Гаррі Поттер і Смертельні реліквії

Гаррі нахилився.

– Містере Додж, я - Гаррі Поттер.

Додж аж охнув.

– Мій любий хлопчику! Артур казав мені, що ти десь тут, замаскований... я такий радий, це така честь!

У пориві радості Додж налив Гаррі келих шампанського.

– Я думав тобі написати, - прошепотів він, - після Дамблдорової... така трагедія... і для тебе теж...

Доджеві очиці раптом наповнилися слізьми.

– Я читав некролог, який ви написали для «Щоденного віщуна», - сказав Гаррі.
– Я не знав, що ви так добре знали професора Дамблдора.

– Так само, як будь-хто інший, - зітхнув Додж, витираючи очі серветкою.
– Звісно, я знав його найдовше, якщо не брати до уваги Еберфорса... а люди чомусь ніколи не враховують Еберфорса.

– До речі, про «Щоденний віщун»... не знаю, чи ви бачили, містере Додж?..

– Ой, кажи на мене просто Ельфаєс, хлопчику.

– Ельфаєсе, не знаю, чи ви читали інтерв’ю Ріти Скітер про Дамблдора?

Додж аж побагровів зі злості.

– Так, Гаррі, читав. Ця жінка, чи, точніше сказати, стерв’ятниця, замучила мене проханнями з нею поговорити. Мені прикро зізнаватися, але я повівся з нею брутально, назвав її надокучливою мухою, що скрізь пхає носа - а в результаті, як ти читав, вона звела наклеп на моє психічне здоров’я.

– У тому інтерв’ю, - вів далі Гаррі, - Ріта Скітер натякала, що замолоду професор Дамблдор цікавився темними мистецтвами.

– Не вір ані слову!
– негайно заперечив Додж.
– Жодному, Гаррі! Нехай ніщо не заплямує твоєї пам’яті про Албуса Дамблдора!

Гаррі поглянув у щире, засмучене лице Доджа й відчув не заспокоєння, а роздратування. Невже Додж думає, що це так легко, що Гаррі міг просто взяти й не повірити наклепам? Невже Додж не розуміє, що Гаррі має бути впевнений, він мусить знати все?

Мабуть, Додж запідозрив, що Гаррі щось таке відчуває, бо занепокоївся й квапливо додав:

– Гаррі, Ріта Скітер - це жахлива...

Та його перебило різке гигикання.

– Ріта Скітер? Ой, це таке чудо, завжди її читаю!

Гаррі й Додж глянули вгору й побачили тітоньку Мюріель, що стояла з келихом шампанського в руці, а на її капелюшку гойдалося пір’я.

– Вона, до речі, написала книжку про Дамблдора!

– Привіт, Мюріель, - сказав Додж.
– Так, ми оце щойно обговорювали...

– Гей, ти там! Дай мені стільця, мені вже сто сім років!

Ще якийсь рудочубий кузин Візлі перелякано зіскочив зі стільця, а тітка Мюріель на диво легко й спритно його схопила й усілася між Доджем та Гаррі.

– Здоров ще раз, Баррі, чи як там тебе звати, - кивнула вона Гаррі.
– То що ти там казав про Ріту Скітер, Ельфаєсе? Знаєш, що вона написала Дамблдорову біографію? Ніяк не дочекаюся, щоб її прочитати, треба не забути замовити книжку у «Флоріша й Блотса»!

Додж закляк і спохмурнів, а тітонька осушила свій келих і клацнула кістлявими пальцями офіціантові, щоб подав іще один. Ще раз добряче хильнула шампанського, відригнула, й сказала:

– Чого ви надулись, як дві жаби? Перед тим, як він став шанований і поважний, і все таке, про Албуса ходили дуже цікаві чутки!

– Неперевірені наклепи, - Додж знову став червоний, мов редиска.

– Хто б ото казав, Ельфаєсе, - гигикнула тітонька Мюріель.
– Я помітила, як ти у некролозі обминав непевні місця!

– Прикро, що ти так думаєш, - відповів крижаним тоном Ельфаєс.
– Запевняю, я писав від щирого серця.

– Ой, та всі ми знаємо, як ти обожнював Дамблдора. Думаю, ти все одно вважатимеш його святим, навіть якщо виявиться, що він позбувся своєї сестри-сквибки!

– Мюріель!– вигукнув Додж.

У грудях у Гаррі похололо - і не через крижане шампанське в його келиху.

– Що ви маєте на увазі?
– запитав він Мюріель.
– Хто сказав, що його сестра була сквибка? Здається, вона тяжко хворіла?

– Неправильно тобі здається, Баррі!
– тітка Мюріель втішалася викликаним її словами ефектом.
– Та що ти можеш про це знати? Усе сталося за багато років до того, як тебе задумали, і скажу чесно - навіть ті з нас, що тоді жили, так і не дізналися, що сталося насправді. Ось чому я ніяк не діждуся прочитати, що там накопала Скітер! Дамблдор так довго мовчав про ту свою сестру!

– Неправда!
– прохрипів Додж.
– Цілковита брехня!

– Він ніколи мені не казав, що його сестра була сквибка, - мимохіть вирвалося в Гаррі.

– А чого б це він мав тобі казати?
– верескнула Мюріель, крутнувшись на стільці й придивляючись до Гаррі.

– Причина, що Албус ніколи не говорив про Аріану, - втрутився Ельфаєс заціпенілим од хвилювання голосом, - цілком, мушу сказати, зрозуміла. Він був такий пригнічений її смертю...

– Ельфаєсе, чого її ніхто не бачив?
– пронизливо крикнула Мюріель.
– Чому половина з нас і не підозрювала про її існування, поки з будинку не винесли труну і не влаштували похорон? Де був святий Дамблдор, коли Аріана сиділа замкнена у підвалі? Сяяв у Гоґвортсі і чхати хотів на те, що діється у нього вдома!

– Як це «замкнена у підвалі»?– перепитав Гаррі.
– Що це означає?

Додж мав нещасний вигляд. Тітка Мюріель знову реготнула й відповіла:

– Дамблдорова мати була жахлива жінка, просто жахлива, і в інших вселяла жах. Маґлівського роду, хоч, як я чула, прикидалася іншою...

– Ніким вона не прикидалася! Кендра була чудова жінка, - жалюгідно прошепотів Додж, але тітонька Мюріель не звернула на нього уваги.

– ...зарозуміла й дуже владна, з тих відьом, для яких народити сквибку - смертельне приниження...

– Аріана не була сквибкою!
– прохрипів Додж.

– Це ти так кажеш, Ельфаєсе. Поясни тоді, чого вона не вчилася в Гоґвортсі!
– вигукнула тітонька Мюріель. Вона глянула на Гаррі.
– У наші часи сквибів воліли не згадувати. Але щоб піти на такі крайнощі, як фактично ув’язнити маленьку дівчинку в будинку і вдавати, що її не існує...

– Кажу тобі, такого не було!
– обурювався Додж, проте тітка Мюріель не вгавала, і далі звертаючись тільки до Гаррі.

– Сквибів зазвичай віддавали в маґлівські школи й заохочували їх інтегруватися в маґлівську спільноту... це було значно милосердніше, ніж знаходити їм місце в чарівницькому світі, де б вони завжди були людьми другого сорту. Зрозуміло, що Кендрі і в страшному сні не могло наснитися, щоб віддати дочку до маґлівської школи...

– Аріана була хвороблива!
– розпачливо втрутився Додж.
– її здоров’я було надто слабке, і не дозволяло їй...

– Не дозволяло вийти з дому?
– гигикнула Мюріель.
– Але її не поклали в лікарню Святого Мунґа і ні разу не викликали до неї цілителів!

– Слухай, Мюріель, ну як ти можеш знати, чи...

– До твого відома, Ельфаєсе - мій кузин Ланселот був у ті часи цілителем у клініці Святого Мунґа, і цілком конфіденційно розповів нашій родині, що Аріани там не бачили. А це, на Ланселотову думку, було вкрай підозріло!