Гаррі Поттер і Смертельні реліквії
Шрифт:
«Розум безмежний - це скарб величезний!»
– А отже, в тебе в кишенях порожньо, дурню, - пролунав надтріснутий голос.
Гаррі крутнувся, зісковзнув з постаменту й упав на підлогу. Над ним нависла сутула постать Алекти Керроу, і поки Гаррі піднімав чарівну паличку, вона вже торкнулася коротким вказівним пальцем черепа й змії, витавруваних на її передпліччі.
– РОЗДІЛ ТРИДЦЯТИЙ -
Відставка Северуса Снейпа
Щойно
Так голосно бахнуло, що Гаррі знов опинився там, де був насправді. Збитий з пантелику, він підняв чарівну паличку, але відьма вже падала лицем униз. Вона з такою силою гепнулась об підлогу, що аж задзеленчало скло в книжкових шафах.
– Я ще нікого не приголомшувала, хіба що на заняттях ДА, - з інтересом сказала Луна.
– Значно більше шуму, ніж я припускала.
І справді, стеля над ними затремтіла. Швидких кроків за дверима, що вели до спалень, ставало більше. Лунине закляття побудило рейвенкловців нагорі.
– Луно, де ти? Мені треба сховатися під плащ!
Прямо з повітря виникла Лунина нога. Він підбіг до неї, й вона ледве встигла накинути на нього плащ, як двері відчинились, і ціла юрба рейвенкловців у нічних сорочках і піжамах заповнила вітальню. Почулися охкання й здивовані вигуки, коли вони побачили на підлозі непритомну Алекту. Поволі вони оточили її широким колом, неначе дику звірюку, яка щомиті може очуняти й кинутися на них. Якийсь відважний маленький першокласник рвонув до неї і штурхнув ногою в спину.
– Думаю, вона вмерла!
– захоплено вигукнув він.
– Ой, дивись, - радісно прошепотіла Луна, коли рейвенкловці зусібіч оточили Алекту.
– Вони такі раді!
– Ага... чудово...
Гаррі заплющив очі і, поки сіпався шрам, вирішив знову провалитись у Волдемортів мозок... він ішов крізь тунель до першої печери... вирішив поглянути на медальйон, перш ніж повертатися... це ж недовго...
Хтось затарабанив у вхідні двері і рейвенкловці завмерли. З того боку Гаррі почув м’який співучий голос дверного кільця:
– Де діваються зниклі предмети?
– Звідки я знаю?! Заткнися!
– прогарчав грубий голос, що належав, як зрозумів Гаррі, братові Алекти - Амікусові Керроу.
– Алекто? Алекто?Ти там? Ти його впіймала? Відчини двері!
Перелякані рейвенкловці перешіптувалися. Тоді, без попередження, пролунала серія голосних бахкань, наче хтось стріляв у двері з рушниці.
– АЛЕКТО! Якщо він прибуде, а в нас не буде Поттера... ти хочеш, щоб було, як з Мелфоями? ВІДПОВІДАЙ!
– ревів Амікус, щосили трясучи дверима, проте вони не піддавалися. Рейвенкловці почали задкувати, а найбоягузливіші помчали сходами до спалень. І коли вже Гаррі думав, чи не висадити самому в повітря двері й не приголомшити Амікуса, поки смертежер нічого не придумав, за дверима пролунав інший, добре знайомий голос.
– Дозвольте запитати, що це ви робите, професоре Керроу?
– Намагаюся... зайти... в ці кляті... двері!
– прокричав Амікус.
– Піди по Флитвіка! Нехай їх негайно відчинить!
– А хіба ваша сестра не там?
– запитала
– Хіба професор Флитвік не впустив її сюди ще ввечері, на ваше наполегливе прохання? Може, хай вонавідчинить вам двері? Тоді не доведеться будити півзамку.
– Вона не відповідає, стара ти швабра! Самаїх відчини! Чула? Відчиняй негайно!
– Авжеж, як забажаєте, - з крижаним холодом у голосі відповіла професорка Макґонеґел. Легенько стукнула дверним кільцем, і співучий голос знову запитав:
– Де діваються зниклі предмети?
– У небуття, тобто у вічність, - відповіла професорка Макґонеґел.
– Гарно сказано, - відповіло дверне кільце у формі орла і двері прочинилися.
Розмахуючи чарівною паличкою, Амікус увірвався до вітальні. Нечисленні рейвенкловці, котрі ще там залишалися, кинулися до сходів. Згорблений, як і сестра, Амікус мав бліде одутле обличчя з крихітними очицями, які одразу прикипіли до Алекти, нерухомо розпластаної на підлозі. Брат закричав від люті й страху.
– Що вони зробили, паршиві щенята?
– волав він.
– Я всіх закляну «Круціатусом», поки не зізнаються, хто це зробив!.. Що ж тепер скаже Темний Лорд?!
– репетував він, стоячи над сестрою й луплячи себе кулаком по лобі.
– Хлопця немає, а вони взяли і її вбили!
– Її тільки приголомшено, - роздратовано урвала його професорка Макґонеґел, що вже встигла нахилитися й оглянути Алекту.
– Нічого їй не станеться.
– Ні, чорта лисого, станеться!
– ревів Амікус.
– Станеться, якщо вона потрапить у руки Темному Лордові! Вона його викликала, я відчув, як запекла моя Мітка, і тепер він думає, що ми маємо Поттера!
– «Маємо Поттера»?
– різко перепитала професорка Макґонеґел.
– Як це розуміти: «маємо Поттера»?
– Він нам сказав, що Поттер спробує проникнути в рейвенкловську вежу, і щоб його негайно викликали, якщо зловимо Поттера!
– Навіщо це Гаррі Поттеру проникати в рейвенкловську вежу? Поттер належить до нашого гуртожитку!
Крім недовіри й гніву, Гаррі вловив у її голосі нотку гордості, і тепле почуття вдячності до Мінерви Макґонеґел розлилося в його грудях.
– Нам сказали, що він може тут з’явитися!
– повторив Керроу.
– Звідки мені знати навіщо?
Професорка Макґонеґел випросталася й обвела кімнату намистинками очей. Двічі її погляд ковзнув по тому місцю, де стояли Гаррі й Луна.
– Ми все звернемо на дітлахів, - вимовив Амікус, і на його поросячому обличчі раптом проступила хитрість.
– Так і зробимо. Скажемо, що вилупки влаштували Алекті засідку, ну, ті дітлахи вгорі, - подивився він на зоряну стелю, над якою були спальні, - і скажемо, що вони примусили її натиснути на Мітку, і тому він отримав фальшивий сигнал тривоги... нехай їх карає. Кількома щенятами більше, кількома менше, яка різниця?
– Така різниця, як між правдою і брехнею, між відвагою та боягузтвом, - пополотніла професорка Макґонеґел, - тобто різниця, якої ви з вашою сестрою не спроможні усвідомити. Але хочу вам чітко розтлумачити одне: ви не посмієте звалити відповідальність за черговий ваш провал на учнів Гоґвортсу. Я вам не дозволю.
– Що-що?
Амікус підійшов до професорки Макґонеґел упритул, його пика була за кілька дюймів від її лиця. Вона не відступила ні на крок, а просто дивилася на нього так, ніби він був прилиплим до кришки унітазу лайном.