Iван Туркенич

«Табір… або, можливо, якийсь розбитий фашистами радгосп»,- подумав Туркенич.

Кілька разів перед полоненими виникали силуети підбитих танків – колона проходила по місцях недавніх боїв. Туркенич ішов в одному з останніх рядів. Плече дуже боліло, в усьому тілі відчувався то озноб, то сильний жар.

«Що ж робити? – думав він, інстинктивно намагаючись пробратися до краю.- Смерть у «таборі профілактики» або від голоду і хвороби?..»

– Швидше, швидше!.. Темпо, темпо!..- квапили конвоїри.

Дорога ставала вужчою, колона полонених розтягнулась, огинаючи глибокий яр. Дикий вишняк, таволга і дикий мигдаль буйно розрослися по його краях.

Туркенич, напружуючи зір, хотів визначити віддаль до яру. Він знав, які глибокі і звивисті глухі балки в донецьких степах.

Попереду почулися крики і лайка: хтось із поранених полонених упав, а конвоїр «піднімав» його ударами приклада і важкого кованого чобота.

Туркенич на секунду затримався. Долаючи біль, він кинувся до яру. Почулись крики конвоїрів, кілька пострілів. Але Туркенич їх уже не чув: не розбираючи дороги, він добіг до крутого обриву і кинувся вниз, ударившись при падінні головою об вапняк…

Конвойні обмежились безладною стріляниною. Обшукувати яр у густих сутінках вони побоялись.

РОЗДIЛ ТРЕТIЙ

Отямився Туркенич у напівтемряві. Голову підняти він не міг,- кожний порух віддавався по всьому тілу різким, пекучим болем. Але поступово очі звиклися з темрявою якогось незвичайного приміщення, у якому він лежав. Поранений ледве розрізнив спочатку маленький триногий столик, грубо збиту табуретку, земляну долівку.

Невелика печера-землянка, всього кроків чотири у довжину, була вирита в глибині балки, недалеко від піщаного насипу. Навколо – густі кущі дикого терну, акації, ожини. Лише погляд досвідченої людини міг знайти між піщаних горбків і пожухлої спаленої пекучим сонцем трави ледве помітну лазівку у землянку.

В літню спеку чабани зберігали тут молоко, закопували у прохолодний грунт глечики із свіжою холодною водою, принесеною з віддаленого, ледве видного на горизонті селища – центральної садиби радгоспу. Денне світло скупо пробивалося з майже непримітного отвору у стелі землянки, обережно зробленого біля коріння розлапистого куща терну. Таких потайних печер було чимало вирито пастухами по глибоких, глухих ярах." Поступово свідомість повернулася до Туркенича, і він трохи підвівся. Під стелею землянки на мотузочках висіли пучечки дикої м'яти, волошок, буркуна. Від гостро-солодкого аромату в'янучих трав запаморочилося в голові. Майже посередині землянки білів свіжообтесаний з обох кінців березовий комель, що служив підпіркою для двох навхрест збитих під стелею дощок-перекладин. Але кора на підпірці була не зідрана, тому погляд пораненого затримався довше на срібному одязі берези. Туркенич лежав на снопках пшениці. Груба, але чиста, ще трохи волога наволочка невеликої подушки освіжала лице, яке аж пашіло.

Туркенич мимоволі простягнув руку до правого боку грудей, але замість кишені намацав пов'язку. Плече було туго перетягнене бинтами.

– Де ж це я? Мабуть, знову рана відкрилась… Хто ж перев'язав? – прошепотів він і спробував сісти на незвичайній постелі. Але біль примусив його впасти на подушку. Вирвався глухий стогін, ще сильніше занило плече, на яке він необережно сперся, намагаючись підвестися.

Біля входу почувся шурхіт. Тоненькі дощаті двері відчинились, і в землянку, зігнувшись, увійшла жінка. В одній руці вона несла вузлик, а в другій – вишиту хустинку, обережно зв'язану всіма чотирма кінцями.

– Ожив, рідненький? Полегшало? – привітно сказала вона. її грудний, ласкавий голос звучав сердечно й схвильовано.

Жінка поклала вузлик на столик, щільніше причинила за собою двері і підійшла до постелі. Вона стала перед пораненим на коліна і, обережно піднявши його голову, підбила подушку. Таким же легким і в той же час впевненим, сильним рухом опустила і тихо промовила:

– Лежи, рідненький, поправляйся. Давай-но руку отак, вище покладем, я тобі м'якенького сінця підмощу під неї. А головою не крути, бач, он яку ґулю набив, на весь лоб… Об камінь, мабуть, вдарився, коли в яр падав. І, схилившись над ним, додала: – Бач, як схуд… У домовину кращих кладуть…

Туркенич хотів пильніше вдивитися в лице жінки, але дрімота знову охопила його. Наче здалеку чулися йому підбадьорюючі слова:

– Ти ні про що не думай, а лише про те, щоб тобі швидше з болем своїм справитися. Станеш злим на свою рану, задумаєш поправитись швидше, і всю твою хворобу як рукою зніме.

– Не помру я? – несподівано для самого себе зашепотів Туркенич.

– Поомреш? – щиро здивувалася жінка, обережно наливаючи на долоню густу, маслянисту рідину з пляшечки, принесеної в хустинці.- Та хіба від таких |ран помирають? Ні, про це ти і думати забудь. Ось я тебе тижнів зо три полікую маззю цією та відваром з семи корінців, так ти швидко і на коня попросишся!

Вона вправно трохи підвела пораненого, стягнула з нього через голову сорочку і, ніби відповідаючи на думки Туркенича, спокійно додала:

– Ти мене не соромся. Я трохи знаю, як доглядати поранених. Та ще й бабуся, царство їй небесне, навчила мене маззю рани лікувати. Бач, знову кров через пов'язку проступила. Та не сумуй, тіло твоє молоде, переборе напасть.

Туркенич у напівсні слухав її. Він відчував, як стихав біль при кожному дотику хоч і загрубілих, шорстких, але теплих і ласкавих рук, що натирали йому плече й груди маззю, яка гостро і пряно пахла медом, шипшиною, чебрецем. І під тихий, ласкавий говір жінки поранений знову забувся освіжаючим, перемагаючим смерть сном…

Спав Туркенич довго. Коли прокинувся, в землянці було, як і раніше, темно і тихо. Він не міг зрозуміти, чи знову настав вечір, чи скоро буде світати. З напівзабуття вивів його знайомий голос:

– Знову я прийшла, поїсти тобі принесла. Ти так довго спав, майже цілу добу.

Як і в перший свій прихід, жінка дбайливо причинила двері, щільно затулила травою і дерном отвір у стелі землянки.

– Мені покращало,- тихо сказав Туркенич.

– От і добре! Ти, либонь, і їсти хочеш? Адже вважай – два дні макової росинки в рот не брав.

Вона підсунула до постелі табуретку, розстелила білу вишивану хустину, поклала на неї кілька скибок хліба, намащених медом, поставила великий глиняний глечик і миску.

– Ось поїж-но, рідненький, поїж на здоров'я, тут молоко топлене, а ось і кисле у мисці. Я каганець засвічу, щоб не пролити.

Нерівне, тремтливе світло відбилося на темних стінках землянки, неясними плямами пробігло по наволочці подушки. Туркенич підвів голову. Минулого разу він у темряві майже не бачив лиця своєї рятівниці і тепер мимоволі з цікавістю дивився на неї. Над ним нахилилась висока, струнка козачка. Білий, очіпок відтіняв темно-каштанове волосся, яке при світлі каганця здавалося зовсім чорним. Непокірними, густими пасмами вибивалося воно з-під очіпка і ще більше підкреслювало свіжий, чистий колір лиця. З першого погляду легко було взнати, що ця жінка з берегів Дону. Якась невловима легкість рухів, ходи, манера ледь схиляти голову-все говорило про козачку, яка звикла до верхової їзди, до широких степових просторів. Навіть родимка біля лівого вуха, схожа на багряний листок клена, надавала її обличчю своєрідного виразу, який назавжди запам'ятовується.

– Поїж-но, поїж! Хлібець з медом завжди на користь,- говорила вона, простягаючи Туркеничу духмяний, м'який шматок.

– Дякую,- відповів він і з апетитом дуже голодної людини взявся за їжу.

Жінка сиділа поруч, співчутливо дивлячись на нього. Коли поранений припав до краю глиняного глечика і відчув ледь гіркуватий запах топленого молока, вона спокійно промовила:

– Дай-но я тобі допоможу.

Підтримуючи однією рукою глечик з молоком, жінка долонею другої руки торкнулася підборіддя Туркенича і ласкаво додала: