ДО ЕР. Вибране

«Усе одно з тобою ми — усе…»

Усе одно з тобою ми — усе. Усе одно з тобою ми — як зерна. Вовчиця чорна, вишептана в тернах, Слова і сни між зорями пасе — Безмежно мовчки. Зір отих роки — Як острови невидимої суті, Як надто чисті, а тому забуті Недовловимі дотики руки. Холодність стін, заціпеніння плес — Клепсидра вбрана в темряву й тумани. Ми надто теплі, а тому між нами — Усі дощі, що падають з небес.

«Я жінка твоя. Навіть Книга мене замовчує…»

Я жінка твоя. Навіть Книга мене замовчує. Бо що? — я ж бо жінка (набухла, порепана, тепла). Я дивлюся в небо своїми очима вовчими. Твоїми слідами підводяться тихо стебла. І хащі осотів тривожні хіба що звечора, Або по дощі, а чи в червні, як зела стиглі. І зорі тремтять, хіба що ота, обпечена, Спокійно стихає, як вічна небесна стигма. Я жінка твоя. На долонях моїх подряпини. Я знаю твій запах — солодкий і терпко-п'яний. Ти десь там — за зубром, розхитуєш землю лапами. А син наш умер. Угорі тільки Бог над нами.

«Самотність і печаль — недосказанно…»

Самотність і печаль — недосказанно Сухі, як віск, що скрапує зі сліз. Є благодать, що сталася зарано. Є берег неба і сліди коліс. Вдаєш, що спиш, щоб серця не вдавати, Щоб не ламати сутіней ні віт, Щоби всевіддавати — і не мати Нічого, окрім світу. Тільки світ Пече, болить — і слів не розуміє Ні там, де обрій, ані тут, де все. Самотність і печаль — щока німіє, Та хтось колись і зцілить, і спасе Самим мовчанням — чи дощем крізь нього: До щему, до пелюстки на воді… Вдаєш, що спиш, ховаючи тривогу, — Як вперше, як востаннє, як тоді…

«Гостра пам'ять лягає кістьми…»

Гостра пам'ять лягає кістьми, покриваючи суглинки кров'ю, І рудішає вовк, що над ранок біжить через степ. Буде внесено викуп — травою, красою, любов'ю: Це ж не сонце, а куля, яка розколола вертеп. Не вітайся зі мною… Втечи — і уникнеш полону. Або зважся прожити імення моє і мене…. Тонко мічена зав'язь страшного серпневого гону На сузір'ї Стрільця передпліччя мої розімкне… Хтось згадає, а хтось засумує… Болітиму крильми, Бо ж не вивершу всього — ні словом своїм, ні теплом… Будь для мене хранитель, храни мене вічно і вільно, Не вертаючи болю своїм невідплаченим злом…

«Смуга прибережної роси…»

Смуга прибережної роси, Де припливу — кликане і гнане. Камені валують, наче пси, Золоті зализуючи рани. Бог морів пісками оберіг, Шумовиння дав, навчив вмирати. Але пес не пустить на поріг Навіть голос до своєї хати. Все перетриває і збагне, Навсібіч жбурляючи слиною, А тоді горлянку розчахне Місячної смуги голизною.

«Скидаю місяць на вовчу стежку…»

Скидаю місяць на вовчу стежку, Щоб вурдалаку спокійно спати… Маленька відьма, сную мережку: Єднаю мряку і запах м'яти… На білу ружу чарую мужа, На ружу синю — малого сина, По хмарі піду, могилу зрушу, Посію в землю дрібну мачину… У чорних крилах — велика сила: Пітьму впіймаю, у ніч зав'яжу… Зроблюся жінка для тебе мила — В солодку купіль до тебе ляжу… Ти будеш спати в землі, не в хаті, Не будеш мати ні слів, ні тіла… Я ж дику душу на землю струшу: У чорних крилах — велика сила…

«Відпочинок назовсім. Горбаті осінні вовки…»

Відпочинок назовсім. Горбаті осінні вовки Перейдуть небесами і кануть у магму при сході. Опадатиме листя, як сни, берегами ріки, І чекатиме сніг, вже готовий до зустрічі лодій… Хоч не в лодіях суть, а у тих, хто посміє піти… Самовидці душі золоті й каламутні зі споду. Перевізник в човні… Та не він мене кличе, а ти, Обіпершись чолом на холодну, як камінь, воду…

«Я вертаюсь надвечір у світ, де відстояні хащі…»

Я вертаюсь надвечір у світ, де відстояні хащі, Де розгойдані птиці — і з ранки вода цебенить. Де русалки надтяті, а кожна — довіку пропаща, Де над місяцем чорним висне чорне прокляття, де мить Має вічність століття. Вертаюсь сюди із нізвідки В позачасся своє, ніби в темну озерну глибінь. І нікого нема, окрім мене і мертвого свідка, Ну, хіба десь далеко сумує за вершником кінь.

«Не осягну тебе і не відкрию…»

Не осягну тебе і не відкрию Нічого з привідкритого мені. Лиш по-відьмацьки поцілую в шию — І стану вовком. Гори кам'яні Сховають душу, вирвану із плоті, За те, що крила ангелам спалю… В скорботі неба і в землі скорботі Тебе врятую, бо тебе люблю… Усе — тобі, збережене нізвідки, — Стріла і дзвін тонкої тятиви… З глибоких шрамів проступають свідки… Ти ж не полюй на вовка, не лови… Бо що тобі до мене, до отрути, Яку схотіла випити до дна? Ми знову разом, але вже не люди — Відьмак з глухої тіні вирина…

«Лиш деревом встелене ложе. Засну з-поза саду…»

Лиш деревом встелене ложе. Засну з-поза саду — Собака, що тілом намацує грубий поріг. І чорна зоря — мов священна остання розрада — Лягає очима на дрібно розстелений сніг Мого божевілля. Чи чуєш? Я прагну забути. Я навіть молитву складаю з щасливим кінцем. А далі я сплю — і жагою розтерзані груди Жадають цілунків, а чисте, як лезо, лице — Не те, що моє, тільки те, що пригадане мною, — Незміряний простір моїх катастроф і утіх. Ця гра називається «пристрасть». І стежить за грою Вселенська печаль, що собою покутує сміх.

«Сон — болото нічне, трясовиння засмоктує душу…»

Сон — болото нічне, трясовиння засмоктує душу. І гніздечка пташині при водах живих — островами. Відлітає метелик, що крила під місяцем сушить, — Не обличчя, а тінь попри темряву. Понад словами Вічні ріки течуть — у стоячій воді не спинитись. Вічні діти радіють, аж доки не стануть чужими. Ген кажан мерехтить, не уміючи крові напитись, Довго спалює небо, туман витискаючи з диму. Контур дерева — чорна на небо накладена мапа, А при ньому западини — квіти і звірі-примари… Білі плями сузір'їв — так густо хтось воску накрапав, Піднімаючи серце маленьке далеко над хмари.