Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя

почуття жалості. Які дурні ті, хто стверджує, що жалість принизлива! Ні, це приправа до

справжнього кохання, замішана на страхові втратити и бажанні зберегти. Іноді, коли

дивилася на свого чоловіка, моє серце стискалося - він здавався мені хлопчиком. Як він

міг жити в цьому світі без мене? Я вже знала, що після смерті обох дружин він залишався

буквально на вулиці. У нього все відбирали жадібні родичі, а його викидали, як кошеня, як використану річ. Світ став жорстоким, а він не вмів пристосуватися до нього.

На річницю нашого спільного життя вирішила зробити йому подарунок. Зранку я

подалася до адвоката, який колись вів справи нашої сім’ї.

Я не знала, як піднести подарунок, не знала, як коханий відреагує на мою дарчу. Але

мені хотілося показати, що я віддаю йому не тільки саму себе - до останку, а й усе, що

належить мені. Сказала йому про це за вечерею. І вперше побачила, як він уміє гніватися.

– Навіщо ти це зробила?
– спохмурнів він.
– Тобі не досить, що я - з тобою, що я

люблю тебе? Мені не потрібні докази твого кохання! Мені взагалі нічого не потрібно, зрозумій!

Іншого я й не чекала. Спробувала владнати непорозуміння, хотіла навіть розірвати

папери, але в останній момент таки сховала їх до шафи. І сказала, що хочу належати йому

повністю і що це - мій перший самостійний вчинок, який здається мені правильним і при

ємним. І він змирився. Любий мій хлопчик.

Він часто впадав у депресії. Скаржився на роботу, на байдужість і нерозуміння

оточення. Він був щасливий тільки тут, зі мною - я це знала точно. Іще знала (встигла

зрозуміти за цей рік), що його легко можуть обдурити чи скривдити, а він готовий

допомагати кожному, хто попросить про допомогу, -як тоді мені біля магазину. Я так

любила, коли його обличчя світлішало, коли він сміявся…

Якось він прийшов додому веселий, з якимось паперовим згортком у руках.

– Що я тобі зараз розповім!
– радісно почав він. Я познайомився з надзвичайною

людиною! З тих геніальних, що опинилися за бортом життя й у забігайлівках цитують

Бодлера. Обожнюю таких людей і схиляюся перед ними. Але - все по порядку. Заходжу до

кав ‘ярні й бачу: сидить за столиком такий колоритний тип і щось малює на клаптику

паперу. Підсів до нього. Розговорилися. Він попросив купити йому чарку, розплатився -

ти тільки подумай!
– ось цим малюнком. Це - геніально! Сьогодні ж замовлю велику

рамку.

І він розгорнув переді мною рулон. Малюнок, виконаний олівцем, справді справляв

враження. Я одразу не збагнула, що на ньому зображено. Це була абстракція, але яка!

Одна лінія плавно переходила в іншу, закручувалася, розгалужувалася на тисячі

тонесеньких «вусиків”. Здавалося, вона затягує у свої глибини. Відірвати погляд було

неможливо. Я стояла, мов загіпнотизована задихаючись від захоплення і якоїсь боязні, що

не виплутаюся з цього лабіринту.

У той-таки день ми купили велику, дуже гарну рамку Картину ми повісили у нашій

спальні. Засинаючи, я невідривно дивилася в неї - саме «в неї», бо вона була дзеркалом, а

точніше - задзеркаллям, таємничим світом геніального художника.

Як звичайно, я проспала до дванадцятої. Чоловік ніколи не будив мене, тільки

цілував у щоку, коли йшов на роботу. Я розплющила й одразу ж знову заплющила очі -

такий могутній потік енергії хлинув на мене з картини. Мені хотілося продовжити

задоволення, і я із заплющеними очима відновила в пам’яті лінії малюнка. Так діти

вивчають візерунок на килимі або чудернацькі тріщини на стелі, вгадуючи в них табуни

оленів, дикі джунглі, загадкові письмена. Я подорожувала поглядом по картині доти, доки

не навчилася бачити її в цілому. У якийсь момент мені здалося, що на ній зображені

понівечені срібною кулею нутрощі реліктової тварини, за хвилину я побачила в самому

центрі око, погляд якого пронизував наскрізь, пізніше я зрозуміла, що це зовсім не око, а

ембріон, який затишно скрутився в чиїйсь утробі, оповитий найтоншими переплетіннями

судин. Картини, що я їх собі уявляла, змінювалися з неймовірною швидкістю,

відкриваючи нові й нові лінії, і кожна вела до свого сюжету. Найчастіше він був

трагічним. А що ще може малювати невизнаний геній, який спився!

Чи варто говорити, що коли я відірвалася від споглядання - і то завдяки телефонному

дзвінкові мого чоловіка!
– стрілки годинника наближалися до п’ятої вечора… І весь цей час

я пролежала, роздивляючись картини Я підхопилася так різко, що навіть потемніло в очах

почала швидко вдягатися. Порвала колготки… Так-сяк влізла у джинси й уперше забула

причесатися. Сьогодні на вечерю я задумала приготувати особливу страву і телячого

мозку під екзотичним соусом: рецепт я знайшла в кулінарній книзі.

Перечитала рецепт. Почала мити мозок. І відчула, що від мертвої білої маси йдуть

імпульси. Здригнулася, порізала палець, і кров закапала на білу щільну масу. Нестямно

жбурнула ніж у мийку, а мозок, порожевілий від крові, - у відро для сміття. Воно

перекинулося, зі столу злетіли чашки. Збираючи друзки, я ще раз порізала руку. Все це

страшенно розлютило мене, голова запаморочилася. Якось допленталася до спальні й

лягла, докоряючи собі: чого було лежати до полудня і віддаватися безтямному

спогляданню. Отже, почнемо все спочатку! Тільки цього разу… Я швиденько накинула на

рамку свій пеньюар і прилягла.

Уявімо, що ранок почався заново. Раз… два… три… Гра налагодилася. Наспівуючи, забинтувала пальці, поставила в мікрохвильову пічку куряче філе. І ледь устигла

причепуритися, як прийшов чоловік…