Гаррі Поттер і Смертельні реліквії

Гаррі ще не бачив, щоб там було так прибрано. Іржаві казани та старі гумові чоботи, що зазвичай захаращували задній ґанок, зникли. Їх замінили два кущі трясучок у великих вазонах обабіч дверей, і хоч не було ані найменшого вітерцю, їхні листочки ліниво погойдувалися і струменіли, створюючи привабливий ефект хвильок. Курей позамикали, двір підмели, а всі рослини в саду і на городі підрізали, підскубли і загалом навели лад, хоч Гаррі, якому подобався зарослий сад, подумав, що тепер усе стало якесь жалюгідне без звичного контингенту пустотливих гномів.

Він давно вже втратив лік захисним заклинанням, накладеним на «Барліг» Орденом і міністерством. Ясно було одне - тепер ніхто не зміг би потрапити за допомогою чарів безпосередньо сюди. Ось чому містер Візлі пішов зустрічати Делякурів на вершину ближнього пагорба, куди ті мали прибути з летиключем. Першим звуком, що засвідчив їхнє наближення, став незвично високий і пронизливий сміх, а належав він, як виявилося, містерові Візлі, який незабаром виник у воротах, нав’ючений багажем. За ним ішла вродлива білява жінка в довгій зеленкуватій мантії - зрозуміло, це була мати Флер.

– Матап!– вигукнула Флер, кидаючись їй у обійми.
– Рара!

Мосьє Делякур був далеко не такий привабливий, як його дружина - на голову нижчий, вельми огрядний, з гострою чорною борідкою. Проте видно було, що він добродушний. Незграбно підійшовши в чоботях з високими підборами до місіс Візлі, він двічі поцілував її в кожну щоку, від чого та аж почервоніла.

– Ви мали б’ахато тугбот, - сказав він низьким голосом.
– Флег нам казала, що ви дьюже б’ахато пратсювали.

– Ой, та то нічого, нічого!
– защебетала місіс Візлі.
– Які там турботи!

Рон зірвав зло, підгиливши ногою гнома, що визирав з-за куща трясучок.

– Догога пані-добгодійко!
– мосьє Делякур, сяючи усмішкою, не випускав руку місіс Візлі зі своїх пухкеньких долонь.
– Ми надзвитшайно гаді, що незабагом об’єднаються наші сім’ї! Дозвольте пгедставити мою дгужину, Аполіну.

Мадам Делякур плавно ковзнула до місіс Візлі і, нагнувшись, теж з нею розцілувалася.

– Enchantee,– сказала вона.
– Ваш тшоловік гозповідав нам такі куметні істогії!

Містер Візлі маніакально зареготав. Місіс Візлі зміряла його поглядом, від якого той негайно стих і напустив на обличчя вираз, що найкраще пасував би під час візиту до тяжко хворого приятеля.

– І ви вже, звісно, знайомі з нашою молотшою дотшкою, Ґабгіель!
– сказав мосьє Делякур. Ґабріель нагадувала Флер у мініатюрі. Їй було одинадцять років, довге сріблясто-біле волосся спадало їй до пояса. Дівчинка подарувала місіс Візлі сліпучу усмішку й обняла її, а тоді кинула на Гаррі променистий погляд, закліпавши віями. Джіні голосно кахикнула.

– Ну, прошу заходити!
– весело запросила місіс Візлі й повела Делякурів у будинок, постійно примовляючи «Ні, прошу!», «Після вас!» і «Та що ви!»

Делякури, як незабаром стало ясно, виявилися приємними й люб’язними гостями. їх усе задовольняло й вони страшенно захотіли допомагати у весільних приготуваннях. Мосьє Делякур давав оцінку «charmant!»усьому, починаючи з розстановки стільців і закінчуючи туфельками дружок. Мадам Делякур чудово володіла всілякими замовляннями, пов’язаними з домашнім господарством, і миттю начистила до блиску плиту та духовку. Ґабріель хвостиком ходила за старшою сестрою, намагаючись усіляко допомогти, й безупинно щось торохкотіла по-французьки.

Недоліком було те, що «Барліг» не був розрахований на таку кількість людей. Містер і місіс Візлі спали тепер у вітальні, після того, як перекричали протести мосьє і мадам Делякурів і віддали їм свою спальню. Ґабріель спала разом з Флер у колишній кімнаті Персі, а Білл мав поділитися кімнатою з Чарлі, своїм дружбою, коли той повернеться з Румунії. Можливості щось разом планувати просто не було, і з розпачу Гаррі, Рон та Герміона добровільно викликалися годувати курей - хоч би для того, щоб вирватися з переповненого людьми будинку.

– Вона все одно не залишає нас самих!
– обурився Рон, коли вже другу його спробу організувати зустріч на подвір’ї зірвала місіс Візлі, вийшовши з величезним кошиком випраної білизни.

– Як добре, що ви вже нагодували курей, - зраділа вона.
– їх треба буде знову замкнути перед тим, як завтра прийдуть робітники... ставити весільне шатро, - вона зупинилась біля курника перепочити. Вигляд мала дуже втомлений.
– «Шикарні шовкові шатра»... чудова фірма. Білл їх супроводжуватиме... ти, Гаррі, краще не виходь з дому, поки вони тут будуть. Мушу сказати, що складно організувати весілля, якщо навколо стільки захисних заклять.

– Вибачте, - шанобливо пробурмотів Гаррі.

– Ой, та ну тебе!
– одразу відреагувала місіс Візлі.
– Я ж не те мала на увазі... твоя безпека набагато важливіша! До речі, Гаррі, я хотіла спитати, як ти збираєшся святкувати свій день народження. Сімнадцять років - це важлива дата...

– Я не хочу зайвого галасу, - швидко пояснив Гаррі, уявляючи цей додатковий тягар для них усіх.
– Справді, місіс Візлі, цілком вистачить звичайної вечері... це ж якраз напередодні весілля...

– Ну, дивись мені. Я б хотіла запросити Ремуса й Тонкс, можна? А що скажеш про Геґріда?

– Було б добре, - зрадів Гаррі.
– Тільки нащо вам зайва морока.

– Та що ти таке кажеш,... яка там морока...

Вона окинула його довгим пильним поглядом, сумно всміхнулася й пішла. Гаррі дивився, як вона змахнула чарівною паличкою біля мотузки для сушіння білизни, як вологе прання вистрибнуло з кошика й само розвісилось, і раптом відчув, що його гризе сумління за всі ті незручності й увесь той біль, що він їй завдав.

– РОЗДІЛ СЬОМИЙ - Заповіт Албуса Дамблдора

Він брів по гірській дорозі, омитій холодно-синім світанковим сяйвом. Далеко внизу, повите туманом, лежало село. Чи той чоловік, якого він шукав, там? Чоловік, такий йому потрібний, що ні про що інше він не міг і думати; чоловік, який знав відповідь на те, що його турбувало...

– Гей, прокидайся.

Гаррі розплющив очі. Він знову лежав на розкладачці в брудній Роновій кімнатці на горищі. Сонце ще не зійшло, і в кімнатці було досить темно. Левконія спала, сховавши голівку під крихітне крильце. Шрам на Гарріному чолі поколював.