Бурлачка

День змінився на ніч, а серед тієї темряви ясно й ви­разно розносилося: бовть!
– і різало Василину по серці, як гострий ніж. Василині здалося, що вона лежить у печері під кам’яною стелею, а коло неї стоїть Ястшембський і ре­гочеться. Камінь піднявся вгору, й стала біла стеля. Васи­лині здалося, що вона в Журавці, в покоях у Ястшембсько­го, сидить на канапі й держить на руках маленького, чу­дового хлопчика, свого сина. Вона вхопила дитину, пригорнула до серця й почала її душити. Пальці стали гострі, як гачки, й ввігналися у м’яке гаряче тіло. Тепла кров з дитини потекла по її грудях. Вона глянула дитині в лице, лице стало бліде, синє. Вона кинула його од себе, й дитина бовтнула у воду, а Ястшембський зареготався, вхопив її на руки й кинув у шум.

І здається Василині, що бистра вода понесла її на середину широкої річки. Береги ледве мріють, заставлені гострими скелями. Вода реве, клекотить. Вона тоне, зали­вається водою й знов виринає й ніяк не може втонути.

Сонце заблищало з високого неба просто над нею. Вона простягає руки просто до сонця й просить помочі. Сонце сховалось, неначе пірнуло у небо, й надворі стала ніч. А вода реве, кидає Василиною то вгору, то вниз. Вона то пірнає, то виринає. Кругом неї заворушились у воді русалки, заспівали і почали її тягти на дно. Василина тоне все глибше; чує, як вода крутить нею, мов вихор пилом. От вона лягає на холодне дно й потрапляє лицем на дні на свою дитину. Дитина вхопилась холодними ручками за шию й повисла, як здоровий важкий камінь. От вона вми­рає, але у воді чути: бовть, бовть, бовть!
– і той страшний гук не дає їй вмерти, держить у тілі душу...

Коли це кругом неї вода стала гаряча й почала кипіти. З чорного дна вихопилась червона водяна трава, чудна, похожа на раки, на павуки, й запалала полум’ям. Кругом неї вода заклекотіла. А русалки знов закрутились коло неї й заговорили людським язиком...

Василина розплющила очі. Кругом неї стояли дві баби і одна молодиця. Молодиця лила воду з тикви на її голову. Баби підвели Василину й посадили.

– На, молодице, напийся води,- сказала одна баба, при­ставляючи тикву з водою Василині до губів.

Василина напилась води і опам’яталась.

– Яка це молодиця?
– говорила одна баба.- Здається вона не стеблівська.

– Мабуть, якась бурлачка,- обізвалась молодиця.

Василина не мала сили говорити, тільки застогнала і знов впала на каміння.

– Боже наш милостивий! Що ж нам робити з цією не­щасною молодицею,- бідкалась баба,- де її діти, як їй помогти?

Людські хати були далеко. Найближче стояла хата тієї молодиці, котра вгляділа Василину разом з бабами. То бу­ла молода удова Марія Янівна.

– Куди б її одвести: не можна ж таки покинути її, бі­дну, отут на сонці,- говорили баби,- одведемо до тебе, Маріє, нехай полежить в тебе хоч до вечора.

– То й одведемо до мене,- обізвалась Марія з плачем.- Господи милостивий, яка вона бліда, неначе мертва.

Вони підвели Василину з землі й через силу поволокли до Маріїної хати. Вони поклали її в сінях, підмостили їй мішок з одежею під голови.

Три дні лежала Василина без пам’яті, не їла й не пила. Марія Янівна ходила до священика, щоб висповідав Васи­лину, але священик, розпитавши, що Василині одібрало язик, не схотів йти.

На четвертий день вранці Марія, збиралася йти у фа­брику. Василина неначе прокинулась і заговорила.

– Скажіть мені, де це я?
– спитала Василина в Марії, ди­влячись у одчинені сінешні двері на високі верби.

– Ти, молодице, в добрих людей,- сказала Марія.

Василина глянула по сінях, подивилася на Марію, глянула через двері на вузький ярок, на верби у ярку і ніяк не могла пригадати, де вона лежить,

– Чи довго я лежала недужа?
– через велику силу спита­ла Василина.

– Вже три дні, як ми тебе знайшли коло Росі й привели у мою хату: ти лежала три дні без пам’яті. Ми думали, що ти вже вмерла,- сказала Марія.

Марія нагадала Василині річку, і страшна подія, нена­че блискавка, освітила Василину. Вона вся отерпла, засто­гнала й закрутила головою, неначе хотіла випручатись од страшної думки.

– Звідкіля ти, молодице?
– спитала Марія.

– Яз Комарівки, під Звенигородкою, та прийшла сюди на фабрику на заробітки,- сказала Василина.

– Ти, мабуть, заслабла дорогою?
– спитала Марія.

– Еге. Мене один чоловік, спасибі йому, підвіз до Сте­блева, й я через велику силу дійшла до фабрики,- сказала Василина.

– Може б, ти чого попоїла?
– спитала Марія,

Василина тільки рукою махнула.

– Як же тебе звуть?
– спитала Марія.

– Я Василина,- сказала Василина і боялась більше говорити за себе.

– Може б, ти висповідалась та запричастилась?
– спита­ла Марія.

– Якби я вмерла... Господи! Пошли мені смерть!
– жалі­бно й тихо заголосила Василина.

Ці слова навели на Марію журбу. Вона схилила голову й заплакала. Її душа почула в тих словах якесь велике горе.

Марія дала Василині напитись води, одчинила сінешні двері й побігла до фабрики. Василина зосталась у сінях сама. В одчинені двері було видно, як зеленів крутий бік яру, вкритий зеленого травою та зеленою огородиною. Ввесь яр був закиданий гіллястими вербами, неначе гніздами, понад тихою течією, що плинула з криниці до Росі. Здоровий червоний камінь висовувався з крутого зеленого косогору. А зверху синіло чудове пишне синє не­бо, а по йому, неначе лебеді, плавали білі хмарки. Васили­на задивилась на красу неба й землі і втихомирилась.

«Світе мій ясний, світе прекрасний! Як на тобі тяжко жити, а ще важче, а ще тяжче, не нажившись, умирати»,- подумала Василина й у неї, молодої, заворушилась іскра жизності, заворушилася й зажевріла у молодій душі, як огонь у сухому дереві.

Василина почувала, що сила вертається до неї. Через одчинені двері вона примітила, як марево грає над вербами, над городами, як білі хмари пливуть по небі; почула, як щебечуть пташки у вербах, почула, як на городі дівчина співала пісні. У голові десь узялись думи. Вона глянула на верби, на вишні, на городи й перелетіла думкою в батьків садок, неначе побачила у садку свою матір, своїх маленьких сестер. І все її життя майнуло перед її очима, неначе намальоване на полотні. Вона почала од своїх дитячих літ й неначе сама собі роз­казувала та пригадувала свій вік. От вона збирається їхати на буряки, сідає на фургон між дівчатами та хлопця­ми, їде через густий ліс до куреня. Коло куреня - сила народу. Між народом майнула постать сухого жида. А далі... село, здоровий садок, панський двір... Вона стоїть перед пишним дзеркалом, уся в чудових квітках, стрічках, наче рожа в садку... А ось... Ястшембський... а там довгий шлях, Рось, скелі, маленька дитина...

Василина крикнула й заридала. Вона пригадала все, пригадала недавню страшну подію над Россю й заламала руки.

– Сину мій, дитино моя! Якби мені хто вернув тебе, я б оддала все на світі, оддала б своє здоров’я, своє живоття, забула б свій сором.

Василина зомліла. Їй здалося, що коло неї лежить її син, що вона пригортає його до серця. Їй здалося, що мала дитина заплакала. Вона почула навіть дитячий крик. Прокидається вона, аж коло неї стоїть Марія і якась моло­диця з маленькою дитиною на руках.