Діти Яфета
Шрифт:
Жук Андрій (1880–1968) — український громадський та політичний діяч, кооператор і публіцист. Походив з давнього козацького роду з села Вовчка Лубенського повіту на Полтавщині. З 1901 року — член РУП, а з 1906- го член його ЦК. Наприкінці 1907 року таємно виїхав до Львова, де перебував до 1914-го як голова закордонної групи наддніпрянської УСДРП. Там же редагував жур- нали «Економіст» і «Самопоміч» — органи Українського кооперативного руху в Галичині. Учасник політичної наради наддніпрянських емігрантів у Львові (1911). Засновник Українського інформаційного комітету у Львові (1912), який 1914 року став основою Союзу Визволення України. Від УСДРП відійшов ще до Першої світової війни. Про своє довоєнне перебування
української політичної думки перед (Першою) світовою війною»). Від 1914 року перебував у Відні як член прово- ду СВУ та співредактор його часопису «Вістник». У 1918–1919 рр. працював на дипломатичній службі в Українському посольстві у Відні. Наприкінці 1919-го став прихильником УХДП і співробітником її органу
«Нове слово» (Зальцведель, Німеччина). В 1920–1930 рр. співпрацював із закордонним центром ЗУНР. У 1930 році переїхав до Львова, де завідував статистичним відді- лом Ревізійного союзу українських кооперативів. У 1940-му знов оселився у Відні, в помешканні колиш- нього СВУ.
Андрій Жук познайомився з В. Липинським 1904 року. Вони зустрічалися у Львові в 1907–1913 рр., були службо- во пов’язані у віденському посольстві в 1918–1919 рр., а в 1920–1926 рр. часто зустрічалися у Відні, Райхенау та рідше, з уваги на поганий стан здоров’я Липинського, в Бадегу.
А. Жук, як сам залюбки підкреслював, був самоуком, але вроджені інтелігентність і наполегливість усували перешкоди для досягнення багатьох високих становищ, які він посідав у громадському та політичному житті як Галичини, так і Наддніпрянщини, включно з членством у Головній, потім Загальній Українській Раді у Відні в 1915–1916 рр.
Кістяковський Ігор (1876– 1941) — український дер- жавний діяч. Народився у Києві. Закінчив юридичний факультет Київського університету. У травні 1918-го призначений державним секретарем Української держа- ви. В липні–листопаді 1918 року — міністр внутрішніх справ у кабінетах Ф. Лизогуба і С. Гербеля. В уряді нале- жав до групи міністрів (В. Любинський, Д. Дорошенко, Б. Бутенко, О. Рогоза), які обстоювали незалежницький курс та виступали проти укладення федеративного дого- вору з Росією. З 1919-го жив у Стамбулі, пізніше — у Парижі.
Кушнір Володимир — український журналіст, гро- мадський діяч, з 1906 року очолив редакцію часопису
«Ukrainische Rundschau». Новий редактор прагнув зберег- ти контакти з норвезькими друзями України. Того ж року в часописі «Le Courrier Europeen» з’явилася стаття видат- ного норвежця Б. Бйорнсона «Русини», де йшлося про утиски українців у Росії. Це дало В. Кушніру привід напи- сати листа автору статті, щоб привернути його увагу до становища українців під польським гнітом у Галичині. На прохання редактора «Ukrainische Rundschau» Б. Бйорнсон взявся написати статтю про польсько-укра- їнські відносини у Західній Україні. Коли стаття ще не з’явилася друком, до письменника дійшли звістки про масові арешти в січні 1907 року українських студентів Львівського університету та про студентський голодовий страйк. Б. Бйорнсон одразу ж виступив у пресі на захист українців, що вимагали викладання в університеті рідною мовою. Студенти-голодувальники надіслали йому із в’яз- ниці листівку з подякою за увагу до їхньої боротьби. Втручання видатного норвежця посприяло звільненню ув’язнених студентів.
Лівицький Андрій (9 квітня 1879, Ліпляве Золотоніського повіту Полтавської губернії — 17 січня 1954, Карлсруе) — український громадсько-політичний
діяч. Президент УНР в екзилі (1926–1954).Закінчив Колегію Павла Галагана, згодом — юридич- ний факультет Київського університету. Працював адво- катом і мировим суддею в Лубнах, Каневі, Золотоноші. Зі студентських років брав участь в українському національ- ному русі, очолював студентську громаду в Києві. Від 1901 року — член Революційної української партії, керів- ник відділу партії в Лубнах. У 1905 році Лівицького заарештували та засудили у справі так званої Лубенської республіки. У 1905–1920 роках був одним із провідних членів Української соціал-демократичної робітничої пар- тії. Від 1926 року — правонаступник Симона Петлюри з титулом Голови Директорії і Головного отамана армії та
флоту УНР. З часу реорганізації Державного Центру УНР від 1948 року до смерті — президент УНР в екзилі. Помер 1954 року в Німеччині, був похований на цвинтарі Вальдфрідгоф у Мюнхені. Згодом його перепоховано на українському православному цвинтарі в Бавнд-Бруку, штат Нью-Джерсі (США).
Батько президента УНР в екзилі у 1967–1989 роках Миколи Лівицького та поетеси Наталі Лівицької- Холодної.
Липа Іван (літературні псевдоніми — Петро Шелест, Іван Степовик, 24 лютого 1865, м. Керч — 13 листопада 1923, с. Винники) — громадський і політичний діяч, пись- менник, за фахом лікар.
Співзасновник таємного товариства «Братство тарасів- ців». У 1917 році український комісар Одеси, член ЦК Ук- раїнської партії соціалістів-самостійників. У 1919 р. — мі- ністр віросповідань УНР.
Після закінчення Керченської гімназії (1888) вступив на медичний факультет Харківського університету. В 1891 році разом з Борисом Грінченком, Миколою Міх- новським та іншими став засновником таємного товари- ства «Братство тарасівців», яке ставило своїм завданням поширення ідей Т. Шевченка та боротьбу за національне визволення українського народу. В 1893 році товариство було розгромлене, а І. Липу заарештовано.
Після тринадцяти місяців ув’язнення ще три роки жив під наглядом поліції у Керчі. В 1897 р. закінчив навчання у Казані, працював лікарем на Херсонщині й у Полтаві. Тісно співпрацював з одеською «Просвітою» і Одеським літературним товариством. В 1917 році Липу призначено українським комісаром Одеси, де він засну- вав українське видавництво «Народній стяг». Згодом переїхав до Києва. З 1919-го належав до Української пар- тії соціалістів-самостійників, входив до складу її Центрального комітету.
У період Української Народної Республіки керував управлінням культури та віровизнання в уряді. Був чле-
ном Всеукраїнської Національної Ради та Ради Республі- ки. З серпня 1920-го входив до складу комісії з підготовки Конституції УНР, деякий час був міністром охорони здо- ров’я в уряді Української Народної Республіки в екзилі.
З 1922 року жив у селищі Винники біля Львова, працю- вав лікарем. Помер і похований у Винниках.
Липинський В’ячеслав (Вацлав) Казимирович наро- дився 5 (17) квітня 1882 року у селі Затурцях на Волині в родинному маєтку польського шляхетського роду Липинських. Брат Володимир був відомим лікарем, а брат Станіслав — доктор філософії, агроном-селекціонер.
Навчався В. Липинський у Житомирській, Луцькій та Київській гімназіях.
У 1902 році відбував військову службу у Ризькому дра- гунському полку, що стояв у Кременці на Волині. На початку Першої світової війни був мобілізований як резервний офіцер до Четвертого драгунського Ново- троїцько-Катеринославського полку, в лавах якого у скла- ді російської армії генерала Самсонова відбув східнопрус- ську кампанію. Через легеневу недугу Липинського пере- вели до резервної частини спочатку до Дубна, потім до Острога й Полтави.