Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя

коренів, до білих хробаків і личинок. Хробаки і личинки - ось нова деталь, яку я

розгледіла тільки сьогодні. Ще вранці вони видавалися схожими на грона винограду, ніжних лялечок, прозорих метеликів… Раптом мені здалося, що я вмираю, що серце

б’ється дедалі повільніше й ось-ось зупиниться назавжди. Уявила собі, як він приїде і

злякається! Я знаю, що треба зробити, щоб не вмерти від жаху й дочекатися ранку. Я

швидко почала кидати на рами все, що потрапляло до рук, - як тоді, коли накрила картину

пеньюаром…

Не знаю чому, але мені полегшало. Навіть з’явилися сили вийти на кухню і заварити

чай. Захотілося попоїсти. Я відкрила холодильник - ані крихти! Дивно, що він не залишив

мені харчів. Милий мій хлопчик, я його зовсім заганяла! Я дістала недоїдки малинового

варення і шматок хліба, вкритий цвіллю. Помалу відчула, як до мене повертається життя.

Чудово! Я зустріну його зовсім здоровою!

Коли розвидніло, я увійшла до спальні. З лаками на стінах вона виглядала трохи

дивно, і мені захотілося швидше навести лад. Я вже почала знімати накинуті речі, аж

раптом зрозуміла: треба продати ці картини або розірвати на дрібні клаптики - все одно.

Відтоді як вони з’явилися, все пішло шкереберть. Чому я не здогадалася раніше? Я випила

кави. Слабкість і апатію як рукою зняло. Я згадала, як помирала вночі. Невже я могла

стати третьою померлою дружиною мого коханого або ж - другою божевільною в його

житті? Чому в нього така доля? Я повинна врятувати його, просто зобов’язана. І тоді все

буде добре, я впевнена. Ми забудемо жахливе минуле і зможемо бути щасливими.

Я почала телефонувати в ЖЕКи і ЗАГСи. Спілкуватися мені було важко - давалося

взнаки моє добровільне домашнє ув’язнення. Але після кількох годин - коли слухавка в

моїх руках мало не розжарилася - я нарешті з’ясувала, де мешкали жінки мого коханого.

Ще годину довелося витратити, аби знайти медустанови, які видали довідки про смерть.

Виявилося, що вони розміщені в різних районах міста.

Я вийшла на вулицю і захлинулася весною. Дивно, мені здавалося, що на вулиці все

ще зима…

Оскільки авто взяв чоловік, довелося викликати таксі Уже в машині зметикувала, що

за інформацію треба заплатити. І не помилилася - працівниця реєстратури відразу ж

радісно зашурхотіла картками, а медсестра швидко повідомила ім’я дільничного лікаря.

Ну а лікар байдуже промовив, що жінка заподіяла собі смерть, перерізавши вени

кухонним ножем. Потім я поїхала на квартиру і - знову-таки за допомогою «зелених» -

швидко з’ясувала, що після смерті жінки її житло відразу продали.

Було близько шостої вечора, коли я, геть стомившись, дісталася лікарні. Робочий

день закінчувався. Щоправда, чергова сестричка зателефонувала лікарю додому й

вигадала історію із загубленою карткою.

– Він дуже незадоволений, - прошепотіла вона, затуливши слухавку рукою.

Я витягнула ще одну десятку.

– Це була дуже нервова пані, - нарешті сказала медсестра.
– Вона викинулася з вікна.

Я сторопіла. Кілька разів просила її повторити почуте. Але змісту це не змінило.

Жінка викинулася з вікна без очевидних на те причин - у неї був гарний чоловік, перспективна робота й заможні батьки у Франції. Я змусила себе відвідати її помешкання.

Результат той самий: квартиру продали.

Приїхавши додому, я, не розбираючи ліжка, лягла на дивані у вітальні. Завтра буде

важкий день - я твердо вирішила, що поїду до психіатричної клініки. Добре хоч, що вона в

місті одна. А ім’я жінки я запам’ятала ще під час нашої першої розмови з моїм теперішнім

чоловіком. Навіть не знаю чому…

Милий мій хлопчику, вибач, подумки промовляла я, лежачи на дивані. Я роблю щось

підле й огидне. Наче копирсаюся у твоїх речах. Але потім, коли нам буде добре, я вимолю

в тебе пробачення. Я знаю, ти мені вибачиш.

У клініці я збрехала (вперше в житті!), що хочу навідати сестру. Своєму спокою й

рішучості навіть сама здивувалася. Мене повели до зали для відвідувачів (звісно, й тут не

обійшлося без грошей).

Хвилин за п’ять до кімнати увійшла жінка - виснажена білявка в сірому лікарняному

халаті й повстяних капцях…

– Ти моя сестра?
– запитала вона. Я кивнула.

– Квіти поливаєш?..

Я знову кивнула, бо навіть не уявляла, що відповідати.

– Я хочу додому… - раптом жалісним тоненьким голоском проспівала вона, не

зводячи з мене пронизливих очей.

– А де ви живете?
– зважилася запитати я.

Очі жінки загрозливо заблищали.

– Ти не моя сестра! Ти не моя сестра!
– повторювала вона.

– Що з вами трапилося?

– Я знаю… -Жінка погрозила мені пальцем.
– Ти теж живеш у галереї… Я зрозуміла.

Мене не обдуриш!

– У галереї? Де це?-розгублено запитала я.

– Тихо… Це там, - вона показала пальцем кудись униз.
– Там тихо… Вони працюють

дуже тихо… До них не доберешся, але в мене є ключ…

Я зрозуміла, що розмови не буде й ліпше піти. Бідна жінка! Я віддала їй пакет із

фруктами. Вона витягла апельсин і почала його жадібно, немов яблуко, кусати.

– Прощавайте, - сказала я.
– Вибачте, що потурбувала…

– Це ВОНИ тебе турбуватимуть! Ще й як! А ключ - ось він! Візьми, якщо не віриш…

– Швидко, озираючись на двері, жінка зняла з шиї потертий шнурок із двома ключами.
–

Гарний у мене талісман?
– запитала, посміхаючись.
– Піди в галерею. Там тихо… Там-

ВОНИ. Сховай - а то заберуть!

Я машинально взяла ключі: - І де ж ця галерея?

Жінка швидко назвала вулицю. Я ледь встигла покласти ключі до кишені, як до зали