Iван Туркенич

– Перевірка?

Сусід, який його розбудив, виявився маленьким худорлявим хлопчиною років вісімнадцяти. Він старанно перев'язував свою поранену ногу брудним ганчір'ям.

– А, новенький… Мабуть, вночі пригнали? Наших порядків ще не знаєш? Вставай, вставай жвавіше, а то, дивись, ген ота жердина довга з нагайкою і до нас добереться! – говорив хлопчина, нашвидку закінчивши перев'язку і ледве піднімаючись з землі. Туркенич побачив, як в їхній бік крокував високий есесівець, справді схожий у своїй довгій сіро-зеленій шинелі на жердину. Мовч-ки, не зупиняючись, він хльостав навідліг нагайкою тих полонених, котрі, як йому здавалося, недостатньо проворно вистроювалися на перевірку. В його озвірілій, діючій, мов автомат, постаті було стільки ненависті до беззбройних людей, що Туркенич мимоволі, з почуттям страху і гидливості поспішив під-вестися на ноги.

Полонені вистроїлися. Навколо гойдався світанковий холодний туман. Солдати дрижали, мовчки переступаючи з ноги на ногу. Конвоїри не кваплячись ходили між шеренгами, шукаючи нагоди, щоб з найменшого приводу «перехрестити» полоненого кількома ударами нагайок.

Світало. Туркенич міг тепер роздивитися увесь табір. Він був обнесений з усіх боків стовпами і колючим дротом. Направо від колони, в якій чекали перевірки Туркенич і Лагутін, виднілась у тумані така ж колона полонених, а зліва, за бараками охорони, темніли тіла людей, які безладно лежали на землі в найрізноманітніших позах.

– Вони вже не можуть стояти на ногах, а ген ті, з номерами, ще ледве піднімаються,- пошепки сказав Туркеничу сусід, який його розбудив.

– Чого ж вони не встають? – не втримався від запитання Лагутін і зойкнув: есесівець, який почув розмову полонених, зі всієї сили вдарив його нагайкою по обличчю.

Лагутін обхопив руками голову… Кров просочувалась крізь пальці…

Перевірки довелось чекати понад три години. Есесівці два рази змінились, а полонені все стояли, не наважуючись порушити лінію. Нарешті, з'явився комендант табору. Його супроводжував ад'ютант з вівчаркою коменданта на поводку І писар, який тримав у руках старанно розграфлені списки, де були записані «табельні номери».

Перевірка почалася з того, що ті, яких вчора пригнали в табір, одержали номери. Писар викрикував прізвище, а підсліпуватий конвоїр з витягнутою шиєю запобігливо називав номер, одночасно вішаючи раніше заготовлену дерев'яну бирку на шию полоненому. Туркеничу і Лагутіну дали бирки з номерами 1072 і 1073. Один із сусідів одержав номер 1080 і з такою злобою стиснув бирку у руці, що дощечка тріснула. Писар замотав головою і закричав:

– Ні, ні! Одягнути треба! Тепер нема твоя прізвище! Ти тепер єсть номер одна тисяча нуль вісімдесят!

Полонений начепив бирку на шию, прошепотівши:

– Дожився… Номером став… Нарешті перевірка закінчилась, і полоне-ним дали команду:

– Вільно!

Туркенич і Лагутін звалились на землю. Туркенич вдивлявся у схудлі, потемнілі обличчя сусідів. Було видно, що полонені вже протягом тривалого часу голодували.

– Ну, тепер «весела смерть» нас оглядатиме, реготатиме й дивуватиметься,- пробурмотів крізь зуби худорлявий хлопчина, що лежав поряд з Туркеничем.

Лагутін уже встиг узнати його ім'я і тихенько перепитав:

– Це ти про кого, Тимофію? Це що за «весела смерть»?

– Сам узнаєш,- скривившись від болю і намагаючись зручніше покласти хвору ногу, відповів молодий солдат.

Розкотистий сміх і вигуки донеслись до Туркенича і його товаришів. Полонені повернули голови до комендантського барака, звідкіля швидко йшов до них лікар. Тимофій стиснув кулаки, прислухаючись до запитань і зауважень товстенького веселого німця у формі офіцера медичної служби.

– О, номер сто сімдесят ще живий! Міцна натура: Ілля Муромець!

Лікар розкрив велику записну книжку і зробив якусь помітку.

– Я дивуюся цьому богатирському організмові! За медичними показниками, він повинен був два дні тому померти. А ще живий! О, я у захопленні цією богатирською натурою! І, не зупиняючись перед пораненим, що безсило лежав на землі, лікар на ходу кинув:

– Ну, дамо ще два контрольних дні! Медицина не може помилятися так довго! Ха-ха-ха!..

Підійшовши до Тимофія, лікар дружньо, ніби розмовляючи з давнім знайомим, махнув своєю книжкою:

– А, номер вісімсот сім? Кульове поранення ноги!.. О, знаю, знаю!.. У мене все записано!

Тимофій мовчав, спідлоба дивлячись на лице лікаря, яке розпливлося у добродушній посмішці.

– Ай-ай, яку нога пухлину має!.. Це погано, може бути нагноєння – і кінець. Але не печалуйся, руський солдат: треба частіше робити перев'язки, добре їсти, і все пройде!

– Та де ж бинти? Адже черви завелись!..- не витримав Тимофій, важко піднявши ногу і розмотуючи ганчірку.

– Шерви в ранах? Да-а?..- вигукнув лікар і засміявся ще добродушніше і веселіше.- Так це добре, дуже добре – найновіша медицина говорить: вони зменшують гній! Дуже добре!..

Туркенич лежав, притулившись до Лагутіна, і намагався не потрапляти на очі «веселій смерті». А лікар, який заносив у записну книжку помітки, продовжував свій «обхід» табору, сміючись і дивуючись «міцності російської натури»…

– Ось тепер принесуть вам і полуденок, І обід, і вечерю – все разом: кварту моченого жита. Хочеш – зразу з'їж, хочеш – на цілий день розтягуй,- сказав Тимофій.- Потім на елеватор поженуть та в полі ганятимуть. А ввечері мертвих заставлять виносити.

– Багато вмирає? – запитав Лагутін.

– Дизентерія майже у всіх,- відповів Тимофій,- з десяток, а то й більше за день помирають. Ну, а фашистам це і вигідно: менше в дев'ятнадцятий табір «на профілактику» переводити доводиться.

– Це що за табір?

– Отам,- нижче по течії річки Чир розташований. Звідтіля, кажуть, живим ніхто не виходить…

Годині о дев'ятій ранку почулася нова команда:

– На навчання стройся!

Лагутін здивовано запитав Тимофія:

– Яке це ще вони навчання видумали? Той не відповів, із злістю махнув рукою і зашкутильгав у шеренгу, спираючись на палицю.

– Куди ти? Нога ж у тебе…- почав було Лагутін. Але Тимофій перебив його:

– Ти що, не знаєш їхніх порядків? Хто не може йти на навчання або хоча б на елеватор, того пристрілюють. Он бачиш шакалів? Вони так і приглядаються, щоб з кимсь розправитися.

«Справді, шакали… або, швидше, вони схожі на більших хижаків – гієн…» – подумав Туркенич, скоса глянувши на поліцаїв, які не поспішаючи крокували, гумовими палицями намагаючись вселити у серця полонених страх до себе. На їхніх рукавах виднілися чорні пов'язки з наспіх намальованим білим черепом. Повільно походжаючи між рядами полонених, які вишикувалися «на навчання», поліцаї вимахували своїми палицями. Раз по раз чулися різкі удари по чиємусь обличчі або плечах…