Гаррі Поттер і напівкровний принц

–  А зараз. Гаррі, - сказав Дамблдор, - якщо ти не за перечуєш, я хотів би зробити ще одну невеличку паузу і звернути твою увагу на деякі моменти цієї історії. Волдеморт скоїв ще одне вбивство: чи сталося це вперше, від коли він убив Редлів. я не знаю, хоч думаю, що так. Тепер, як ти вже бачив, він убивав не заради помсти, а задля наживи. Він захотів здобути дві легендарні реліквії, що їх йому показала та бідолашна й заморочена ним стара жінка. Так само, як колись він обкрадав інших дітей у сиротинці або вкрав перстень у свого дядька Морфіна, тепер він просто втік, прихопивши Гепзібині чашку й медальйон.

–  Та це ж, - насупився Гаррі, - це просто божевілля… ризикувати всім, кидати роботу заради цих…

–  Для тебе, може, й божевілля, але не для Волдеморта.
– заперечив Дамблдор.
– Сподіваюся, Гаррі, з часом ти збагнеш, що для нього означали ці речі, але погодься, не так і важко припустити, що він побачив у медальйоні щось таке, що мало належати йому.

–  У медальйоні можливо.
– погодився Гаррі, - але навіщо було брати ще й чашку?

–  Вона належала одній із засновниць Гоґвортсу, - на гадав Дамблдор.
– Мені здається, що він відчував непереборний потяг до школи, тому й не зміг відмовитися від предмета, пов'язаного з історією Гоґвортсу. Були, напевно, й інші причини… сподіваюся, свого часу я зумію їх тобі продемонструвати.

А тепер останній спогад із тих, що я хотів тобі показати, - хіба що ти зумієш добути спогад професора Слизорога. Десять років розділяє спогад Гокі і цей; ми можемо лише здогадуватися, що робив Лорд Волдеморт усі ці десять років…

Гаррі знову звівся на ноги, а Дамблдор вилив у сито останній спогад.

–  А чий це спогад?
– поцікавився Гаррі.

–  Мій.
– відповів Дамблдор.

І Гаррі пірнув за Дамблдором у цю рухому срібну масу, приземлившись у тому ж кабінеті, який щойно покинув. На сідалі умиротворено куняв Фоукс, а за письмовим столом сидів Дамблдор, дуже схожий на того Дамблдора, який стояв біля Гаррі, хоч обидві його руки були цілі й не ушкоджені, а на обличчі, мабуть, було трохи менше змор шок. Єдина різниця між сучасним і тодішнім кабінетами була та, що в минулому падав сніг; блакитні сніжинки сіялися в темряві за вікном й збиралися на підвіконні.

Молодший Дамблдор, здається, когось чекав; і справді, за кілька секунд після їхнього прибуття у двері постукали, і він сказав:

–  Заходь.

Гаррі ледве встиг стримати зойк. До кабінету зайшов Волдеморт. Його риси не були ще схожі на те, що виринуло на очах у Гаррі з великого кам'яного казана два року тому; очі не були ще яскраво-червоні, лице не було ще таке змієподібне, ще не нагадувало маску, але це вже не був колишній вродливий Том Редл. Обличчя ніби хтось обпалив і розмив; було воно воскове й дивно викривлене, білки очей набрали незмінного кровожерливого виразу, хоч зіниці ще не перетворилися на добре знайомі Гаррі щілинки. Волдеморт був у довгому чорному плащі, а обличчя мав бліде, наче сніг, що поблискував у нього на плечах.

Дамблдор за письмовим столом не виявив ані найменшого подиву. Очевидно, про цей візит було домовлено заздалегідь.

–  Добрий вечір. Томе, - невимушено привітався Дамблдор.
– Може, сядеш?

–  Дякую.
– сказав Волдеморт і сів, куди йому показав Дамблдор… на той самий стілець, з якого щойно встав у теперішньому часі Гаррі.
– Я чув. ти став директором.- сказав він трохи пронизливішим і холоднішим, ніж досі, тоном.
– Гідний вибір.

–  Я радий, що ти схвалюєш, -усміхнувся Дамблдор.
– Що тобі запропонувати випити?

–  Я б не відмовився, - відповів Волдеморт.
– Дорога була далека.

Дамблдор підвівся і підійшов до шафи, у якій тепер три мав сито спогадів, але тоді там було повно-повнісінько пляшок. Подав Волдемортові келих з вином, налив і собі, а тоді повернувся у своє крісло.

–  Отже, Томе… чим я заслужив на таку приємність? Волдеморт, потягуючи вино, відповів не відразу.

–  Мене вже не називають Том,-сказав нарешті він.
– Тепер я відомий під ім'ям…

–  Я знаю, під яким ім'ям ти відомий, - чемно всміхнувся Дамблдор.
– Але для мене ти назавжди залишишся Томом Редлом. Нас часто дратує у старих учителях, що вони не забувають, з чого починали їхні вихованці.

Він підняв келих, мовби п'ючи за Волдеморта; той залишався незворушним.

Проте Гаррі відчув, що атмосфера в кімнаті трохи змінилася: Дамблдорова відмова вживати обране Волдемортом ім'я сприймалася як заборона Волдеморту диктувати умови зустрічі, і Гаррі бачив, що Волдеморт саме так це й зрозумів.

–  Я здивований, що ти так довго тут тримаєшся, - сказав Волдеморт після короткої паузи.
– Мені завжди було цікаво, чому такий чаклун, як ти, ніколи не мав бажання покинути цю школу.

–  Бо для такого чаклуна, як я, - відповів Дамблдор, усміхаючись.
– немає нічого важливішого, ніж передавати древні знання, формувати й відточувати юну свідомість. Якщо я не помиляюся, тебе теж колись вабила роль учителя.

–  І зараз вабить, - відповів Волдеморт.
– Я просто дивувався, чому ти… до тебе так часто звертаються за порадами з міністерства, тобі, здається, двічі пропонували посаду міністра…

–  Якщо точніше, то тричі, - виправив Дамблдор.
– Але міністерська кар'єра мене ніколи не приваблювала. І знову, мені здається, в цьому ми схожі.

Волдеморт без посмішки кивнув головою і відпив ще ковточок вина.

Дамблдор не порушував мовчанки, що запала між ними, але з доброзичливим виглядом чекав, коли заговорить Волдеморт.

–  Я повернувся, - сказав той за якийсь час, - пізніше, мабуть, ніж цього очікував професор Діпіт… однак я по вернувся, щоб знову попросити те, чого не зміг отримати тоді через мій, за його словами, надто юний вік. Я при йшов попросити в тебе дозволу повернутися в цей замок, щоб стати вчителем. Ти, мабуть, знаєш, що я багато чого бачив і багато чого здійснив після того, як звідси пішов. Я можу показати й розказати твоїм учням таке, чого вони не навчаться від жодного іншого чаклуна.

Дамблдор довго дивився на Волдеморта поверх келиха, перш ніж знову заговорив.

–  Так, я знаю, що ти багато чого бачив і багато чого здійснив після того, як звідси пішов, - спокійно погодився він.
– Чутки про твої діяння, Томе, дійшли до твоєї старої школи. Мені б не хотілося вірити, що вони правдиві бо дай наполовину.

На Волдемортовім обличчі не ворухнувся жоден м'яз, коли він прорік:

–  Велич викликає заздрість, заздрість породжує злобу, злоба плодить брехню. Ти мав би це знати, Дамблдоре.

–  То ти називаєш «величчю» те, що робиш?-делікатно запитав Дамблдор.

–  Безперечно, - відповів Волдеморт. і його очі спалахнули червоним полум'ям.
– Я експериментував; я бував на межі й сягав чарами туди, де ніхто ще не наважувався бувати…

–  Певними чарами.
– спокійно виправив його Дамблдор.
– Певними, Бо є такі чари, щодо яких ти залишаєш ся… вибач мені… цілковитим неуком.

Волдеморт уперше посміхнувся. Це був глузливий ви щир, зловісний оскал-гірший за найлютіший погляд.