Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя

А далі… Розказати-не повірять! Та мені й не вірили! Просто захоплювалися моїми

роботами, платили за них шалені гроші. А потім я дізнавався, як мої шанувальники один

за одним… загинули. І тоді я поїхав до столиці. Продавав квартири і коштовності моїх

заможних дружин. Зрозумів, що в мене великий дар, яким не варто нехтувати. По-

справжньому я жив тільки тоді, коли працював. Може, я справді геніальний художник, хто знає…

Те, що я можу відчувати свої твори на відстані, стало для мене відкриттям. Яких ще

сюрпризів очікувати від долі? І як тепер вчинити? Почати все з нуля. Із цього промерзлого

будинку, цього Богом забутого містечка? Я втомився і вже нічого не хочу. Я мушу

покласти цьому край. Зціпивши зуби, я з силою опускаю сокиру на зап’ястя правої руки…»

Частина 3

Сором почав душити мене скрізь, хоч де я була. Це таке дивовижне відчуття.

Особливо тоді, коли знаєш, що раніше - ще місяць чи два тому - ти весело й докладно, як

інші, відповідала на запитання: «Як справи?» або «Що ви думаєте про новий роман

Коельйо?». Тоді ж, після випадку в театрі, мені видавалося, що соромитися треба й того, що люди говорять будь з ким про стан свого здоров’я, про те, що робили зранку і що

робитимуть увечері. Особливо мене нудило, коли говорили про роботу. Раніше я теж

захоплено могла переповідати різні робочі моменти, скаржитися на проблеми й

розповідати, як я, розумниця, знайшла вихід із тієї чи іншої ситуації. У нинішньому ж

стані, коли пишу ці рядки, я почала відчувати, що робота та службові обов’язки - зовсім не

головне. Я зрозуміла: без мене не зупиниться жодне виробництво. Можливо, замре на

мить. А потім знову обертатиме свої колеса та коліщатка…

Отже, згодом на запитання: «Як справи на роботі?» - я відповідала останнім рядком

із книжки, яку на той час читала (тоді я ще могла розрізняти літери), і люди здивовано

знизували плечима…

У мене ще буде час розповісти про все це докладніше…

Я знову повертаюся до тих днів, коли почала трохи вивільнятися від постійного

задушливого сорому. Як дивно: це сталося саме на цій новій роботі. Уперше в мені

з’явилася цікавість. Просто цікавість до того, що слухаю. Цікавість, якої не було впродовж

кількох років

– Ну, як вам працюється?
– запитав мене головлікар через кілька днів і простягнув

журнал із моїм оповіданням, щоб я підписала його для дружини.

– Добре, - відповіла я. Могла б, звичайно, сказав! ти й щось більше.

– Я підібрав для вас найцікавіші екземпляри, - продовжував лікар, дивлячись, як я

виводжу пустопорожні рожні слова на глянцевій обкладинці. Помітила, що його погляд, зосереджений на тих словах, був сповнений захвату. Є такі люди, для яких чомусь дуже

важливо мати автограф на друкованій продукції. Доступ іншої особи до засобів масової

інформації здається їй чимось на кшталт доторку до вічності. Я уявила, як мій недбалий

почерк та незграбний підпис демонструватиметься в колі приятелів, аби було про що

поговорити в найближчі п’ять хвилин.

Я промовчала.

– Якщо бажаєте, заходьте якось до мене - побалакаємо.
– Лікар підморгнув мені й

пішов довгим коридором, час від часу зазираючи у віконця, що були прорізані в дверях

палат. Він задоволено потирав руки і скидався на директора зоопарку, що оглядає свої

володіння.

Після обіду до мене привели ще одну жінку.

– Це - складний випадок, - попередила медсестра.
– Вона майже не розмовляє. Ні з

ким. Увесь час спить… Чоловік у неї добрий. Приносить їй купу всього, а вона його не

впізнає, бідолашна…

Я подякувала за інформацію. Налаштувала касету. І ввімкнула магнітофон.

Жінка мовчала, тільки дивилася якось запитально. Потім я зауважила, що її очі

прикипіли до пачки сигарет, що лежала на столі. Я запитала:

– Закурите?

Вона радісно закивала головою. Взяла сигарету, закурила. Кілька хвилин

зосереджено насолоджувалася смаком. Потім я почула її тихий голос:

«Поруч із ними мені було дуже добре. Вони жили за рідкою лісосмугою. Я

продиралася до їхнього невеличкого фургончика крізь стовбури оголених чорних дерев,вгрузаючи ногами у в’язку сиру землю, що вібрувала піді мною, наче болото. З-під землі

деінде вибивалися жмутки торішньої зеленкуватої трави, котра якимось дивом вижила

й утрималася на поверхні. Небо тут завжди було сірим, як в останні дні лютого, і тільки

далеко на горизонті рожевіло призахідне сонце. Такий пейзаж був завжди, скільки

пам’ятаю: рідкозубий тин чорних дерев, оберемки жовто-зеленої трави під ногами і

дерев’яний фургончик без дверей наприкінці цієї ріденької лісосмуги.

Здавалося б, видовище похмуре. Насправді - нічого подібного!

Мені було дуже добре поруч із ними. Я входила до фургона без стуку, і мені одразу

ж кортіло покласти голову йому на плече. Що, власне, я й робила.

Я так втомлювалася, що не могла говорити. А з ними я могла мовчати або

перекидатися буденними фразами.

Їх було двоє: парубок у тільняшці без рукавів і дівчина з довгим прямим волоссям. Він

зазвичай сидів на лаві я глибині фургона й щось майстрував - стругав ножем дерев’яний

обрубок або зачищав наждаком поверхню столу.

Ані те, ані інше не заважало мені покласти голову йому на плече: його рухи були

повільні й не енергійні, як у інших майстрів, захоплених своєю працею. Дівчина сиділа на

порозі біля самого входу. Часом вона курила, дивлячись у далину на чорні дерева, на небо. І

мені здавалася, що вона бачить там щось дуже важливе.

Вони нічим не виказували своїх емоцій з приводу мого візиту, але я напевно знала, що