Гаррі Поттер і Смертельні реліквії

– Чудово, я залишуся, - пирхнув Гаррі.
– Але не забудьте повідомити, коли знищите Волдеморта.

Рон і Герміона розсміялися, а шрам у Гаррі на лобі сіпнувся з болю. Він схопився за нього рукою. Побачив, як звузилися Герміонині очі, і вдав, ніби просто відкидає з очей волосся.

– Якщо ми підемо всі втрьох, то нам треба буде роз’являтися поодинці, - сказав Рон.
– Ми всі вже не вмістимося під одним плащем.

Біль у шрамі посилювався. Гаррі встав. До нього одразу ж підбіг Крічер.

– Хазяїн не доїв суп, а може, хазяїн волів би скуштувати смачненького тушкованого м’ясця, чи пирога з мелясою, до якого хазяїн такий небайдужий?

– Дякую, Крічере, я зараз повернуся... е-е... біжу в туалет.

Розуміючи, що Герміона дивиться на нього з підозрою, Гаррі швидко вибіг по сходах у коридор, тоді на другий поверх, заскочив у ванну кімнату й зачинив за собою двері. Стогнучи від болю, важко повалився на чорну ванну з кранами у формі змійок з роззявленими пащеками й заплющив очі...

Він плавно рухався по тьмяно освітленій вуличці. Будинки по обидва боки були з високими дерев’яними фронтонами й нагадували пряничні хатки з казки.

Він підійшов до одного й побачив при дверях свою білу руку з довжелезними пальцями. Постукав. Відчув, як наростає хвилювання...

Двері відчинила усміхнена жінка. Коли вона побачила Гаррі, лице її застигло, радість зникла, а натомість з’явився жах...

– Ґреґорович?
– пролунав пронизливий холодний голос. Вона захитала головою; спробувала зачинити двері. Біла рука міцно їх притримала, не давши захряснутись...

– Мені потрібен Ґреґорович.

– Er wohnt hier nicht mehr!– закричала жінка, хитаючи головою.
– Він тут не жити! Він тут не жити! Я його не знати!

Облишивши спроби зачинити двері, вона почала відступати вглиб темного коридору, а Гаррі насувався на неї, тримаючи в довжелезних пальцях чарівну паличку.

– Де він?

– Das weib ich nicht! Він виїхати! Я не знати, я не знати!

Він підняв паличку. Вона закричала. У коридор вибігло двоє маленьких дітей. Вона спробувала затулити їх руками. Спалахнуло зелене світло...

– Гаррі! ГАРРІ!

Він розплющив очі; сповз на підлогу. Герміона гатила в двері.

– Гаррі, відчини!

Він зрозумів, що, мабуть, кричав. Підвівся і відчинив. Герміона одразу ввірвалася у ванну, ледь не втративши рівноваги, і підозріло роззирнулася довкола. Рон забіг за нею й розгублено почав тицяти чарівною паличкою в кожен куток прохолодної ванної кімнати.

– Що ти тут робив?
– суворо запитала Герміона.

– А що тут, на твою думку, роблять?
– з удаваною бравадою відповів він.

– Ти верещав, наче тебе різали!
– пояснив Рон.

– Та ну... Мабуть, задрімав чи...

– Гаррі, не треба мати нас за дурнів, - глибоко вдихнула Герміона.
– Ми ще внизу зрозуміли, що в тебе заболів шрам, бо ти став білий, як стіна.

Гаррі сів на краєчку ванни.

– Що ж. Я бачив, як Волдеморт убив якусь жінку. Тепер, мабуть, уже повбивав усіх її рідних. Хоч йому це було ні до чого. Просто вони, як тоді Седрік, опинилися не там...

– Гаррі, не допускай, щоб таке повторювалося!
– Герміонин голос луною пронісся по ванній кімнаті.
– Дамблдор хотів, щоб ти захищався блокологією! Він вважав, що цей зв’язок небезпечний... Гаррі, цим може скористатися Волдеморт! Що доброго в тому, щоб бачити, як він катує і вбиває, чим це допоможе?

– Зате я знаю, що він робить, - пробурмотів Гаррі.

– То ти навіть не намагаєшся його заблокувати?

– Герміоно, я не можу. Ти знаєш, що я поганий блоколог, у мене це ніколи не виходило.

– Бо ти не старався!
– палко заперечила вона.
– Я не розумію, Гаррі... тобі що, подобається мати цей особливий зв’язок, чи спорідненість, чи що там воно...

Вона затнулася від погляду, який він на неї кинув, коли підвівся.

– Подобається?
– тихо перепитав він.
– А тобі б таке сподобалося?

– Я... ні... вибач, Гаррі, я не хотіла...

– Я це ненавиджу! Ненавиджу, що він може влазити в мене, що я мушу бачити його, коли він найстрашніший. Але я цим скористаюся.

– Дамблдор...

– Забудь про Дамблдора. Це мій вибір, а не когось іншого. Я хочу знати, чому він полює на Ґреґоровича.

– На кого?

– Це закордонний майстер чарівних паличок, - пояснив Гаррі.
– Він зробив Крумову паличку, і Крум вважає його генієм.

– Ти ж нібито сам казав, - утрутився Рон, - що Волдеморт тримає десь під замком Олівандера. Якщо він уже має одного майстра паличок, навіщо йому інший?

– Може, він згоден з Крумом, може, думає, що Ґреґорович кращий... або думає, що Ґреґорович зуміє пояснити, що вчудила моя чарівна паличка, коли він за мною гнався, бо Олівандер цього не знає.

Гаррі глянув у тріснуте запорошене дзеркало й побачив, як Рон з Герміоною в нього за спиною обмінюються скептичними поглядами.

– Гаррі, ти постійно кажеш про те, що вчудила твоя паличка, - сказала Герміона, - але ж це ти її змусив! Чому ти ніяк не хочеш повірити у власну силу?

– Бо я знаю, що то був не я! І Волдеморт це знає, Герміоно! Ми обидва знаємо, що сталося насправді!

Вони гнівно дивилися одне на одного. Гаррі розумів, що він Герміону не переконав, і що вона зараз шукає аргументів і проти його теорії про власну чарівну паличку, і проти того, що він дозволяє собі проникати у Волдемортів мозок. На щастя для Гаррі, в розмову втрутився Рон.

– Облиш його, - порадив він їй.
– Хай робить, що хоче. Але якщо ми збираємося завтра бути в міністерстві, то зараз треба ретельно обміркувати план.

Герміона дуже неохоче погодилася відкласти розмову на пізніше, хоч Гаррі не сумнівався, що вона знову накинеться на нього за першої-ліпшої нагоди. Та поки що вони спустилися в підвал на кухню, і Крічер нагодував їх тушкованим м’ясом та пирогом з мелясою.

Вони полягали спати пізно вночі, кілька годин провівши за обговоренням свого плану, аж доки вивчили його назубок і могли переказувати одне одному дослівно. Гаррі, що спав тепер у Сіріусовій кімнаті, лежав у ліжку, спрямувавши світло чарівної палички на стару фотографію батька, Сіріуса, Люпина та Петіґру, і ще хвилин з десять бурмотів собі під ніс деталі плану. Проте, погасивши чарівну паличку, він думав не про багатозільну настійку, батончики-блювончики чи темно-сині мантії працівників технічної служби. Він думав про майстра чарівних паличок Ґреґоровича і чи довго той зуміє ховатися від Волдеморта, котрий так наполегливо його шукає.