Iван Туркенич

– Ну, пий на здоров'я! Як у нас на Дону кажуть: пий до дна – жисть одна! А до того ж тобі поправлятися треба. І Туркенич вперше близько побачив її очі. Під широкими бровами, які майже зрослися на переніссі, вони здавалися двома темно-синіми озерцями. «Яка ж вона гарна,- подумав він,-і молода… Мабуть, років на п'ять старша за мене»..

Козачка підтримувала його голову доти, поки глечик з молоком не спорожнів.

– Дякую, я наївся,- сказав Туркенич, витираючи здоровою рукою підборіддя, по якому стікало молоко.

– Ну, ось і добре, рідний мій, ось і добре. А тепер берися за кисле,- поставила вона на табуретку миску.

– Та я вже ситий, дякую.

– Дякуватимеш, як дно побачиш,-всміхнулася жінка.- Ти чого соромишся? їж-но, їж, коли здоровим хочеш бути.

Туркенич мимоволі посміхнувся їй у відповідь і знову почав їсти. – Ось так воно краще,- зав'язуючи у хустину порожню миску, сказала жінка і встала, збираючись іти.- Завтра я до тебе у цей же час навідаюсь,- додала вона, затя-гуючи зубами тісніше вузол.

– Як вас звати? – запитав Туркенич.

– Пелагея Дмитрівна, а простіше – Поля. А тебе? – Іваном.

– У мене брата теж Ванею звуть, отже, не забуду. Я тебе так Ванею і зватиму, а ти мене – Полею.

– Де я? Де ви мене сховали?

– Біля кошари старої, в яру. Тут безпечно, німці лише по хуторах нишпорити сміливі, а в яр їх і калачем не заманиш, партизанів бояться. От радгосп пограбувати, худобу породисту знищити, на це вони мастаки!.. Або в сусідньому колгоспі всіх дівчат забрати в Німеччину свою прокляту!.. І така пекуча ненависть прозвучала в її словах, що Туркенич гаряче відгукнувся:

– Дайте строк, Полю! За все їм відплатимо, дайте строк!

Козачка кивнула головою і обережно вийшла із землянки, пошепки повторивши обіцянку прийти другого дня, як посутеніє.

Туркенич залишився сам. Він ліг зручніше, підклав здорову руку під голову і замислився. Над землянкою, як і раніше, посвистував вітер, зрідка чувся сухий шелест піску, що осипався з кручі. Десь далеко пролунав постріл. «Може, польова жандармерія старається, розшукує поранених і пристрілює?»- мимоволі подумав Туркенич. По засвоєній на фронті звичці при найменшій тривозі перевірити зброю, він потягнувся до кишені, але згадав, що у нього нема ні пістолета, ні навіть ножа. Намагаючись відігнати набридливі думки про небезпеку, Туркенич примусив себе думати про завтрашній день.

Тільки б минула ця нескінченна ніч! Вдень, мабуть, буде веселіше: можна розрізняти, хоч і не повністю, двері землянки, віконця в дальньому кутку. А надвечір знову прийде ця турботлива, смілива жінка.

– Чи прийде? – майже вголос сказав Туркенич, але тут же з певністю відповів: – Прийде! Обов'язково прийде!..

Нарешті почало розвиднятися. Настав ранок, і розцвів ясний сонячний день. Туркенич лежав, майже не повертаючись, терпляче ждав вечора.

Поля прийшла, коли вже стемніло. Вона знову перев'язала Туркенича, нагодувала його і пошепки заговорила як з давно знайомою людиною.

– Ось як тобі полегшає, я принесу одяг наш пастуший, ти додому і доберешся. Скажеш, що ти племінник наш, Дмитро Романенко. Він ще в позаминулому році в Донбасі у шахту пішов, але не повезло там хлопцеві, писав він нам, що вирішив повернутися, простудився на підземній роботі. Ми з чоловіком чекали його, та щось затримався, а тут і війна почалася.

– То ви, Полю, заміжня? – спитав Туркенич.

Молода жінка нічого не відповіла, старанно підмітаючи віником добре змочену водою долівку. По її різких, поривчастих рухах Туркенич зрозумів, що запитання було для неї неприємне, і теж замовк. Але Поля, закінчивши прибирати землянку, випросталась і неохоче, ніби їй важко було признатися в цьому, сказала:

– Заміжня… Отож-то й горе моє, що заміжня… Він чабаном у радгоспі працює…

Туркенич не відзивався, відчуваючи, що розпитувати недоречно. Його стриманість, мабуть, їй сподобалась. Вона скоса разів зо два подивилася на Туркенича, ніби чекаючи, що він сам заговорить. А коли виходила, то вже на порозі додала:

– Тя мене про це не розпитуй… не ятри душу… Якось я тобі сама все розкажу.

Довго, майже до світанку, не спав цієї ночі Туркенич…

Поступово він почав звикати до свого становища. Вдень тихо сидів у землянці, а в сутінках відхиляв дверці і чекав козачку.

Одного разу Туркенич пізно ввечері сидів біля порога. Побачивши свою рятівницю, він привітно махнув лівою рукою. Поля, задихавшись, спускалася з обриву по вузькій стежці.

– Ой, та ти, либонь, вже на повітря свіже вийти можеш? Ну, значить, справа швидко на поправку піде!..- весело заговорила Бона.

Не запалюючи вогню – місячне світло прямою і широкою доріжкою лягло із дверцят на гладеньку утрамбовану долівку – козачка поставила на столик їжу і привітним жестом запросила Туркенича в землянку: – їж, та не поспішай, я нині довше побуду з тобою.

– Дякую, Полю, дякую! – відповів Туркенич і, не чекаючи другого запрошення, сів до столика.

Поля мовчки, підперши за звичкою лице обома руками, дивилася на нього.

Повечерявши, Туркенич подякував їй, але Поля, здавалося, не чула, вона про щось глибоко задумалася. І навіть не прибравши, як раніше, із столика чисту хустину, що була за скатертину, і залишки їжі, тихо заговорила:

– От ти недавно запитав, чи я заміжня. Я тобі згарячу відповіла, а тепер ось, коли хочеш, розкажу про моє життя безталанне…

Туркенич співчутливо поклав їй руку на плече:

– Ні, якщо важко згадувати, то не треба. Я ж не з цікавості запитав.

– А хіба я будь-кому душу свою відкрию? – гордо повела плечем козачка.- Я, може, не один рік у себе все на серці таїла. А ось почула, як ти мене задушевно спитав, і мені вже несила своє сеірце стримувати,- відповіла вона.- Ходімо, сядемо.

Сівши з Туркеничем біля куща акації, недалеко від землянки, Поля почала повільно, тихо розповідати, ніби вдивляючись у минуле життя, яке проходить перед нею.

– Що тут казати, лише серце краяти… Живу яз чоловіком сьомий рік, і хоч він мене не лає, але й ласки не маю… Ні, не те я сказала… Він до мене ласкавий: «Полюшко, Полюшко! Щастя ти моє!..» – завжди говорить… йому вже, вважай, півсотні років набігло, а мені двадцять шостий лише від петрівки пі-шов… Мені його ласки ці гостріші від ножа! Краще б, здається, він батогом мене плетеним до смерті забив або в льоху тримав тільки на хлібові та воді!.. Засне він, а я до стінки відвернусь та без сліз плачу… плачу і все згадую Артемка свого,- це я з хлопцем дружила з рік до одруження. Отак до ранку друга мого світлого згадую… І очі його добрі, і пісні веселі, все, все пригадую… Ніби живий він переді мною посміхається знову, як пушинка, проворний та легкий… А на світанку оглянешся – поряд чоловік, з бородою, старий, неповороткий… Ох, не дай бог нікому з жінок найлютішої кари – з немилим жити!.. Вона хотіла ще щось додати, але стрималась. Туркенич бачив, як червоними плямами вкрилось її лице. Родимка стала ще виразнішою.