Діти Яфета

руху мають бути не лише, як це традиційно ведеться, інтелігенти, а передовсім організатори хліборобства, індустрії, військовики.

Автор книги не раз кидає на адресу своїх земляків різкі, а то й нищівні слова, дошкульно говорить про полі- тичну нездалість, про недержавність нашого громадян- ства. Його гнів викликаний любов’ю до України і жалем до українців, які ніяк не хочуть учитися на уроках істо- рії. Липинський сам зізнавався: «...викликані великим болем від сучасного гострого приступу нашої хронічної національної недуги, оці мої «Листи» не єсть матеріалом ані для виборчої агітації, ані потішаючою і заспокою- ючою лектурою для тих, що стратили віру в Україну. Вони призначені для тих, сильних своїм хотінням України, своєю вірою, волею та інтелігентністю, активних українських людей, які в момент сучасної страшної національної руїни мусять пізнати хворобу своєї нації. Пізнати — не на те, щоб безнадійно плакати, а щоб хворо- бу побороти і з збільшеним досвідом та умінням далі вели- ке українське діло робити».

Різко висловлювався він і про тодішній варіант укра- їнської демократії з представників УНР, де домінували соціалісти, і про руїнницькі інстинкти охлократії (вираз- но бачив її панування в російській історії). Дав Липин- ський і чітке визначення інтернаціонального революцій- ного соціалізму й диктатури пролетаріату, позначених неприхованим прагненням забезпечити безмежне пану- вання касти, яка жодною мірою не належить до проду- куючого пролетаріату, зате прагне розпоряджатися соціалізованою продукцією. Це, по суті, лише диктатура інтелігентських вождів політичних партій. І що темніша нація, що лінивіша вона, то більше вірить у чудодійність партійних «соціальних програм», як у здатність ворож- битів закликати на поле великий врожай. Цим пояснює він тодішній великий успіх есерівщини серед російських мас.

Аналізуючи наші біди й непорозуміння, Липинський часто здійснює розлогі екскурси в політичну історію Англії, Франції, Росії, Польщі та інших країн, знаходя-

чи спільне й відмінне в їхніх державних організмах, пояснюючи причини і наслідки історичних перипетій, що випадали на їхню долю. Це блискучі сторінки філосо- фії історії, що збагачують нас розумінням закономірно- стей поступу чи регресу суспільства.

У 1921 році у віденській українській газеті «Воля» з’явилася стаття Євгена Чикаленка «Де вихід?», в якій автор вважав, що єдиним порятунком для позбавлених державної дисципліни й несконсолідованих українців може бути запрошення якогось чужоземного принца,

«варяга» (натяк на «варязьку» легенду державності Русі) з його військовою гвардією і цілим державним апа- ратом (Чикаленко теж був прибічником монархії). У від- повідь на цю статтю Липинський написав цілий трактат під назвою «Покликання «Варягів» чи організація хлібо- робів?», де наголосив, що новітня «варязька» теорія — це вияв розпуки й зневіри, це філософія слабких. Якщо українці самі не схочуть і не зможуть побудувати свою державу, то ніякі варяги їм не допоможуть. Порятунок наш — тільки в наших руках. Ніхто з чужинців ніколи нікому не будував державу. Хіба що — безправний і слухняний васалітет.

Липинський упродовж усього життя виношував задум написання фундаментальної «Історії України», але не встиг цього зробити. За його словами, під час пожежі в його домі на Уманщині, коли було вбито його приятеля і хранителя дому Левка Зануду, згорів кон- спект цієї праці й матеріали для неї. Він устиг написати дослідження ключових, справді переломних етапів на- шої історії, що й дало підстави називати його «істориком переломних діб» та, за висловом Тетяни Лютої, «дослід- ником метаморфоз українських аристократичних верств».

Є історики-апологети, одописці, є відверті спекулян- ти, котрі інтерпретують факти минулого під таким ку- том зору, що вони мають легітимізувати буцімто логічні- стю подій теперішнє. Липинський, звичайно, — зовсім інший тип історика. Почавши як учень Грушевського, він остаточно сформувався головно під впливом фран-

цузьких авторів Жоржа Сореля, Гюстава Лебона, Шарля Морраса. Він був далекий од наміру сліпо ступати в їхні сліди. Ознайомлення не тільки з їхніми доктринами, а й очитаність соціологічного й політичного характеру чи не всіх західноєвропейських мислителів та добре знання подробиць, умов існування, надій і сподівань українсь- кої людності, сформували в ньому справді оригінального мислителя, що освітлює аналітичним поглядом кожен факт зусібіч. Скажімо, пишучи про події, що одержали назву так званої Переяславської ради, він наголошує, що в ході визвольної війни українського народу було створе- но власну державу, яка не вистояла передовсім через те, що нова аристократія, яка складалася зі шляхетських та козацьких елементів, не витворила в собі державоцент- ричності й не мала поваги до державної влади, яку уособ- лював гетьман зі своїм урядом. «Приняття протекції «вос- точного царя» і розрив із західною Річпосполитою йшли у парі з узахідненням і европеїзацією козаччини. Пере- яславська умова прийшла тоді, коли Україна вже пере- йняла і у своїх власних формах закріпила, як поняття, так і уклад західного, хліборобського, осілого життя, виробле- ні в попередніх віках під впливом західної європейської цивілізації. Але одночасно Умова в Переяславі була сою- зом України з Москвою, зверненим проти Польщі. Вона, захищаючи Україну перед натиском польським, одночас- но відривала її від Заходу і ставила в залежність від Сходу...» — пише він в «Україні на переломі».

Дехто на еміграції висловлював наївну віру в еволю- цію більшовизму, що може згодом створити в Україні національну державу (інший бік «варязької» теорії). На це Липинський відповів так: «Державна комуністична влада в Україні не єсть територіяльно українська, її центри, її мозок знаходяться поза межами України. На Україні влада спочиває в руках кочовничих, з Україною органічно не зв’язаних елементів, які сьогодні правлять Україною, а завтра Бухарою чи якимсь приамурським краєм. Тому ця влада не має ніяких даних — поза одною мовою, потрібною їй в цілях пропаганди — приймати органічні, місцеві, національні ознаки». Він уже тоді

розпізнав тих «господарів» нашої землі, в яких «адрес — не дом и не улица», в яких «адрес — Советский Союз»,— приблудних наїзників, безжальних до колоніального коня.

Його життєві сили знищувалися сухотами, він згасав, але працював і працював, бо мусив устигнути багато. Ще створив у 1930 році нову політичну організацію

«Братство українських класократів-монархістів», а через рік у санаторії Віннервальд поблизу Відня Липинський помер. Поховали його в родинному маєтку в Затурцях.

Він чимало писав про релігію. З цих творів видно, що Липинський однаково негативно ставився і до цезаропа- пізму — намагань підпорядкувати церкву політичній владі, і до клерикалізму — прагнення духовенства ввій- ти у вищі структури політичної ієрархії суспільства. Він закликав до злагоди й співпраці церкви й держави, які не повинні підміняти одна одну, закликав до конфесійно- го миру — запоруки нормального релігійного життя (як актуально це для вас сьогодні!). Підсумком роздумів на всі ті теми й стала його дуже важлива й для сьогодні книга «Релігія і церква в історії України». Її пафос спря- мований на те, що всі конфесії мають толерувати одна одну й не антагонізувати людей у суспільстві.

Історика Липинського цікавило передовсім XVII сто- ліття в Україні, зокрема, козацька революція і все з нею пов’язане. Він добре знав і польський, і російський варі- анти прочитання тогочасної української історії. Перший трактував події Хмельниччини як бунт охлосу, як полі- тичну деструкцію. Другий — як порив українських пра- вославних до російських єдиновірців, до «братнього» альянсу України з Московією, в якому Україні відводи- лася роль безправної колонії. Був ще й третій варіант інтерпретації тогочасних подій, що належав українській народницькій історіографії; це — «стихійне змагання селянсько-козацьких мас до справедливого суспільного устрою».

Липинський бачив у Хмельниччині величний будів- ничий пафос державотворення. Козацьке ядро притягло

до себе людність усіх без винятку станів тогочасної України, що поєднали зусилля під прапором визвольної війни. «З особливою увагою досліджував Липинський перетворення гетьманського уряду з суто військової установи на територіяльну владу монархічного характе- ру, з виразним нахилом до спадковості,— пише вже зга- дуваний І. Лисяк-Рудницький. — Проте гетьманська влада часів Хмельницького, хоч і авторитарна, не була деспотичною: її обмежували права й вольності лицарсь- кого козацького стану, який колективно брав участь в управлінні державою і члени якого користувалися особи- стою свободою; також міста мали своє самоврядування, а церква та духовний стан займали в державі забезпечену незалежну позицію. Таким чином, суспільно-політич- ний устрій тодішньої України засадниче відрізнявся як від польської анархічної шляхетської демократії, так і від московського східнього деспотизму, де все населення від верхів до низів уважалося за рабів царя». (До речі, ота піраміда рабства в Росії пізніше так вразила французько- го рояліста маркіза Астольфа де Кюстіна, що він у своїй книзі «Росія в 1839 році» написав: «Російський народ — нація німих... Усе тут є, не вистачає лише свободи, тобто життя»). Реалізацію марксистського закрою соціалізму в Росії Липинський назвав «трагічною життєвою карика- турою». А всі ці більшовицькі терміни «соціалізм» і