Бурлачка

Василина не встигла обернутись на другий бік, як оби­два бурлаки присунулись до неї й здавили її з двох боків.

– Одчепіться од моєї душі! Чого це ви причепились до мене?
– крикнула Василина й насилу видерлась з бурла­цьких рук. Вона, вся червона, вибігла з казарми.

– А як зачервонілась! Потривай, прийдеш ти до нас у казарму на ніч,- крикнули бурлаки вслід Василині.

Знов задзвонили в дзвоник. Бурлаки рушили до фа­брики. Василина знов сіла перед прозорим сукном, і її очі пірнули в нитки та вузлики. Вона передумала все, що ви­терпіла того дня, і зажурилась.

«Важке буде моє життя на фабриці, але така вже, знати, мені доля судилася,- думала Василина, важко зітхаю­чи.- Нащо мені було йти на ті буряки? Нащо я найняла­ся в того пана? А тепер зав’язала голівоньку, не розв’яжу довіку».

Ввечері знов задзвонив дзвоник. Десяцькі знов об­трусили робітниць і випустили їх з фабрики. У казармах подали бурлакам на вечерю куліш з одним кропом без сала. Голодна Василина попоїла кулішу, постелилась між двома молодицями и лягла спати, прикрившись свитою.

Бурлаки й бурлачки полягали покотом на полах, де хто схотів.

Тільки що Василина задрімала, чує вона крізь сон, що з неї в одну мить хтось стяг свиту, неначе її вхопив вітер і поніс кудись. Василина кинулась.

– Хто це стяг з мене свиту?
– крикнула вона на всю казарму.

– Та це, мабуть, хтось жартує,- обізвалась та молодиця, що лежала поруч з нею.- Хтось потяг свиту через мене.

– Оддайте мені свиту! Чого ви чіпляєтесь до мене!
– крикнула Василина, сидячи на полу.

В темряві було чути здушений сміх. Молодиця повози­ла руками, налапала свиту й кинула на Василину.

В казармі знов стало тихо. Тільки що Василина за­дрімала, з неї свита знов знялася й полетіла на другий бік. Василина крикнула.

– Якого це ви дідька до мене чіпляєтесь! Оце лихо, та й годі! Не дадуть заснути!
– кричала Василина крізь сльози.

Молодиця по другий бік Василини почала кричати на бурлак, налапала свиту і подала Василині.

Не встигла Василина задрімати, чує вона,- чиясь тверда широка долоня переїхала через її лице. З другого боку хтось смикнув її за ногу.

– Гвалт! Рятуйте!
– закричала Василина не своїм голо­сом.

Хтось побіг по казармі й трохи не вищав од сміху. В казармі всі попрокидались і загомоніли. Молодиці почали лаятись та кричати на бурлак.

Перегодя знов всі затихли і поснули, тільки одна Васи­лина довго не спала і тихо плакала.

«Не видержу я в цій казармі»,- думала Василина, заси­паючи.

А їй через легкий сон сниться пишний батьків садок, чудовий квітник, де цвіли настурці, півонія та зірки. Сонце грає чудовим маревом на квітках, на садку, на пи­шних садках та лісах. Легкий туман криє всю Комарівку, що потонула у яблунях та черешнях, і розлягається тонким покривалом на густих лісах.

Минули жнива. Лейзор Рабиненко поїхав у Могиле­вську губерню й навіз на завод білорусів. У казармі стало тісно. В неї набилась сила народу. Робітники поскладали свої мішки з одежею в одному кутку. Для одежі не було опрічної коморки, де можна було б поскладати й за­мкнути свої бурлацькі манатки. В казармі почала пропадати одежа: в одного вкрали сорочки, у другого сви­ту. У Василини хтось украв свиту. Вона перенесла свою одежу на схованку до Марії Янівни.

Білоруси були народ спокійний, тихий, дуже вбогий. На чоловіках білі свитки та білі шапки-магерки світилися наскрізь. На молодицях плахти та запаски висіли, як шматки дрантя. І чоловіки й молодиці носили личаки, об­горнувши ноги білими онучками.

Молоді бурлаки не давали Василині спокою ні вдень ні вночі. Через її молоде гарне лице, чорні брови до неї горнулись всі бурлаки. Навіть білоруси задивлялись на неї та зачіпали її.

– Вот гарна маладіца!
– говорив один білорус до Васи­лини.- Каби за мене пошла, то я б ажанівся.

– Як же ти аженишся, калі в цєбє дома є свая жонка,- говорив другий білорус.

– Калі яго Вувдя «наваріла яму бураков - насипала черв’яков, наваріла каші - насипала сажі»,- сміялися біло­руси.

Бурлаки жартували, а Василині було не до жартів. Харч була така погана, що вона зовсім захляла й мусила купувати собі їжу на базарі. Вона мусила спродувать деяку свою одежу і купувати собі на базарі добрішу харч.

В суботу молодиць та дівчат пускають з фабрики рані­ше, ніж в другі дні. Однієї суботи Василина побігла до Марії.

– Чи не знаєш ти, Маріє, кого-небудь, щоб купив у мене спідницю або юбку. Оце так захарчували мене жи­ди, що вже ледве соваю ногами.

– Не знаю, серденько,- сказала Марія.- А яку ж оце спідницю ти думаєш продати?

– Та будлі-яку: чи червону, чи синю, за всі голови, бо я вже зовсім захляла. Як не попоїм луччої страви, то й з ніг звалюся.

– А покажи мені, Василинко, ту спідницю, може, й я куплю,- сказала Марія.

Василина викидала з мішка свою одежу, взяла одну спідницю й розгорнула.

– Ой, гарна ж спідниця!
– аж плеснула у долоні Марія.- Червона, аж очі в себе бере, а по червоному полі неначе хто розсипав зелені дрібні бублички. Ану, це яка? А роз­горни, Василинко.

Василина розгорнула другу спідницю.

– Ой господи! Де ти набрала такої гарної одежі? Ди­вись, моя ти матінко! Синя-синя, а по синьому полі нена­че котики побігали білими та червоними лапками. А роз­горни, Василино, оцю юбку.

Василина розгорнула юбку. По зеленому полі крути­лись крючкуваті червоні здорові квітки.

– Ця матерія вже не така гарна: квітки дуже здорові, неначе собаки позадирали вгору кудлаті хвости,- промовила Марія.

– А яка оце в тебе хустка?
– сказала перегодя Марія і розп’яла здорову хустку просто вікна. Червона хустка засвітилась і заблищала.

– І де ти набрала такого добра? Ой ненько моя, червона, як жар, всю тобі хустку неначе жовтогарячі ла­стівки обсіли. А які дивовижні торочки!

Марія не втерпіла, поставила на столі дзеркало й за­в’язала собі голову хусткою. Червоні та зелені торочки спустились з голови до самих пліч. Марія покрутила голо­вою, торочки кругом голови заворушились.

– А приміряю я оту червону спідницю! Може, при­йдеться на мене,- сказала Марія.

Вона накинула на себе спідницю, глянула на спідницю й плеснула у долоні.