Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя

увійшла медсестра.

Вже стоячи на порозі, я почула, як навздогін жінка крикнула мені, наче ми справді

сестри: - - Не забудь полити квіти!

Їхати чи ні, ламала я голову. Моя нова знайома справила на мене гнітюче враження.

Напевно, колись вона була вродливою, навіть гарнішою за мене. А тепер на що

перетворилася? Чи був у її плутаних словах хоч якийсь сенс? Навряд. Мене здивувало

тільки одне слово - галерея. Потрібно з’їздити, подивитися. У крайньому разі - полити

квіти.

Будинок знаходився в центрі міста, у його старій частині, яку почали забудовувати

елітними багатоповерхівками. Я увійшла до під’їзду. Було темно й вогко. Почала

підніматися, проте не уявляла, як відчинятиму чужі двері. А раптом там хтось живе? Що

скажу?

Про всяк випадок кілька разів натиснула на кнопку дзвінка. Тиша. Я постукала.

Ніхто не відповів. Хоча мені здалося, що я почула шелест і брязкіт посуду. Я штовхнула

двері й… задихнулася…

«Платиновий егоїст»! Я його впізнаю серед тисячі ароматів… Милий мій хлопчику…

Але чому? Звідки? Невже запах може зберігатися так довго? Я відчула укол ревнощів.

Проте таким одеколоном користуються багато чоловіків… Я пішла до зачинених дверей, з-

під яких мигтіло світло. Відчинивши їх, на якусь мить заплющила очі: кімната була залита

яскравим весняним сонцем. Коли очі звикли до світла, я побачила… Ні! Ні, цього не може

бути!!!

Усюди - на столі, дивані, кріслах-лежали шматки ватману, а на них… Я вже знала, що

може трапитися навіть від єдиного погляду на малюнок! Я стрімголов вискочила з

квартири. Ось вона - галерея! Ні, швидше - майстерня божевільного й водночас

геніального у своєму божевіллі художника. І запах. Мій запах. НАШ запах. І ще - це я теж

запам’ятала!
– знайома краватка на стільці, стара картата сорочка, у якій він був у перший

день нашого знайомства, жакет, абияк кинутий на диван…

Милий мій хлопчику… Чому все так?!

Збожеволіти? Кинутися в розпачі під колеса машини? Що? Господи, що? Але я ж

сама казала, що здоров’я в мене міцне, що не помру. Коли я це говорила? Кому?

Зупинилася на мить і віддихалася. Ні, я не збожеволію і не кинуся під машину. Я

знаю, що потрібно робити. Зараз же подзвоню своєму адвокатові, поки я жива, поки

можна анулювати заповіт. Але спочатку - найголовніше.

Я поїхала додому. За двадцять два роки мого життя не пригадую в собі такої

рішучості. Не роззувшись, зайшла до спальні й почала скидати завішені ганчірками рами.

Потім розбила скло і, намацавши шорстку поверхню ватману (руки і щоки мої палали, неначе я вихоплювала папір із багаття!), зіжмакала пружний картон і кинула його у ванну.

Чиркнула сірником. Згоряючи, ватман шарудів, неначе невідомі істоти, що жили в ньому, і передчували смерть. Останній раз глянула на клаптик, що стирчав із багаття, - ніжна

лінія немов манить за собою… Я піднесла до нього сірник і щільно зачинила двері- нехай

горить на самоті. Інакше… Інакше я не впевнена, що не вихопила б малюнки з вогню.

…Він не повернувся. Але я й не чекала. Залишилася у своєму великому домі, що

належав батькові. Зробила ремонт, переклеїла шпалери в спальні. А потім вирішила і жити

– довго і щасливо. Тепер я - директор великого приватного видавництва, у яке вклала

успадкований капітал. Спочатку було важко спілкуватися з людьми, І вести переговори і…

прокидатися о сьомій ранку. Але поступово я звикла. І справи мої пішли вгору.

А почалося все з книжки, що лише за рік стала бестселером. Вона називалася

«Галерея» - такий собі фоліант на чотириста сторінок. Чого гріха таїти - літературна праця

виявилася непосильною для мене, тому довелося запросити п’ятьох журналістів. Але я

цього ніколи не приховувала! Тим більше що тепер ці журналісти - мої найперспективніші

автори, яких я регулярно видаю. На них, відверто кажучи, і тримається мій бізнес».

Я боялася уривати її розповідь запитаннями, але вони, звичайно ж, були для

годиться, аби не мовчати.

– А що сталося з вашим чоловіком?

Жінка сягнула в кишеню свого халата й дістала звідти зім’ятий папірець, простягла

мені.

– Так усе закінчилося… - сказала вона. В її очах

промайнула посмішка. Мені здалося, що вона сміється наді мною. Я почала читати…

«Я стою в холодному льосі перехнябленого будинку на околиці Богом забутого

містечка мого дитинства. У руці - сокира… Я маю покласти цьому край. І негайно. «Ось

так, милий мій хлопчику, - вмовляю я себе.
– Ось так!..»

…До столиці я нізащо не повернуся. На другий день мого так званого «відрядження»

я відчув: щось сталося. Зненацька підвищилася температура, кинуло в жар, серце то

зупинялося, то калатало, мов божевільне. Я ковтав пігулки, пив корвалол, потім - горілку з

перцем… Нарешті, швидше інтуїтивно, зрозумів: річ не в мені! А коли через півгодини

хвороба минула, переконався остаточно: я програв. Мої картини загинули. Я навіть знав

як саме - у вогні. Мені нікуди повертатися.

– Малював я змалечку. Мама дуже пишалася моїми малюнками, обвішала ними весь

будинок. Але через кілька років будинок спорожнів - батько загинув на полюванні, а мама

якось швидко згасла. Лікарі констатували «загальне ослаблення організму» - погодьтеся, досить дивний діагноз. В інтернаті я перестав займатися малюванням і повернувся до

нього лише на другому курсі політехнічного. Дівчина, з якою я зустрічався, була в захваті

від мого таланту. Я точно пам’ятаю: вона мене кохала. Носилася з моїми малюнками

всюди, переконуючи, що вони - геніальні і що мені необхідно здобути професійну освіту.

Я, напевно, послухався б її, якби вона не загинула - випала з вікна гуртожитку.