Бурлачка

– Ой, гарно ж! Кругом тебе неначе зелені бублички ни­зками висять до самого долу. Продай мені, сестрице, оцю спідницю.

– Добре. Бери, коли хочеш,- сказала Василина.

– Або потривай... А накинь на себе оту синю, нехай я подивлюсь, як лежить на тобі.

Василина накинула на себе синю спідницю з білими та червоними котячими лапками. Марія одійшла до дверей, потім вернулась і обійшла кругом Василини.

– Ой серденько моє! Обидві спідниці гарні, та не знаю, котру собі взять. А на, Василинко, надінь оцю червону, а я вберусь у синю.

Вони помінялись спідницями. Марія обтягувала на собі спідницю, поправляла рясні фалди, заглядала в дзе­ркало, а потім перейшла тихо через хату, притуливши лі­ву руку до грудей і одставивши од себе праву, як ходять всі фабрицькі дівчата. Марія, наче пава, походжала по ха­ті, виставивши вперед груди і піднявши вгору лице.

– Чи гарно лежить на мені? Чи рясно на боках лежать хвалди?
– питала Марія, повертаючи голову назад то вправо, то вліво.

– Господи, як гарно!
– говорила Василина, важко зіт­хнувши і підперши рукою голову.

– А може, я куплю оцю синю... Як тобі здається, Васи­линко?

– Як тобі подобається синя, то бери синю,- сказала Василина.

– А котра мені краще пристає до лиця?

– Обидві пристають, але синя неначе лучче,- сказала Василина.

– Куплю синю,- сказала Марія.- Про мене, хоч зараз запиймо могорич. Та не скидай, серце Василинко, тієї червоної спідниці, нехай я хоч надивлюся на неї. А це яка в тебе друга хустка? Ой, гарна ж! Картата, неначе хто насіяв грядочками усяких квіток. А зав’яжись, Василинко серденько, нехай я подивлюся, зав’яжись!

Василина стала перед дзеркалом і зав’язалась. Картата хустка й справді заблищала в неї на голові, неначе хто натикав у хустку всяких квіток.

В Марії розгорілись маленькі темні очі. Вона бігала кругом Василини і не могла надивитись на ту хустку.

– А що ж ото зосталось в тебе в мішку? Хвартух, чи що?
– спитала Марія і вхопила складений, перегнутий пополовині хвартух.

Марія розв’язала, розпустила хвартух і підняла його вище од своєї голови.

– Ой світе мій! Який чудовий хвартух! Їй-богу, наче пи­санка. На ясно-зеленому полі маківки. А на, Василино, держи за один кінець, а я за другий.

Молодиці розіп’яли хвартух.

– І де ти набрала такої гарної одежі? Їй-богу, неначе хто насипав повний хвартух маківок. Признайся, Васили­но, хто це тобі накупив такого маку?

– Ат… заробляла потроху та й насправляла,- сказала Василина.

– В такому хвартусі хоч зараз ставай в танець,- сказала Марія й задріботіла маленькими ногами.- Продай мені, Василино, і хвартух.

– Про мене, купи і хвартух,- сказала Василина й важко зітхнула. Вона сама любила гарну одежу. Для неї шкода було хвартуха.

– Таку чудову одежу варт покропити,- сказала Марія й принесла з хижки пляшку горілки.

– Будьмо ж здорові, Василино,- сказала Марія, нали­ваючи чарку горілки.

– Даруй, господи, це зносити, а в краще вбратись,- од­казала Василина до Марії.

Марія випила чарку до дна, ще й махнула нею вгору під стелю, а потім почастувала Василину.

Випили по одній, а потім по другій. В Марії зовсім розв’язався язик. Невеликі блискучі темні очі розгорілись і заблищали. Гарне, але бліде лице трошки посвіжішало.

– Скажи-бо, Василино, чи тобі якийсь панич на­справляв такої гарної одежі, чи бурлаки? Скажи-бо, серденько, скажи?

– Дещо справляв батько, дещо сама скупила, ат...

Василина тільки рукою махнула.

– А до мене оце недавно був причепився наш постригач. Коли не йду проз його, він все дивиться - не надивиться на мене, та все зачіпає, та бровами моргає. Їй-богу, так мені аж ніяково перед дівчатами... Хвалить мої брови, що в цілому заводі кращих нема. А тебе, Васи­лино, сватали? Чи ти виходила заміж, чи сама покрилась?

Василина була неохоча розказувати за себе, а в Марії розв’язався язик. Вона полюбила Василину одразу і нена­че вгадувала, що Василинина доля дуже схожа на її долю. Чудова краса Василинина одразу навела на неї ту гадку.

– А ти, Маріє, давно вже зосталась удовою?
– сказала Василина.

– Ой серденько моє дороге! Вже четвертий рік, як я овдовіла. Чоловік умер, а після його смерті й дитина померла, царство їм небесне,- сказала Марія, зітхнувши, й перехрестилась до образів.- Набралась я на своєму віку всякого лиха.

– Чи ти, Маріє, давно вже в фабриці?
– спитала Васили­на.

– Чи то ж в одній фабриці я була! Була я у Вільшаній, а тепер застрягла у Стеблеві, та вже, мабуть, буду тут, доки мого живота. Остобісіло вже мені те бурлацтво,- сказала Марія й задумалась.

– Ще як була я дівкою, послала мене мати на фабрику у Вільшану. Після смерті батька зістались ми сиротами, а мати й каже мені: «Йди, дочко, на фабрику у Вільшану, може, принесеш додому якого карбованця». Вільшана од нашої Тарасівки недалеко, зараз за Керелівкою.

У Василини похололо в душі. Комарівка була недалеко од Тарасівки.

– Ото пішла я у Вільшану та й стала в сахарні на робо­ту. Мати виряджала мене та й наказувала: «Стережися ж, дочко, фабрицьких панків та бурлак. На тих заводах ве­штається всякий народ, а в тебе чорні брови». Я стере­глася, та й не встереглась... А я була дівкою дуже гарна. Кращої за мене не було на все село. Було, як уберуся в кві­тки та в стрічки, то всі парубки на мене очі витріщають. Оце, було, йду вулицею та й чую, як люди говорять: «Ну та й гарна ж, нівроку, удовина дочка!..» А ти, Василино, була дівкою, мабуть, дуже гарна? Еге!

– Пішла моя краса марно, наче лист за водою,- сказала Василина.

– Ой серденько моє! Туди пішла й моя краса, хоч мої брови ще не злиняли.

Марія заглянула у дзеркало й пригладила чорні , тонкі брови пальцем. З дзеркальця виглянули блискучі очі, дов­ге, тонке, сухорляве лице, тонкий, трохи вигнутий ніс, повні губи й кругленьке підборіддя з чорною бородавоч­кою посередині. Марія подушила щоки рукою: щоки трохи почервоніли.

– Як прийшла я в сахарню, світочку мій! Кругом мене обступили хлопці: зачіпають та бровами моргають. Той купує горілку, той медяників, той стрічки, той квітки. Чі­пляються до мене, наче павутиння, хоч одбивайся пали­цею, та все такі погані парубки, що й плюнути гидко. А я їм кажу: не любіть, не ходіть, не носіть грошей - не люблю вас, бо ви нехороші.