Бурлачка

– Бо Василина краща й молодша од тебе.

– Куди ж пак! Моргну бровами, то ще й не один такий, як ти, мені музики найме,- сказала Марія.

– Де ви, Василино, живете?
– вперше промовив Михал­чевський до Василини.

– В Марії,- сказала Василина, липнувши на Михалче­вського важкими віками.

Тим часом вони дійшли до Маріїної хати. Марія оді­мкнула двері. Вони увійшли в хату.

– От я у вас і гостем буду,- сказав Михалчевський.

– Про мене будь і гостем, тільки не ми тебе будемо ві­тати, а ти нас почастуй горілкою,- сказала Марія.

– Обтруси передніше жупана, Маріє,- сказав Михалче­вський,- годі вже тобі пити. Сідаймо лучче та побалакає­мо.

Василина й Марія дорогою трохи протверезились, по­скидали жупани й повішали на жердці.

– То й посідаймо,- сказала Марія, сідаючи коло Михал­чевського.

Василина сіла по другий бік стола і сперлась ліктем об стіл. Її втомлені очі дивились на Михалчевського тихо і з дитячою байдужістю. Вони втрьох сиділи й мовчали. Ми­халчевський роздивлявся на Василину, освічену тихим західним світом.

– Шкода, Іване! Без чарки й розмова не розмова,- сказала Марія.- Бач, як ми понадимались, як сичі на стрісі.

– Чи й ви будете пити?
– спитав несміливо у Василини Михалчевський.

– А чом же. Як почастуєте, то й вип’ю,- обізвалась Василина.

Михалчевський побіг до шинку і приніс кварту горі­лки. Випили по чарці й розговорились.

– Ви, здається, не з наших, не з стеблівських?
– спитав Михалчевський у Василини.

– Я, козаче, з Непитайлівки: бурлачка собі, та й годі,- з неохотою обізвалась Василина.

Михалчевський догадався, що у самої Василини він ні­чого не допитається, й замовк.

Михалчевський знов почастував молодиць. Василина пила горілку як воду. Михалчевський почутив, що в його душа збентежилась. Перед ним майнув вид його матері, богомільної, поважної, доброї. «Як мені сказати за Васи­лину? Що скаже моя мати?» - вилась думка в його голові.

– Чи давно ви, Василино, живете у нашому Стеблеві?
– знов спитав Михалчевський.

– Недавно: ще й року нема,- одказала Василина.

– Чи привикли вже до Стеблева, чи думаєте вертатись додому?

– Мусиш привикати, хоч і не хочеш, а додому моя дорога вже терном заросла,- сказала Василина й рукою махнула.

– Чи є в вас батько і мати?
– знов спитав Михалче­вський.

– Є батько й мати, убогі люди,- сказала Василина.

– Чого це ти неначе сповідаєш нас? Наші бурлаки ніко­ли не сповідають нас,- сказала Марія, присовуючись ближче до Михалчевського.- Коли ти, Йване, думаєш ходити до нас, то добре стережись! Ми бурлацькі молоди­ці.

– Чого, мені стерегтись... Я ж не красти ходжу, а по­говорити з добрими людьми. Мені дивно, що ви, Васили­но, живете у Стеблеві рік, а я вас впершй сьогодні поба­чив.

– Та й я вас вперше побачила сьогодні в церкві, на криласі, тоді як ви на мене дивились,- сказала Василина, пильно придивляючись до Михалчевського.

В Михалчевського загорілись очі. Він осміхнувся, примітивши, що Василинин голос став якось м’якіший й ласкавіший. Вона до цього часу знала тільки незвичайні бурлацькі жарти. Навіть господарські сини говорили з нею без поваги й, зневажаючи, зачіпали її, як захожу бу­рлачку. Ласкавий голос Михалчевського, повага, яку не можна було не примітить в його розмові, все повіяло на Василину як тихий весняний вітер. Вона сама стала до йо­го ласкавіша.

– А ви стеблівські?
– спитала вона у Михалчевського.

– Я з діда й прадіда стеблівський шляхтич і живу з матір’ю над самою Россю. Марія мене добре знає,- сказав Михалчевський.

– Де ж ви на роботі?
– спитала Василина,

– В рафінаді. Я там служу за столяра, а мати господарює дома,- сказав Михалчевський.

Василина хотіла спитати його, чи він жонатий, чи парубок, та не посміла.

– Іване, чом ти й досі не женишся?
– спитала його Марія.

– Бо й досі не назнав собі дівчини або… молодиці,- сказав Михалчевський.

– Чи вже ж ти взяв би за себе молодицю?
– радісно спи­тала його Марія.

– А чом же? Не всі ж женяться з дівчатами. Часом мо­лодиці бувають кращі за дівчат,- сказав Михалчевський. Марія зареготалась і присунулась до Михалчевського ще ближче, заглядаючи йому в очі. Михалчевський думав одсунутись од неї, та вдержався; од Марії так і тхнуло горілкою.

Марія думала, що вона багацько краща за Василину, хоч і старша за неї. В неї з’явилась думка, що Михалче­вський прийшов до неї, а не до Василини. Вона почала вертіти головою й пишати губи.

– Чом тебе, Йване, ніколи не видно на музиках?
– сказала Марія, моргнувши на його однією бровою.

– Коли нема часу ходити. В будень робота, а в неділю треба одпочити.

– Ти приходь до нас, та найми нам музики, то ми пота­нцюємо, а ти подивишся,- сказала Марія, нахиливши го­лову й поглядаючи на Михалчевського якось спідлоба, з-під брів.- Чого тобі сидіти з старою матір’ю? Коло старих й сам постарієшся, а коло молодих й сам помолодшаєш.

– Та я ще не дуже старий,- сказав Михалчевський, скоса поглядаючи на Василину,

– Так-то, Йване! Не засиджуйся коло матері та липни більш до нас, то, може, до кого й прилипнеш. Приходь у неділю на музики та й погуляємо,- сказала Марія й нена­чебто потерла рукою лоба. Вона пригладила пальцями брови.

– Коли будеш твереза, то й музики найму,- сказав Ми­халчевський.- А ви, Василино, будете танцювати в неділю?

– А чом же й не потанцювати? Тільки й нашого, що натанцюємось та нап’ємось,- сказала Василина.

– Чого ж «нап’ємось»? Хіба не можна гуляти, не пи­вши?- спитав Михалчевський,

– Чому не пити, коли поять, не знаю вже, чи добрі, чи лихі люди,- сказала Василина.

– Мабуть, лихі,- смутно обізвався Михалчевський.

– Тільки от що, Йване: як будеш йти до нас, то бери в руки доброго кия, бо кругом нас хлопці, як густа хмара,- сказала Марія, одкинувши голову назад і запишавшись.

– Я й без кия зумію обійтись. Мені б хотілось побала­кати з вами без тих густих хмар,- сказав Михалчевський.

– А коли хочеш обійти ті густі хмари, то виходь в ту неділю в панський сад. Ми там будемо гуляти у неділю по обіді, доки зберуться музики. Там гуляють фабрицькі пани й паничі, й ті залицяються до нас, от що!
– сказала Марія, крутнувши головою і зовсім присунувшись до Ми­халчевського.