Долала світ — немов холодну воду,Хоч щастя їло пряники із рук.Зі світу, у який немає входу,Вривався в душу моторошний звук:Таксист тиснув на клаксон, я здригалась.Ми — береги, то як же нам зійтись?Ти говорив — і щось в мені ламалось,А ти, як лід, зсередини світивсь.Чи пам'ятаєш — листя мерехтіло:Прозорий парк — неначе райський сад.Стояли… Воском скапувало тіло —Так я стікала в полум'я, назад.І пила миті пристрасті,
як ліки, —І коїлася тихо, мов у снах.Ти брав мене за руку — і велике,Як відчай, світло падало з вікна…
«Ти мій поет, а я твоя утома…»
Ти мій поет, а я твоя утома:Стерпи мене, адже бувають гірші.Писати вірші — і сидіти вдома.Сидіти вдома — і писати вірші…Йдемо по пеклу. Хто тобі Вергілій?Ніхто не жде, ніхто у рай не кличе.А я, претиха постать в сукні білій,Нагадую в відлуннях Беатріче…Чим далі йду, тим важче залишатиПустелю нашу на поталу виру,Як інтер'єр порожньої кімнати,В якій немає стелі — так я вірю…
«Я поволі чекаю на тебе, занадто поволі…»
Я поволі чекаю на тебе, занадто поволі.Міра вічності — рік, міра року коротша від миті.Ми не вчились любити деінде чи тут. ПарасоліМилосердно занурюють зливу в опуклості квітів…Так спокійно вертатись. Так вільно тривоги штовхатиПопід шини авто. Милосердя убивства, а отже.Залишаються вічно тіла, і лаштунки, і ґрати,Як не сказане слово — важке, кінцесвітнє, Боже…
«Є синоптики смерті, синоптики граней води…»
Є синоптики смерті, синоптики граней води.Ув Авгієвих стайнях важкої на серце погоди,Літа Божого цього не будь мені птахом сюди.Не суди мене — тут. Не рятуй мене смертю. НародиНе зуміли пройти цю пустелю в своїй суєті,За Мойсеевим словом, шукаючи неба чи ґрунту.Я кохала тебе у твоєму пришесті. І тіСорок років жаги — то прелюдія голоду й бунту.Отже, крила — й лещата. І білі прозорі рубці —Знак любові, чи смерті, чи дещиці тої любові.Горобці у піску — це, здається, на дощ. На лиці —Слід: сльоза запеклася вречевленням крові.
«Мокро тане асфальт, націлований листям осіннім…»
Мокро тане асфальт, націлований листям осіннім.Розмежоване небо на зони важкого дощу.Тоскно маємо все — й ненадійної вічності тіні,І шляхетну ограненість горя. Коли відпущуЦі безодні від себе, ці зсуви і ці суголосся —Бо накрапалось смерті в долоні, де смерк і вода —Ми ввійдемо в любов. Так Мойсею принаймні здалося:Він любов розпізнав, наче небо у власних слідах.
«Час на інше каміння. Збиратиму крихти крику…»
Час на інше каміння. Збиратиму крихти крику,Щоби знову кричати вві сні, а тоді — удруге.На бруківку міську голуби опадають з вікон —Може,
вітром віднесені, може, зусиллям туги…Ти приснився мені. І приснишся іще. І зновуУ міському пейзажі не лишу для себе тиші.Підсвідомість моя відчуває тебе як мову,Для якої слова відшукую найтихіші.
«Надщерблені сходи… Так важко спускатися вниз…»
Надщерблені сходи… Так важко спускатися вниз,Бо поручні — майже прозорі, хисткі, ненадійні…Триваю як голуб. Моє існування подвійнеЗаштовхує душу на сірий від бруду карниз.Туркочу контральто. Тяжінню земному поклін —В етичній системі польоту над місивом міста.Лечу понад храмом. Заглушує дзвони проклін —Надмірний, як данність котрогось там смутку (двоїста)…Забути б усе, пам'ятати хіба що світиУ їх непостійності листя й надщерблених сходів…Світи мені сонцем, і знов мені сонцем світи,Ціною життя у мені конденсуючи подив.
«Трелі шурхоту листя…»
Трелі шурхоту листя, і вітер при них — хмарочосом.І не стежка, а тиша веде нас в живиць сувої.За словами й присутністю винайдем вичахлі роси —На роки і світи. Я в засвіттях читатиму з хвоїПро безодні садів, безнебесся облич позасутніх.Нетутешні плоди — несолодкі, гіркі, перезрілі.Не кажи мені смерть, бо вона ще не просто майбутнє.Ліку слову нема, як воно усвідомлене в тілі.
«Ця спека — лабіринт, в якому легко…»
Ця спека — лабіринт, в якому легкоНе тільки заблукати, а й умерти.Грузька пилюка, курява далекаФормує горизонти круговерті.А ми — стрункі. І гаснем на бруківці.Ятрить і пражить сонце. Кров блакитна.Ми будем умирати поодинці.І тільки в смерті нам забракне літа.
«Це дощ — чи жінка, сплетена з печалі…»
Цей дощ — чи жінка, сплетена з печалі,Що тихо йде, не дивлячись у вічі?Важке безглуздя чорної вуаліРятує від кохання, навіть тричі.Змінивши протопростір очевидця,Шовк сукні став солоним від вологи.Жартує, обпікаючись, жар-птиця,Яка в безодні замочила ноги.Триває дощ. Вона у нім трава є.Вуаль — як ґрати. Виблякле волосся.Голодна гілка дерева. ТримаєЇї за руку те, що не збулося.
«Я жінка неминуча, бо не ми…»
Я жінка неминуча, бо не миЙдемо туди, ізвідки не вертають.В крихку, як віск, історію зимиРоки вселенську кригу загортають.Час вичерпано. Вирок оголосять.Одначе не уникнеш порожнечі —І смерті. То невже тобі не доситьМоєї муки і моєї втечі?