Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя

їм так само добре і затишно зі мною. Вочевидь, ми подібні за групою крові або за

багатьма іншими ознаками. Тому нам не треба напружуватися й вигадувати теми для

розмов.

Мене не обходило, ким вони доводяться одне одному, чи буде непокоїти дівчину те,що моя голова в нього на плечі. Мені просто був потрібен відпочинок. І вони обоє це

розуміли.

Кілька годин, які я була тут - у тиші, у спогляданні, у почутті спокою, - минали

непомітно. Потім я прощалася і йшла, сповнена нової енергії, готова знову зануритися в

метушню, що вирувала поза їхнім голомозим гайком.

Як вони жили без мене? Мабуть, так само просто: дівчина готувала їжу, юнак… Не

знаю. Можливо, ходив на полювання? Щоправда, у міських умовах це виглядало б дивно…

Я цим не переймалася. Просто приходила до фургона, коли дуже втомлювалася,

клала голову йому на плече, спостерігала за дівчиною і мовчала.

Поміж нами не було ані любові, ані ревнощів, ані двозначності, ані розпитувань чи

словесного пікетування. Та мені здавалося, що ці стосунки - щось значно більше, ніж

дружба, більше, ніж любов чи будь-які інші почуття, яких у моєму житті й без того

було забагато…

– Якщо у тебе з’явилися нові друзі, - сказав чоловік напередодні мого дня

народження, - чому б нам не запросити їх у гості?

Це була чудова ідея! Я не раз розповідала про фургончик, про тих двох, що

мешкають у ньому, про їхнє спокійне й помірковане існування.

Щоправда, я не могла зізнатися, що кладу голову на плече хлопця в тільняшці. Адже

тоді треба було б пояснювати чоловікові, що це - зовсім не те, про що він може відразу

подумати. Однак якщо б я почала це пояснювати і виправдовуватися - вийшло 6, що це

саме ТЕ. Ось такий парадокс непотрібних пояснень. Жіноча голівки на чоловічому плечі

тут - зовсім інше, ніж те саме - там.

Там, у моїх друзів, це лише символ спокою. Таким самим символом могло стати що

завгодно: гра в преферанс, чаювання, викручування лампочки, готування борщу-не

має значення. Просто тієї миті, коли я усвідомила, що мені добре, - схилила голову

на плече господаря фургончика. І це закарбувалося на рівні рефлексу. Тільки й того…

Отже, я запросила їх у гості. Вони обіцяли прийти.

Напередодні я провела на кухні кілька годин - пекла, смажила, варила, різала овочі.

Потім накривала наш стіл, до блиску натирала фужери та склянки. І так втомилася, що

почала сприймати майбутню вечірку як абсурд, котрий звалився на мене, як

залізобетонна стіна під час землетрусу. І

Хоча я звикла жити так - мити, прати, прибирати, готувати їжу, тягати сумки.

Щодня. Щороку. Так жили всі наші знайомі. Так жила і я. Тепер, гадаю, ви зрозумієте,чим для мене був той фургончик…

…Вони прийшли, коли всі вже зібралися. Я посадила її поміж Миколою

Миколайовичем, моїм шефом, та практикантом Іванком, а його - ближче до Дарини, на

куті столу.

Вони поводилися скуто і скромно. І мені було трохи прикро. Я воліла, аби всі

присутні - ці гомінкі, метушливі й велемовні люди - побачили щось зовсім протилежне.

Тишу і простоту, сповнені почуттям гідності.

Гостей було багато. Я ретельно пильнувала за тим, щоб одна страва вчасно

змінювалася іншою, бокали й тарілки не стояли порожніми, щоб лунала музика. За кілька

годин, коли вечірка була в розпалі, я зауважила, що їх немає.

Вони пішли по-англійському…

– Де ж твої друзі?
– запитав чоловік, коли я вже з останніх сил домивала тарілки.
–

Чому вони не прийшли?

– Як це - не прийшли?
– здивувалась я.
– Невже ти їх не помітив?

– Он як?
– вигукнув чоловік.
– Здається, мені ще не повилазило! Крім тих, кого я знаю,не було жодної душі!

– Не дратуй мене, будь ласка, - втомлено буркнула я.
– Вони - були. Просто пішли

раніше за інших.

– Це ти мене не дратуй!
– заперечив чоловік, котрий щез юнацьких років був

завзятим і запальним сперечальником.
– Повторюю: крім тих, кого ми запрошували вдвох,більше нікого не було!

– А хто ж, цікаво, сидів поміж Миколою Миколайовичем та Іванком?
– почала

заводитись я.
– Хто сидів поруч із Даринкою?

Чоловік окинув мене спантеличеним поглядом.

– Ти, мабуть, перевтомилася…

– Так, я втомилася, - згодилась я, - але в цьому випадку це не має жодного значення.

Вони були! І припинимо цю безглузду суперечку.

– Добре, - спокійно сказав чоловік, - я зараз потелефоную Іванові. Інакше не зможу

заснути.

Він вийшов у передпокій і, незважаючи на пізню годину, зателефонував

практикантові. Я не дослухалася. Усе це було просто смішно.

– Ну от, - сказав чоловік, повернувшись до кухні, задоволено потираючи руки.
– Я мав

рацію. Іван також нікого не бачив. Поруч із ним ніхто не сидів. Отже, нема про що

говорити.

Не зронивши ані пари з вуст, я кинулася до телефону. Мені було байдуже, на що

вказують стрілки годинника. Проте Дарина «відбрила» мене за повною програмою І

перед тим, як кинути слухавку, все ж таки спромоглася відповісти:

– Нікого поруч мене не було! Ти просто поставила зайвий стілець.

Я повернулася на кухню зовсім розгублена. Чоловік усе зрозумів без пояснень. На його

обличчі вималювалася задоволена посмішка.

Як я могла забути!
– раптом зраділа я.
– Адже и фотографувалися! Саме - за

столом. Пам’ятаєш? Я хотіла негайно бігти до фотомайстерні, але вчасно схаменулася:було вже далеко за північ. Довелося потерпіти до ранку…

Забрала плівку й надруковані світлини тільки ввечері наступного дня. Переглянула їх

усі й потім ретельно обстежила кожний кадр. Моїх гостей на них не було. А біля Дарини

й між Миколою Миколайовичем та Іванком зяяли порожні місця.

Я нічого не сказала чоловікові. Але й не злякалася. Просто заборонила собі ставити

зайві запитання. Адже як часто буває: ми зустрічаємо на своєму шляху щось, що не