Бурлачка

– Коли вже ти не пам’ятаєш, а я й потім,- сказала Васи­лина,

– Ой, яка ж я стала страшна, аж зелена! Очі позападали, ще й два синяки на лобі... Чи не пошпурив на мене отой проклятий Мина пляшкою?

Марія й Василина поскидали нову одежу і повби­рались у буденну.

– Ой господи! В чому ж оце я піду до церкви! Зовсім пом’яла нову спідничку,- бідкалась Марія.

– Не турбуйся, молодице! Поки звариш обід та прибе­решся, то й з церкви вийдуть.

Тільки що Марія розпалила у печі й приставила горшки, у вікнах замиготіла чорна смушева шапка й блиснули чорні брови, неначе чорний вуж, на блідому ло­бі. То йшов Мина.

– Ой, Мина йде!
– крикнула Марія й кинулась до дзе­ркала, Вона в одну мить пригладила обома долонями що­ки і разом з тим покусала свої сині губи. На щоках ви­ступили червоні сліди пальців, а губи зостались такі сині, як і були.

Рипнули двері. У хату ввійшов Мина,

– Ой молодички! Передніше дайте кислиць, а потім скажу добридень,- сказав Мина.

– Чого це тобі так припало? Чи пропасниця напала, чи що?
– спитала Марія.

– Та пропасниця ж,- сказав Мина, глянувши на Васили­ну.- Добридень вам! З неділею будьте здорові. Давай, Маріє, солоних огірків, бо не видержу.

– Оце полізу до служби в погріб по огірки!
– крикнула Марія.

– Лізь, бо як не полізеш, то я сам полізу. В роті таке паскудство, неначе жиди з балагулою ночували.

– То піди ж передніше по горілку, бо й у мене в роті не дуже гарно,- сказала Марія.

– Ось тобі й горілка, тільки швидше лізь у погріб по огірки. Та не забудь вхопити з миску кислої капусти!..

Мина поставив на стіл пляшку горілки. Марія тим ча­сом внесла миску капусти й огірків. Не встигла вона поставити миску на стіл, в хату ввійшов другий бурлака.

– Чи й тобі, парубче, схотілось солоних огірків?
– *гук­нув Мина.

– А ти думаєш, тільки тобі. Ой, дайте чого кислого, бо за серце неначе гадина ссе,- сказав бурлака, кидаючи шапку на лаву.

– Чом ти не привів з собою ще з десять бурлак!
– сказала Марія.

– Потривай трохи! Вони й самі прибіжать до тебе,- сказав бурлака.

Не встиг бурлака сісти на лаві, у хату ввігнались ще два парубки.

– Еге, заманулось солоних огірків - сказав Мина, уплі­таючи кислу капусту на ввесь рот.

– А хоч би й схотілось. Ми ще знадвору через вікно вгляділи в тебе в губах капусту, а в нас аж слина в роті по­текла.

Мина почастував горілкою передніше молодиць, а по­тім себе, а парубків поминув.

– Чого ж ти нас минаєш? Хіба ми не люди, чи що,- обізвались парубки, поглядаючи скоса на пляшку.

– А коли ви люди, то підіть собі купіть та й пийте,- сказав Мина, наливаючи собі другу чарку.

– Маріє, чого це ти стала така жовта, неначе три дні в шевському квасу мокла?
– спитав Мина, скинувши очима на Марію й не підводячи голови од миски.

– А тобі що до того! Аби ти був гарний. Та й ти став чогось такий кислий, неначе три дні самі кислиці їв,- сказала Марія, обідившись.

– А що в тебе на щоці? Неначе хто помочив пальці в буряковий квас та й лапнув тебе за щоку?
– спитав Мина насмішкувато.

– Чого це ти придивляєшся до мене, неначе вперве ба­чиш?
– огризалась Марія.

– А які в тебе, Маріє, гарні цяцьки на лобі. Ій-богу, неначе маляр намалював,- дражнився Мина.

– Ей, мовчи, бо одніму миску з огірками,- крикнула Марія й справді вхопила миску з-перед Мини.

– Ой, борщ збігає! Рятуйте борщ, бо втече!
– крикнув Мина, схопившись з місця.

Марія кинула миску на стіл, а сама кинулась до печі. Борщ клекотів і не думав збігати.

– Ну, чи не капосний тобі парубок! Потривай, не наймеш ти мені сьогодні музик, не дам я тобі більше ки­слої капусти.

Тим часом задзвонили в усі дзвони на службу. Моло­диця схаменулась, перестала їсти й перехрестилась. Бу­рлаки тільки осміхались, запихаючи роти.

– Ой господи милосердний! Не доведеться мені сьо­годні піти до церкви,- сказала Марія, хрестячись і зітхаю­чи.

– Мабуть, тобі, Маріє, так хочеться до церкви, як мені,- сказав Мина.- Чи підеш молитись, чи на хлопців диви­тись?

– Ти думаєш, як ти йдеш до церкви витріщати очі на дівчат, то й всі молодиці й дівчата ідуть до церкви на ви­трішки. Ой господи! Опізнюся й в церкву не про­товплюсь.

– Неначе ти й справді будеш протовплюватись у це­ркву. Станеш ти під церквою, та ще вилізеш на камінь, що лежить коло дверей: дивіться, мов, хлопці, яка я га­рна: жовта, жовтогаряча, ще й попруги та гулі на лобі.

– Чи ти здурів сьогодні, чи ти спився з пуття,- закрича­ла Марія спересердя.- Од котрого часу я стала для тебе жовтогарячою?

– Од того часу, мабуть, як Василина прийшла в Cтe­блів,- обізвався один парубок.

Мина повів чорними бровами на Василину. Брови під­няли вгору всього лоба ще й чуприну. Василина сиділа мовчки і дивилась у вікно.

– Чом це ти, Василино, не говориш з нами? Чи, може, й в тебе після вчорашнього в голові джмелі гудуть,- спи­тав Мина у Василини.

– Мовчу, бо нема чого говорити з тобою,- сказала Василина.

– То хоч моргни на мене,- сказав Мина й знов моргнув на Василину. Василина спустила очі.

– Авжеж! Заходжусь моргать!
– сказала Василина.

– А очі таки спустила додолу. Василино, подивись-бо на мене, та ще й ласкаво!
– сказав Мина солодким голо­сом.

– Не мала куди дивитись, та на тебе.

– А як я поставлю тобі кварту наливки, чи подивишся?

– Кварту наливки вип’ю, а на тебе й не гляну.

– А як я приведу до тебе музики, чи подивишся на мене?

– Як приведеш музики, то я потанцюю, а на тебе все-таки не буду дивитись.

– Ото горда! А як куплю хустку ще й спідницю справлю?
– крикнув Мина, піднявши голос.

– Нехай мені купує той, кого я вірно покохаю,- сказала Василина.

– І де ти набереш тих грошей! Та в тебе в кишені ні шага,- обізвалась Марія.

– Овва, а це що? Чуєш?
– сказав Мина, вдаривши по кишені, де забряжчали мідні п’ятаки.

– Ну, за мідні п’ятаки небагато насправляєш, а срібня­ки ти вже давненько витрусив з гамана.

– Одні з гамана, а другі в гаман. Для гарних молодичок мій гаманець настачить срібняків,- сказав Мина.