Бурлачка

Чимала Маріїна хата почала сповнятись дівчатами. За­дріботіли язики, защебетали дівчата, як птиці в гаю. Одна дівчина, крадькома од матері, принесла яєць, друга паля­ницю, третя пшона і сала. Одна вкрала у матері курку й принесла її на вечорниці живою. Курка закиркала на все горло. В хаті піднявся регіт. Декотрі проворніші дівчата позакачували рукави, затопили й опатрали курку й вкину­ли її в юшку. В хату почали сходитись парубки. Коли це у сінях закувікало порося. Двері одхилились, в хату поле­тіло порося й впало серед дівчат.

– Ой лишенько! Хто це кидається поросям!
– підняли гвалт дівчата і розсипались на всі боки.

Порося залізло під лаву й рохкало, а в хату ввійшов ви­сокий тонкий парубок, той самий, що вкинув в хату порося.

– А я вам, дівчата, гостинця приніс,- сказав він, скидаючи шапку.

– А де ж твій гостинець?
– спитала Марія.

– А то десь рохкає. Чи не сховала часом, Маріє, в скри­ню,- сказав парубок-штукар.- А одчини, Маріє, скриню!

Дівчата зареготались, а парубок поліз під лаву ловити порося. Бідне порося наробило такого крику, що дівчата затуляли вуха.

– Та коли його мерщій! Цур тобі з твоїм поросям!
– кричала Марія на всю хату.

Парубок взяв ножа і поволік порося за задні ноги через поріг.

– От і приніс клопіт! Треба буде заходжуватись коло поросяти,- сказала Марія.- Дівчата, загадаймо хлопцям, нехай обскромадять порося, про мене, і зубами, а ми тим часом будемо танцювати.

– Коли б часом хлопці не з’їли поросяти живим, мов вовки-сіроманці,- говорили дівчата, сміючись.

Тим часом Марія почала частувати всіх горілкою. Вона подала чарку Василині. Василина подякувала.

– Чи вже ж ти, Василино, не п’єш горілки?
– сказав до неї Мина.

– Колись пила, та вже забулась,- обізвалась Василина.

– А якби я почастував тебе наливкою, чи випила б з моїх рук?
– спитав Мина.

– Не знаю, може б і випила,- сказала Василина.

– Для такої молодиці не шкода й заходу. Нате, хлопці, гроші, та побіжіть на місто, та принесіть пляшку наливки!
– крикнув Мина, витягаючи з кишені гаманець.

Один хлопець побіг за наливкою, а другі попарили окропом порося, розтягли його за ніжки, штовхали його, скубли, плескали долонями, смикали за хвіст та за вуха.

Тим часом парубок приніс наливки. Мина почастував Василину, Василина випила й повеселішала.

– Грайте-бо, музики, бо я хочу танцювати,- сказала Марія,- Заграй-бо, Мино!

– Як Василина піде танцювать, то ладен грати,- сказав Мина, скоса повернувши брови до Василини.

Василина мовчала. Марія налила чарку горілки й подала Василині. Вона трохи подумала, а далі взяла чарку та й вихилила всю до дна.

– От за це люблю!
– крикнув Мина, наливши й собі ча­рку і вихиливши до дна за здоров’я Василинине.

Скрипка заскрипіла. Смичок спробував струни, а далі впав разом на струни і затанцював на них козачка. До скрипки пристав Минин ріжок, ще й знайшлась сопілка. Дівчата стрепенулись. Василина неначе оживала, неначе прокидалась од якогось важкого сну. Молода челядь, ді­воче щебетання, наливка й горілка - все те неначе поси­пало на неї приском. Молода душа заворушилась, і перед Василиною неначе зацвіла весна в комарівських садках: запахли васильки та м’ята на гарячому сонці. Дівчата стали рядками й почали танець, а музики аж ногами при­тупували, Василина неначе почула, що на неї полилось га­ряче сонце з неба серед розкішного садка в Журавці, запалило її кров, розлило в жилах якийсь палкий вогонь, палкий і пахучий, веселий, як молоде живоття. Вона ніби підіймалась од землі над розкішним зеленим садком, над пишними пахучими квітниками, піднімалась все вгору та вгору на проміннях гарячих, як вогонь. У неї ніби росли крила і несли її, як ластівку, над зеленими лугами, над темними дібровами. Од музик, од дівочих танців в неї заморочилась голова.

– Василинко! Василинко! Ходім, серце, у танець!
– крик­нула Марія й потягла Василину за руку.

Василина встала з-за стола і вийшла з Марією на середину хати. Дівчата розступились. Музики зумисне вдарили вдвоє дужче у струни. Василину неначе якісь крила підняли вгору. Вона одійшла, стала проти Марії, а далі пішла в танець, дрібний, легкий, неначе вона не та­нцювала, а плила. Вона підвела лице й очі вгору. Чорні круглі очі загорілись вогнем, сипнули, іскрами. Високі брови піднялись дугами ще вище. Чудова картата хустка з торочками блищала, неначе вся голова була повита пучками квіток.

Василина розходилась у танцях. Вона то плавала ле­бедем, то йшла павою, то пурхала метеликом, то линула ластівкою, а далі вдарила дрібного тропака і пішла крути­тись з Марією, вхопившись з нею за плечі. На Василині хустка тільки миготіла, як блискавка.

Всі дівчата перестали танцювати; хлопці задивились на Василину. Вони ловили очима її чорні тонкі брови, її чудові гарячі очі. У хаті все замовкло, тільки музики грали та шелестіли на молодицях нові спідниці.

– А хто любить грибки, А я печерички; А хто любить дівки, А я молодички!
–

почав приспівувати Мина під дрібного козачка.

Василина задихалась і сіла на лаву, втираючи гарячий лоб хусткою.

Музики стали. В хаті стало тихо. Всі мовчали. Краса молодої молодиці, її чудове лице, чудові очі, плавкі й жваві танці - все те так вразило і дівчат і хлопців, що вони тільки дивились на неї.

– Ну, Василина, так Василина!
– сказав Мина, сідаючи коло Василини.
– В нас на всіх заводах не знайдеш такої. Випий, Василино, чарку наливки для прохолоди.

– То й вип’ю! Чому пак і не випити,- сказала Василина.

Мина налив чарку. Василина випила до дна. Вона почутила, що з тієї чарки якісь чудові чари розливаються по її жилах і палять кров якимсь солодким та теплим во­гнем. Вона забула все: і Комарівку, і буряки, і Журавку, і пана Ястшембського, і свого сина, що вкинула в Рось. Перед нею тільки цвіли ніби якісь пишні квітки, а на неї світило гаряче сонце й розливало у душі щастя без міри, без кінця.

Тим часом дівчата зварили вечерю й подали на стіл.

– Тепер, дівчата, їжте ви курку, а ми з’їмо ціле порося,- сказав Мина, закотивши рукави.

– «Їли парубки, їли, цілого вола з’їли, на столі ні рісоч­ки, під столом ні кісточки»,- сміялась Марія з парубків, пригадуючи слова пісні.

Затріщало порося в руках. Хлопці поламали його на шматочки. Затріщало воно і в зубах. Дівчата і хлопці ки­нулись на його, як вовки на вівцю, й в одну мить зо­стались у мисці самі кісточки. Чарки ходили кругом сто­ла. Василина не стільки їла, скільки пила.