… «Ідіотизм. Але цікаво. Нехай з’ясовують це мої молоді наступники. А я блаженствуватиму в сосновій ванні. І читатиму повідомлення про перемоги моїх важкоатлетів. Лише в цьому є закон і гарантія, — все ще думав Берг, — тільки в спорті, і то не в усьому, а лише у важкій атлетиці. Терези точні, їх не обдуриш: вагу штанги має бути співвіднесено з абсолютною вагою спортсмена. В футболі можна дати зайву секунду, яка виявиться вирішальною, або не помітити гри рукою на воротарському майданчику. В боксі панує випадок: переможцеві в перших двох раундах випадково під час третього раунду розбивають брову, і його знімають з поєдинку. Що це? Випадок? Ні. Це звичайне, відверте знущання над законом, бо закони старіють, як і епохи. А ніхто не вніс корективи в цей старий закон відтоді, як ішли бої професіоналів і озвірілі глядачі вимагали від боксера тільки перемоги або загибелі: Рим породив гладіаторів, але тепер про це говорять як про вандалізм».