ДО ЕР. Вибране

Долала світ — немов холодну воду, Хоч щастя їло пряники із рук. Зі світу, у який немає входу, Вривався в душу моторошний звук: Таксист тиснув на клаксон, я здригалась. Ми — береги, то як же нам зійтись? Ти говорив — і щось в мені ламалось, А ти, як лід, зсередини світивсь. Чи пам'ятаєш — листя мерехтіло: Прозорий парк — неначе райський сад. Стояли… Воском скапувало тіло — Так я стікала в полум'я, назад. І пила миті пристрасті, як ліки, — І коїлася тихо, мов у снах. Ти брав мене за руку — і велике, Як відчай, світло падало з вікна…

«Ти мій поет, а я твоя утома…»

Ти мій поет, а я твоя утома: Стерпи мене, адже бувають гірші. Писати вірші — і сидіти вдома. Сидіти вдома — і писати вірші… Йдемо по пеклу. Хто тобі Вергілій? Ніхто не жде, ніхто у рай не кличе. А я, претиха постать в сукні білій, Нагадую в відлуннях Беатріче… Чим далі йду, тим важче залишати Пустелю нашу на поталу виру, Як інтер'єр порожньої кімнати, В якій немає стелі — так я вірю…

«Я поволі чекаю на тебе, занадто поволі…»

Я поволі чекаю на тебе, занадто поволі. Міра вічності — рік, міра року коротша від миті. Ми не вчились любити деінде чи тут. Парасолі Милосердно занурюють зливу в опуклості квітів… Так спокійно вертатись. Так вільно тривоги штовхати Попід шини авто. Милосердя убивства, а отже. Залишаються вічно тіла, і лаштунки, і ґрати, Як не сказане слово — важке, кінцесвітнє, Боже…

«Є синоптики смерті, синоптики граней води…»

Є синоптики смерті, синоптики граней води. Ув Авгієвих стайнях важкої на серце погоди, Літа Божого цього не будь мені птахом сюди. Не суди мене — тут. Не рятуй мене смертю. Народи Не зуміли пройти цю пустелю в своїй суєті, За Мойсеевим словом, шукаючи неба чи ґрунту. Я кохала тебе у твоєму пришесті. І ті Сорок років жаги — то прелюдія голоду й бунту. Отже, крила — й лещата. І білі прозорі рубці — Знак любові, чи смерті, чи дещиці тої любові. Горобці у піску — це, здається, на дощ. На лиці — Слід: сльоза запеклася вречевленням крові.

«Мокро тане асфальт, націлований листям осіннім…»

Мокро тане асфальт, націлований листям осіннім. Розмежоване небо на зони важкого дощу. Тоскно маємо все — й ненадійної вічності тіні, І шляхетну ограненість горя. Коли відпущу Ці безодні від себе, ці зсуви і ці суголосся — Бо накрапалось смерті в долоні, де смерк і вода — Ми ввійдемо в любов. Так Мойсею принаймні здалося: Він любов розпізнав, наче небо у власних слідах.

«Час на інше каміння. Збиратиму крихти крику…»

Час на інше каміння. Збиратиму крихти крику, Щоби знову кричати вві сні, а тоді — удруге. На бруківку міську голуби опадають з вікон — Може, вітром віднесені, може, зусиллям туги… Ти приснився мені. І приснишся іще. І знову У міському пейзажі не лишу для себе тиші. Підсвідомість моя відчуває тебе як мову, Для якої слова відшукую найтихіші.

«Надщерблені сходи… Так важко спускатися вниз…»

Надщерблені сходи… Так важко спускатися вниз, Бо поручні — майже прозорі, хисткі, ненадійні… Триваю як голуб. Моє існування подвійне Заштовхує душу на сірий від бруду карниз. Туркочу контральто. Тяжінню земному поклін — В етичній системі польоту над місивом міста. Лечу понад храмом. Заглушує дзвони проклін — Надмірний, як данність котрогось там смутку (двоїста)… Забути б усе, пам'ятати хіба що світи У їх непостійності листя й надщерблених сходів… Світи мені сонцем, і знов мені сонцем світи, Ціною життя у мені конденсуючи подив.

«Трелі шурхоту листя…»

Трелі шурхоту листя, і вітер при них — хмарочосом. І не стежка, а тиша веде нас в живиць сувої. За словами й присутністю винайдем вичахлі роси — На роки і світи. Я в засвіттях читатиму з хвої Про безодні садів, безнебесся облич позасутніх. Нетутешні плоди — несолодкі, гіркі, перезрілі. Не кажи мені смерть, бо вона ще не просто майбутнє. Ліку слову нема, як воно усвідомлене в тілі.

«Ця спека — лабіринт, в якому легко…»

Ця спека — лабіринт, в якому легко Не тільки заблукати, а й умерти. Грузька пилюка, курява далека Формує горизонти круговерті. А ми — стрункі. І гаснем на бруківці. Ятрить і пражить сонце. Кров блакитна. Ми будем умирати поодинці. І тільки в смерті нам забракне літа.

«Це дощ — чи жінка, сплетена з печалі…»

Цей дощ — чи жінка, сплетена з печалі, Що тихо йде, не дивлячись у вічі? Важке безглуздя чорної вуалі Рятує від кохання, навіть тричі. Змінивши протопростір очевидця, Шовк сукні став солоним від вологи. Жартує, обпікаючись, жар-птиця, Яка в безодні замочила ноги. Триває дощ. Вона у нім трава є. Вуаль — як ґрати. Виблякле волосся. Голодна гілка дерева. Тримає Її за руку те, що не збулося.

«Я жінка неминуча, бо не ми…»

Я жінка неминуча, бо не ми Йдемо туди, ізвідки не вертають. В крихку, як віск, історію зими Роки вселенську кригу загортають. Час вичерпано. Вирок оголосять. Одначе не уникнеш порожнечі — І смерті. То невже тобі не досить Моєї муки і моєї втечі?

«Краєвид розглядатиму, як вселенське живе Ніщо…»