Бурлачка

Ястшембського розібрало. Він не втерпів, схопився з канапи й побіг до Василини, пританцьовуючи на ході зовсім по-парубоцькому, щоб вхопити її й пригорнути до себе... Щось рипнуло сінешніми дверми й вкотилось у прихожу, як копиця; за першою копицею всунулась в двері друга копиця. Обидві постаті були й справді схожі на копиці сіна вночі серед степу, зверху притрушені сні­гом. Вони стояли, як неживі, й повитріщали очі в двері, одчинені в залу...

То були дві тітки пана Ястшембського, старі панни. Старша звалась Ядвіга, а менша Юзефа. Ядвізі стукнуло сорок п’ять років, а Юзефі минуло тридцять. Вони зі­брались їхати в Богуслав до костьолу, думали заїхати туди завидна й переночувать у своєї приятельки, але їх захопи­ла в дорозі завірюха. Дорогу зовсім замело. Погонич зби­вся з шляху, довго блукав по чистому полі, насилу зна­йшов шлях, і панни завернули на ніч до свого небожа в Журавку.

Ястшембський звелів наймитові Микиті заперти браму й нікого не пускать у двір; але Микита зрозумів так його слова, щоб не пускати тільки чужих. Він давно знав пани­чєвих тіток і був ладен одперти перед ними панські комори й льохи, не тільки ворота. Санки тихенько всуну­лись у двір.

А дикий бал саме розгорівся. Василина причарувала всіх танцями. Всі паничі стояли й роти пороззявляли. Василина крутилась по хаті з Одаркою, побравшись навхрест руками, то знов розходилась, з нею й тихо пере­ходила залу дрібушками.

Ястшембський затупотів закаблуками слідком за Васи-линою. Тоненький Хшановський й собі розохотився й став пританцьовувать, стоячи серед хати. Дим стояв у залі, хоч сокиру вішай. Ясний світ лився од свічок й світив на балет.

Ядвіга й Юзефа ввійшли в прихожу, заглянули в залу і ніяк не могли розібрати, що то воно діється в залі в небо­жа. Вони вгляділи серед зали Василину, як паву, вбрану в стрічки та квітки; вгляділи Одарку, Ярину й Олену. Всі чо­тири танцювали по залі та крутились. Обом паннам здалося, що Ястшембського нема дома, що слуги понала­зили у покої й танцюють з погоничами. Коли зирк! Проти Василини виступає Ястшембський і тупотить закаблу­ками, а там далі виплила з туману пишна постать Пруши­нського, а коло стола танцює тоненькими козиними ні­жками пан Хшановський...

Тітки пороззявляли роти. Вони полякались. В них ро­зум був такий темний, як і в сільських бабів. Їм здалось, що по степу водила їх нечиста сила й завела до себе на бал у якісь нетрі; здалось, що то танцюють не дівчата, не молодиці, не паничі, а чорти, поперекидавшись людьми. В Ядвіги й в Юзефи похололо в душі. Вони думали, що ді­дьки прискочать до них, потягнуть у танець, що вони бу­дуть танцювати до світу, а як тільки півні заспівають,- і покої, і світло, і люди щезнуть, і вони зостануться у болоті серед лісу.

– Пресвята діво Маріє!
– промовила Ядвіга й пере­хрестилась.

– Во ім’я отця й сина й святого духа! На віки віков, амінь,- перехрестилась Юзефа.

А покої й люди не щезали. Василина пливла по залі, як хмара серед неба, обзолочена світом сонця, Одарка крути­лась з Яриною, побравшись за плечі руками, а за форте­п’яном сидів пан Мошицький і грав: «І шумить, і гуде, дрібен дощик іде!»

Ядвіга здалека дивилась через двері, а далі насміли­лась, підступила ближче й заглянула через поріг, висуну­вши в залу закутану голову.

Перший вглядів її Мошицький. Він сидів за фортеп’я­ном якраз проти дверей, вглядів якусь чорну копицю, зверху перев’язану білим перевеслом, крикнув і перестав грати.

Всі перестали танцювати й обернулись до дверей. В дверях стояло щось широке й чорне, за ним щось друге, ще ширше й чорніше. Обидві постаті були дуже схожі на черниць у широких мантіях та клобуках.

– Який чорт впустив оцих черниць!
– крикнув з злістю Ястшембський.- Чого вам тут треба! Хазяїна нема дома. Заїжджайте собі на ніч до попа або у шинок.

Ястшембський думав, що то вшелепались черниці, що збирають на монастир.

– Стасю, що це таке!
– гукнула Ядвіга.

– Стасю, що це у тебе за бал!
– крикнула Юзефа.

Якби з ями встали батько й мати Ястшембського і прийшли до його в гості, він не злякався б так, як зля­кався своїх тіток. В його затрусились ноги й руки. Він зблід, потім почервонів, потім знов зблід, хотів щось говорити,- язик не повертався в роті-, хотів рушити з місця, ноги не слухали його. Він стояв, як стовп, й диви­вся на дві чорні постаті з білими перевеслами на лобах.

– Ой, гвалт! Приїхали Ястшембського тітки,- запищав Хшановський до Прушинського і торкнув його ліктем.

– Чи не прокляті тобі відьми! Й присурганились, нена­че їм зумисне хто дав знати за наш бал,- сказав з злістю Прушинський.

Молодиці вгляділи тіток і зараз їх впізнали. Вони всі з переляку кинулись назад у двері й поховались у Ястше­мбського, кабінеті. Василина постояла, постояла, подиви­лась на старих паннів й собі вскочила у кабінет, ще й двері причинила. Кабінет був за залою. З його не можна було вийти до пекарні інакше як через залу.

Ястшембський опам’ятався, вхопив зі стола свічку й побіг у прихожу. Його міна була солодка й ласкава, а в ду­ші він кляв тіток на всі заставки.

– Добрий вечір, мої кохані тітки! Ото спасибі вам, що ви заїхали до мене, а в мене гості, мої кохані, мої милі!
– говорив Ястшембський, цмокаючи по кілька раз у руки ті­ток.

«А бодай вас був вовк поїв у лісі. Й притеребились прокляті відьми! Ще оце почнуть читати мені нотації»,- думав Ястшембський, говорячи тіткам компліменти.

Другі паничі кинулись і собі у прихожу й почали роз­паковувати паннів.

– І пан Прушинський тут!
– закричали дзвінкими, але не дуже тонкими, горловими голосами старі панни,- Дуже раді, дуже раді, що побачились з вами так несподівано...

Обидві панни дуже любили Прушинського, вже дохо-джалого панича, але гарного, здорового й веселого. Кож­на з них мала надію вийти за його заміж.

– Я неначе знав, що ви сьогодні заїдете до небожа!
– сказав пан Прушинський.- Мені неначе янгол з неба говорив сьогодні цілий ранок: «Запрягай коні, Пруши­нський! Запрягай коні та їдь у Журавку». От я взяв та й приїхав. І не помилився.

Обидві панни ласкаво осміхнулись.

Паничі вчотирьох насилу порозвірчували старих коке­ток. Вони були позавірчувані в шуби, в бурнуси, в кохти, в товсті хустки та хусточки, як єгипетські мумії. Паничі накидали цілу купу одежі, неначе в хаті роздяглось двад­цять чоловіка мужиків. Панни порозв’язували білі хустки з лобів, потім порозв’язували здорові теплі хустки, потім менші чорні хустки і знов на їх лобах забіліли білі хусточ­ки, а на шиях теплі та мохнаті боа. Ястшембський насилу постягав з їх оксамитові на лисах чоботи, а в тих чоботях були ще теплі черевики.