Діти Яфета
Шрифт:
І цей рід дав Україні винятково шляхетного, безмеж- но відданого не просто адвоката України, а одного з най- більших українських патріотів. Прекрасний і, здається, незбагненний парадокс: народ, із яким українці мають таке драматичне кількасотлітнє протистояння, підно- сить нам такий дар.
І думалося тоді: хто про все це розкаже?! Хто запропо- нує нам задуматися над цією загадкою? Хто змалює надії, поривання, розчарування і всю невимовну життє- ву драму В’ячеслава Липинського?
І ось — можемо порадіти! — є така книжка. Маємо всі підстави для читацької втіхи: в нас нарешті написано роман про В’ячеслава Липинського. Ще раз успішно по- долано наші лінощі в освоєнні постатей та подій із спіль- ної національної історії.
Важко навіть охопити духовним зором усе, що звер- шила у сфері думки ця дивовижна людина за сорок дев’ять років, відведених їй долею для перебування на землі. Політика,
На жаль, ще не настав той час, коли, говорячи про Липинського, вже не треба буде розповідати його біогра- фію; тому зупинюся коротко на тому, як складалося і між якими берегами текло життя цього інтелектуала з воістину вулканічним темпераментом. Чоловіка, який вписав себе золотими літерами в історію України першої
третини XX століття. Походить він із відомого польсько- го дворянського роду (з’явився на світ 5 квітня 1882 року в селі Затурцях на Волині). Відомо, що Липинські у XVIII столітті переселилися туди з Мазовії. Очевидно, йому судилася традиційна доля шляхтича-дідича поль- ських осадників на волинських кресах. Липинським одразу пощастило тут успішно загосподарити. Родина була заможною, культурною та освіченою. Як уже згаду- валося, характерно, що в стосунках Липинських із укра- їнськими селянами не виникали ті напружено драматич- ні сюжети, якими рясніють сторінки історії польсько- українських стосунків на Волині.
До речі, в той час у польському середовищі відбували- ся цікаві процеси, відгомін яких пролунає в публіцисти- ці В’ячеслава Липинського. Немало української старши- ни в різні часи стало польською шляхтою, відгородивши- ся від свого народу перефарбованими титулами й перей- шовши в іншу конфесію. Дехто повертався до нього у вирішальні моменти української історії, як, скажімо, полковник Михайло Кричевський, що став одним із най- ближчих сподвижників Богдана Хмельницького у його повстанні проти польського панування на українській землі, чи аріянець Юрій Немирич, однодумець і порад- ник Івана Виговського, ідейний натхненник Гадяцької унії й концепції Великого Князівства Руського (їм обом Липинський присвятив глибокі історичні розвідки); повернулися до нього і київські «громадівці» Володимир Антонович, Кость Михальчук, Тадей Рильський, Павлин Свєнціцький, яких шовіністи російської й польської мастей презирливо називали «хлопоманами»; вони вер- тали до свого первокореня, прагнучи повести за собою і багатьох інших. Ще навчаючись у київській гімназії, Липинський увійшов у середовище національно свідомої української молоді і відтоді назавжди відчув себе україн- цем польського походження. Ще в гімназії, не пориваю- чи жодних зв’язків із польським середовищем, він почав агітацію серед молоді сполонізованої української шлях- ти для повернення її до українського кореня. 1909 року відбувся нелегальний з’їзд «українців польської культу-
ри», на якому Липинський виступив з головною доповід- дю, що мала назву «Наше становище на Русі-Україні». Цей період біографії Липинського з глибоким аналізом мотиваційних моментів поглиблення його україноцен- тризму вичерпно проаналізував Іван Лисяк-Руд- ницький.
Заклики Липинського до поляків України не мали великого успіху. За ним пішли тільки одиниці. Він був безмежно сприкрений тим, що не зміг навернути в свою українську віру рідних братів і дружину, яка виховала їхню доньку полькою без виразної української лояльно- сті. В сім’ї запанувало холодне відчуження. Липин- ський, по суті, лишився глибоко самотнім поміж своїх єдинокровців. Так розкололася і родина польських гра- фів Шептицьких, у якій один із синів пішов в українство і став ієрархом Української греко-католицької церкви митрополитом Андреєм, а другий – генералом Війська Польського. Але у владики Андрея збереглися ніжні сто- сунки з любою і люблячою матір’ю. Липинський же став остаточно чужим серед своїх і – дуже часто – чужим поміж тих, кого назвав своїми. Цей мотив виразно зву- чить у романі Івана Корсака.
До речі, через кількадесят літ далекоглядний Андрей Шептицький, підсумовуючи політичну й історіософську діяльність Липинського (маючи передовсім на увазі
«Листи до братів-хліборобів»), писав: «Ваше діло отстоїться, хоч справа, для якої Ви працювали ціле життя, може, далека від тріумфу — але Ви научили наших земляків правильно думати в політиці, очевидно не всіх, але многих з них, а поволі здорова політична
гадка буде розширятися — як той Квас Євангелія, що заквашує три міри Муки. Тому не беріть до серця хам- ства українців деяких, а хоч би многих – Ваша гадка лишиться ясною нашій історії».Він здобув блискучу освіту — студіював історію та агрономію в університетах Женеви й Кракова. Перші праці свої написав польською мовою, оскільки звертався передовсім до тих спольщених українців, чиї предки разом із Хмельницьким і Виговським боролися за само-
стійну Україну. «Ми повинні, — звертався до них Ли- пинський, — означити своє становище до українського народу, що пробуджується, бо пам’ятаймо, що «роз- куються незабаром заковані люде», що коли не сьогодні, то завтра вони питатимуть нас про наші діла. І спитають нас тоді: ви, що посіли такий великий шмат землі, ви, що жили цілі віки нашою працею і потом, що ви зробили для нас і для сієї нашої матері-землі? Що ж ми їм на се відпо- вімо? Що скажемо їм, коли вони заглянуть до історії своїх культурних інституцій, своїх «Просвіт», своїх видавництв, своїх наукових товариств і коли добачуть, що нема там шляхетських назвищ; коли побачать, що ті, котрі колись не хотіли дати землю селянинові, говорячи, що йому тільки «культура» потрібна, самі потім, задер- жавши землю в своїм посіданню, не дали зломаного шага для піднесення сієї культури!..»
Ці звернення таки мали помірний успіх — вже згадува- ний з’їзд громадян України польської культури (так вони себе називали) прийняв ухвалу: підтримувати українсь- кий національний рух й допомагати просвіті народу. Липинський розраховував на більше, однак мав усі підста- ви для оптимізму: початок є, і початок обнадійливий.
Під час поїздок за кордон Липинський чимало спіл- кується з українською політичною еміграцією й схиляє її до необхідності створити організацію, метою якої стане боротьба за самостійну Україну. Так народився «Союз визволення України», чиїм ідеологом, конструктором та духовним батьком був В’ячеслав Липинський. Це дуже важливий момент, про який ми або забуваємо, або й уза- галі не знаємо: «Липинський був переконаним самостій- ником ще в той час, коли ця ідея була чужа загалові національно свідомого українства, особливо на Наддніп- рянщині. Передбачаючи, що напруження міжнародних стосунків, помітне за тих років, може довести до війни, він уважав, що грядуча воєнна завірюха повинна бути використана для української самостійницької акції» (І. Лисяк-Рудницький).
Перша світова війна одягла його у військовий мундир (така повинність резервового офіцера кінноти). Був на
прусському фронті, де під час розгрому російської армії Гінденбургом у мазурських озерах тяжко застудився й захворів на сухоти, які точили його впродовж усього життя. Опинившися в резервній кавалерійській частині у Полтаві, 1917 року формує з неї українську бойову оди- ницю, але Військовий Генеральний Секретаріат у Києві
«тої частини не затвердив і дозволу на формування ціло- го кінного полку з неї не дав: боявся того, що Липин- ський «з панів», і того, що він «самостійник» (М. Заба- ревський. «В’ячеслав Липинський і його думки про українську націю і державу». Аугсбург, 1946, с. 12).
Не було в нього порозуміння з урядовцями Централь- ної Ради, оскільки для соціал-демократів він теж лишав- ся «паном» і «поляком». Міг одержати шанс брати участь у політичному житті, записавшися до національ- них меншин (бувають же такі парадокси в історії!), але робити це вважав нижчим за свою гідність.
Навесні 1918 року, коли на чолі Української держави став гетьман Павло Скоропадський, В’ячеслав Липин- ський призначений послом України до Відня, де він, за спогадами сучасників, виявив високий дипломатичний хист. Але недовго судилося йому перебувати на цьому посту. З тяжким серцем спостерігаючи партійні кон- флікти й отаманську міжусобицю в Директорії, зрозу- мів: іде велика руйнівна робота, успіху справі України вона не принесе. Його терпіння скінчилося, коли він, приголомшений, почув про розстріл отамана Болбочана. Він подає влітку 1919-го у відставку.
Через рік разом із однодумцями засновує «Україн- ський Союз Хліборобів-Державників». Його програмова теза: «Лад і порядок в правовій, суверенній, незалежній національній Українській Державі, збудованій на основі міжкласового порозуміння хліборобів і робітників на українській етнічній території». У збірнику «Союзу»
«Хліборобська Україна» публікує свої головні праці й серед них — славнозвісні «Листи до братів-хліборобів», у яких пише про гіркі уроки української історії й можливі шляхи сконсолідування нації для створення власної дер- жави. На його переконання, речниками визвольного