Iван Туркенич

– Цю я вчора приховав, у піску закопав. Нас троє, так що вечерю варитимемо не один раз. Поспішайте, братці, поспішайте, незабаром з вишок сторожі з кулеметів сигнал довгою чергою дадуть, тоді вогонь доведеться погасити.

Синій димок вився з-під почорнілих, потрісканих цеглин, білі бульбашки скипали у майже чорній воді. Похмуро сиділи навколо вогню друзі, зрідка перекидалися короткими фразами – згадками про тяжко пережитий день.

– Що ж, давайте вечеряти,- пробуючи вариво гладенько виструганою паличкою, сказав Лагутін,- кажуть, гаряче сирим не буває. Їли поспішаючи, поглядаючи на конвоїрів, які чергували на вишках. Як тільки зовсім стемніло, почувся сигнал відбою, і весь табір завмер.

Курити вночі суворо заборонялося, на вогник цигарки з'являвся поліцай, і палиця звалювалася на того, хто насмілився порушити наказ.

А на ранок -знову перевірка, похід на «продсклад» – згорілий елеватор, а потім – нестерпне «навчання».

Через тиждень, увечері, коли Лагутін і його друзі сиділи біля вогню і готували «страву», до групки полонених підійшов поліцай.

Помахуючи палицею біля обличчя Туркенича, він уїдливо кинув:

– До пана коменданта.

Лагутін і Тимофій тривожно подивилися на свого товариша: немало людей, викликаних на допит, не повернулися з комендантського приміщення… Туркенич встав і не поспішаючи, розміреною ходою пішов попереду конвоїра в глиб таб^ру.

– Ти що, думаєш, до тещі на млинці тебе кличуть? – закричав поліцай і навідліг ударив Туркенича палицею між лопаток.- Ану, швидше!..

Туркенич нервово сіпнувся і не оглядаючись прискорив ходу.

Біля входу в комендатуру полоненого ретельно обшукали. Дві сильних злючих вівчарки стежили за кожним рухом есесівця, який керував обшуком, готові вчепитися полоненому в горло.

– Проходь! – коротко сказав есесівець, показуючи Туркеничу на двері у кімнату коменданта.

Самого коменданта не було, за його столом сидів помічник, якого Туркенич бачив біля воріт табору, коли відбирали на розстріл «чорних». Підсліпуватий, в круглих окулярах з золотими обідками, він стомлено рився у купі паперів. По обидва боки крісла свого начальника стояли поліцаї.

Байдуже, ніби продовжуючи уже почату розмову, помічник коменданта, який непогано говорив російською мовою, запитав писаря, що сидів у кутку кімнати за маленьким столиком:

– Взятий біля переправи? Пробирався до лінії фронту?

Писар, мов заведений автомат, схилив голову:

– Справді так. Документи у синій папці.

– А-а, в синій,- потягнувся до краю стола помічник коменданта і, діставши загорнуті у папір документи, відібрані німецьким патрулем, не поспішаючи протягнув:

– Значить, удвох ішли. З ким же?

Туркенич мовчав. Гітлерівець так само спокійно і холодно знову запитав:

– Я тебе питаю: з ким ти йшов?

– З бійцем моєї частини,- відповів Туркенич. – І куди йшов?

– Хотів вийти з оточення.

– Де поранений?

– В бою нашої батареї з танками. Помічник коменданта дещо пожвавішав.

– О, це цікаво. Танки, звичайно, знищили батарею? Знаєш, як це… оцей… ну, розумієш, білизну гладять… а згадав: утюг.

Він зробив кілька кругоподібних рухів, показуючи, як танки повинні «утюжити» підбиті гармати.

Туркенич знову промовчав.

Фашист кивнув головою, ніби не сумнівався в тому, що батарея росіян була знищена.

– Ну, звичайно, від ваших гармат залишився тільки… Як це? Порох! Так-так, порох! Адже німецькі танки надзвичайно сильні машини, правду я кажу? І, не діждавшись відповіді, запитав:

– Твоє прізвище… Тур… Туркенич?

– Так.

– А звати Іван? Адже всі росіяни Івани, ха-ха!

Поліцаї підлесливо посміхнулись. Офіцер продовжував розглядати документи.

– Де жив?

– У Краснодоні.

– Ну, я так і знав: всі росіяни – Івани, і всі – червоні! За винятком, звичайно, оцих молодців,- німець кивнув на поліцаїв.

– Так, за винятком мізерної купки запроданців,- голосно сказав Туркенич.

– Що ти сказаав? – розтягуючи слова, загрозливо запитав офіцер.- Ти, звичайно, комуніст?

– Ні,- відповів Туркенич.- Я – комсомолець.

Фашист відкинувся на сидінні крісла.

– Ось як? Так і запишемо: комсомолець. Це, значить, як у вас, росіян, прийнято називати, ти помічник комуністів?

– Так,-чітко промовив Туркенич.

– Тоді відповідай: хто комуніст у таборі?

– Не знаю.

Німець постукав пальцем по краю стола:

– Ось що, Іване, ти, здається, людина розумна. Ну, подумай сам: адже я тебе за те, що відмовляєшся відповідати, накажу розстріляти. Або ні: відправлю тебе в інший табір, у нас є недалеко таке місце для впертих полонених. О, там особлива розмова з тобою буде! І розмова дуже-дуже коротка. Зрозумів?

– Зрозумів,- глухо відповів Туркенич.

– Ну, і як ти вирішив? Будеш відповідати?

Туркенич, різко хитнувши головою, відмовився.

– Значить, ні? Не будеш? Ну, як знаєш. Ще пожалкуєш, голубчику, пожалкуєш.

Зібравши документи Туркенича, він кинув їх писареві.

– У дев'ятнадцятий. З першою ж партією.

– Добре,- підскочив писар, беручи папери.

Він поклав їх на свій столик; маленька Фотокарточка випала з його рук на підлогу. Офіцер зацікавився:

– Що там таке?

Туркенич метнувся до столика писаря,але обидва поліцаї повисли на його плечах. Гострий біль примусив Туркенича глухо застогнати,

– О-о, яка красива особа! Це твоя, як кажуть, подружка? – сказав офіцер, розглядаючи фотокарточку дівчини, з якою Туркенич дружив, коли вчився у Севастопольському артилерійському училищі. І, насміхаючись, закінчив: – Шкодую, що вона незабаром залишиться без свого жениха.

Поліцаї схопили Туркенича і потягнули з комендатури. …Минуло ще кілька днів. «Турботи» лікаря «весела смерть» і дизентерія робили свою справу: в байраці за табором щодня росли маленькі горбики.

– Що ж, вони нас мором вирішили знищити? – із злістю запитав Лагутін своїх друзів.- Але ж ми люди, люди!

Тимофій осміхнувся і коротко відповів: – Ми – люди. А ось вони хто? На п'ятий день, надвечір, під час перевірки до номера 1072 підійшов поліцай і махнув рукою:

– Йди за мною.

«В дев'ятнадцятий…» – майнуло в Туркенича, і він завмер, не відриваючи погляду від безмовно спрямованих на нього очей Лагутіна і Тимофія, Як багато може передати поглядом солдат солдатові в коротку мить розлуки! І братський привіт, і підбадьорення, і побажання мужньо пройти останню путь…

У новий табір полонених погнали ввечері. В голові колони їхав німецький офіцер, але конвоїрами були румуни. Вони нервували й поспішали: ще вчора партизани обстріляли штабну машину і підірвали міст на шосе. На ремонт дороги пішло чимало часу, і останні кілометри перед новим табором полоненим довелося йти уже в густих сутінках. Коли минули основне шосе, конвоїри попрямували степом. У темряві, що швидко опускалась на землю, нечітко вимальовувались то кургани, то зарості. Вузька доріжка вилася між балками, здалеку виднілись контури невисоких будинків.