Діти Яфета

який з невеликими змінами і нині чинний в багатьох євро- пейських країнах.

Згодом жертвував великі суми на створення Легіону Українських Січових стрільців. Очолював санітарну місію ЗУНР у Відні, був головнокомандувачем у санітарних справах Державного Секретаріату ЗУНР.

Я. Окуневський відомий і як письменник. Написав дво- томник «Листи з чужини».

Полтавець-Остряниця Іван (26 вересня 1890–1957) — український військовий та політичний діяч, ультраконсер- ватор, монархіст-гетьманець.

Ад’ютант гетьмана Скоропадського. Генеральний писар Української Держави (1918).

Наприкінці 1920 р. знайшов притулок у Мюнхені. У 1942 році відійшов від політичної діяльності. Помер в Мюнхені 1957 року.

Скоропис-Йолтуховський Олександр (1880–1950) — український громадський, політичний та державний діяч, публіцист, автор розвідок на економічні і політичні теми. У роки Першої світової війни — провідний діяч Союзу Визволення України, за часів УНР — губернський комі- сар, а за Української Держави — губернський староста Холмщини та Підляшшя. В еміграції — один із засновни- ків, ідеологів та провідних діячів гетьманського руху, співзасновник та член кураторії Українського наукового інституту в Берліні.

Після 1920 року Скоропис-Йолтуховський перебував спочатку в Австрії (пізніше він переїхав до Берліна), де швидко знайшов однодумців — В’ячеслава Липинського, Дмитра Дорошенка, Сергія Шемета, які й утворили ініціа- тивну групу Українського союзу хліборобів-державників. Того ж року спільними зусиллями цих діячів було видано перше число свого органу — неперіодичного видання

«Хліборобська Україна». Протягом 1930-х років Олек- сандр Скоропис-Йолтуховський продовжував провадити

активну громадську та наукову діяльність. Залишався на керівних посадах у гетьманському русі (як член президії Гетьманської ради) до 1945 року, коли його арештувала радянська військова контррозвідка. Помер Скоропис- Йолтуховський 1950 року на засланні у Темниківському таборі (Мордовія).

Степанківський Володимир (1885–1957) — громадсь- кий і політичний діяч, журналіст.

Родом зі Східного Поділля. Був членом РУП і УСДРП (1904 року — член ЦК), з 1907-го на еміграції в Швейцарії, Парижі (у 1909-му — співзасновник Української громади) й Лондоні; дописувач до «Ради»,

«Діла» та органів УСДРП.

З 1911 та переважно під час Першої світової війни Степанківський розвинув жваву інформаційну діяль- ність про Україну, заснував у Лозанні Українське бюро та видавав тижневик «L’Ukraine» (1915–1920) і неперіо- дичне «The Ukraine», а в Берні у співпраці з Д. Донцовим

«Korrespondenz der Nationalit"aten Russlands» (1916– 1917), також французькою і англійською мовами). У 1918-му перебував деякий час на Україні, але пізніше знову емігрував до Лозанни. У середині 1920-х pp. виїхав до США і відійшов від українського організованого життя.

Степанківський переклав українською мовою «Кому- ністичний маніфест» К. Маркса (1905), брошуру «The Russian Phot to Seize Galicia» (1914), написав низку інфор- маційних публікацій, склав словник «The American- Ukrainian Nautical Dictionary» (1953).

Суковкін Михайло — громадський і політичний діяч на Київщині. До 1917 року голова Київського губернського земства, по революції — Київський губернський комісар (до кінця літа 1917-го), був у добрих стосунках з українськими національними колами. За гетьманату — посол Української Держави в Туреччині (1918). Після занепаду гетьманату посів ворожу позицію до української державності.

Темницький Володимир (24 липня 1879 — 1938) — правник, громадсько-політичний і державний діяч, жур- наліст, літератор.

Народився в селі Хлопівці, нині Гусятинського району на Тернопільщині. Співзасновник організації «Молода Україна» (1900–1902), редактор її однойменного часопи- су. Від серпня 1914-го — член Бойової Управи УСС і Головної Української Ради (створені у Львові, потім Загальна Українська Рада діяла у Відні). Співпрацював із Союзом Визволення України. 1919 — віце-міністр закор- донних справ УНР у кабінеті В. Чехівського, міністр за- кордонних справ у кабінеті Б. Мартоса. З 1923 року про- живав у Галичині. Друкував статті на політичні теми в українських газетах.

Токаржевський-Карашевич Ян (Іван-Степан-Марія) (24 червня 1885, с. Чабанівка Ушицького повіту Подільської губернії, нині Кам’янець-Подільського райо- ну Хмельницької області — 18 листопада 1954, м. Лондон) — український політичний і дипломатичний діяч, історик-геральдист. Князь.

11 червня 1918 року гетьман Скоропадський затвердив постанову про призначення Токаржевського радником Українського посольства у Відні.

У січні 1922-го його призначено віце-міністром закор- донних справ і керівником міністерства Української Народної Республіки в екзилі. На цій посаді він залишав- ся до 3 вересня 1924 року, коли, за його словами, «…подав- ся до демісії і виїхав з Тарнова через Прагу до Франції. З того часу ніколи жадної урядової посади не займав».

У 1924–1936 рр. перебував у Франції. На цей період припадає його активна громадська і публіцистична діяль- ність. Насамперед намагався принести якнайбільшу користь українській визвольній справі. Токаржевський був членом комітету «Франція — Схід» і редактором бюле- теню «Франція — Україна», генеральним секретарем Французького товариства українознавства.

Його серце перестало битися 18 листопада 1954 року. На цвинтарі Gunnersbury в Лондоні зібралось багато людей, щоб попрощатися з великим українським патріо- том та чудовою людиною. Прийшов вклонитись і гетьма- нич Данило Скоропадський.

7 липня 1978-го Токаржевського-Карашевича перепо- ховали в українському пантеоні в Бавнд-Бруку в Нью- Джерсі.

Цегельський Лонгин (29 серпня 1875 – 13 грудня 1950) — український громадсько-політичний діяч, дип- ломат, адвокат, журналіст, видавець. Нащадок двох дав- ніх священицьких родів Цегельських та Дзеровичів. З 1886-го навчався в Академічній гімназії у Львові. У 1989-му вступив до Львівського університету на юри- дичний факультет, проте незабаром повністю присвятив себе політичній та журналістській діяльності.

У 1900–1902 рр. був членом проводу та одним з редак- торів журналу «Молода Україна».

У 1911–1918 рр. був обраний депутатом до австрійської Державної Ради від УНДП, а 1913-го став послом до Галицького сейму.

Першого грудня 1918 року разом з Д. Левицьким під- писав у Фастові від імені Української Національної Ради ЗУНР-ЗОУНР передвступний договір з Директорією УНР про об’єднання ЗУНР і УНР в єдину Українську дер- жаву. Автором тексту цього договору був Л. Цегель- ський.

У січні-лютому 1919 року — секретар без портфеля і керівник секретаріату зовнішніх справ в уряді Сидора Голубовича. У складі делегації Наддністрянської України брав участь в урочистому проголошенні злуки ЗУНР з УНР та в роботі Трудового конгресу України.