Iван Туркенич

Нарешті, полонених трьома шеренгами погнали до воріт табору і вивели на околицю Суровикіна. Стояли задушливі дні. Сухий, випалений літньою спекою степ перетинали неглибокі балки з пониклою від сонця травою. Але на околиці Суровикіна, на хуторах і в станицях, виднілись, немов оазиси, темно-зелені плями садів. Посьолок Суро-викіно і залізнична станція тієї ж назви роз-кинулись на рівному місці в степу. Прикрасою цього посьолку були сади: із-за тинів зеленіли яблуні, груші, сливи. Біля вікон невеликих хат, щільно зачинених від спеки ставнями, привітно гойдалися на вітрі високі різнокольорові мальви. Вулицями котилися хмари пилу, до півдня вітер посилився, і колона полонених згодом вкрилася густим сірим, наче попіл, шаром. Йти було важко, пилюка сліпила очі, піт нерівними струмками стікав по схудлих, змучених об-личчях полонених. Конвоїри, лаючись, підганяли колону, щедро орудуючи направо й наліво прикладами.

Попереду, за полотном залізниці і невеличкими станційними будиночками, безформною громадою здіймався елеватор. Відступаючі радянські війська його підпалили, і тепер чорний каркас з вузькими проваленими вікнами, виламаними дверима здавався особливо похмурим на фоні садів і біленьких хаток, які вціліли у дні захоплення Суровикіна німцями.

– Ось і наш «продсклад»,- буркнув про себе Тимофій.

Полонені зупинилися перед згорілою спорудою. Незважаючи на те, що був вітер, задушливий і гіркуватий запах горілого зерна забивав дух.

По команді конвоїрів полонені невеличкими групами попрямували через залізничне полотно. їм доводилось лізти під напівзгорілі, розбиті товарні вагони, обходити деформовані, зірвані з коліс цистерни, розкидані серед шпал під'їзної колії. Німці встигли відновити лише одну головну залізничну лінію, а на запасних ще чітко виднілися сліди недавніх боїв. Купи напівзгорілого, почорнілого зерна валялися у приміщенні.

– Ех, пшеничка-матінка, ось що з тобою зробили,-зажурено мовив Лагутін, окинувши поглядом зруйновані пакгаузи, згорілий елеватор і зірвані склади.

Але жалкувати і оглядатися було ніколи: поліцаї кожній групі полонених давали не більше чверті години на розшуки харчів.

Туркенич, Лагутін, Тимофій перерили кілька невеликих куп зовсім чорної пшениці, намагаючись знайти зерна, які б можна було їсти.

Елеватор, мабуть, горів довго, бо майже всі запаси пшениці або згоріли, або пропахли гірким димом.

– Ану, хлопці, спробуємо знайти ще отут, коло цього бугра, – запропонував Лагутін, показуючи на купу почорнілого, злежа-ного зерна біля високого кам'яного муру зліва від входу.

Полонені нашвидку рилися в залишках пшениці. Цього разу їм пощастило: кожний назбирав у кишеню по дві-три пригорщі хоч і дуже попсованого, але все ж придатного для їжі зерна.

Наближався полудень. Спека посилювалась, дихати ставало важче.

– Ну, тепер вони нам таку баню влаштують, що ледве живим залишишся,- пробурмотів Тимофій, побачивши новий загін конвоїрів, які наближалися до станції.

– Построїтися поротно! Виходити на навчання! – кричали вони.

Полонених вивели за селище, у степ. Розділивши їх приблизно на дві рівні частини, поліцаї відійшли на пагорок і, сміючись, почали спостерігати за «навчанням». Командував цим «навчанням» есесівець, який добре володів російською мовою, Він примушував полонених то відступати, то наступати на крутий яр, що тягнувся обіч дороги.

Перед Туркеничем і Лагутіним з'явилося двоє поліцаїв – помічників командира «навчання». Зрідка один із цих запроданців коротко покрикував:

– Швидше! Повзти по-пластунськи!.. Хто відстане – заставимо землю їсти!..

Туркенич і Лагутін взяли під руки Тимофія і поповзли до крутого обриву…

Лише пізно ввечері закінчилось «навчання». Вкрай змучені, ледве ішли полонені в табір. Тимофій шкутильгав, ховаючись серед товаришів від гострих очей поліцаїв. Разів зо два все ж до нього підбігав високий худорлявий поліцай, який наглядав за шеренгою, у якій ішли Туркенич і Лагутін. Вишкірившись, з якимось нелюдським виразом обличчя він підганяв пораненого Тимофія, на-магаючись вдарити по його хворій нозі:

– Ось я скажу панові коменданту, що ти зовсім нездатний до «навчання». Він тебе швидко накаже в розход списати.

Вдалині показалися вишки табору з есесівцями, які там вартували. Біля входу в табір виднівся великий натовп. «Мабуть, нове поповнення»,- подумав Туркенич.

Коли полонені, які поверталися з «навчання», підійшли ближче, Туркенич і Тимофій побачили помічника коменданта табору в есесівській формі й десятків зо два поліцаїв, які стурбовано шукали когось серед натовпу.

– Пан комендант наказав жодного «чорного» в табір не впускати! – верескливо кричав російською мовою помічник коменданта.

Поліцаї запопадливо старалися виконати це розпорядження: вони вдивлялися у полонених, які стояли перед ними, і коротким ривком відкидали деяких вбік. – Єврей… єврей… ти теж наліво ставай…- чулися хриплі вигуки поліцаїв, які увійшли в азарт.

Ніби гончі пси, сновигали вони серед натовпу.

– Куди, чорний? Наліво!-закричав один з поліцаїв.

– Та я…- спробував було сказати полонений, якого поліцай щойно штовхнув у гурт приречених.

– Що, скажеш, ти не єврей? Ну, все одно лицем чорний, зійдеш за єврея! Розстріляєм залюбки! – засміявся поліцай.

Тимофій, не розуміючи, подивився на Туркенича:

– Та хіба ж за це можна…

Міцно стиснувши кулаки, так, що нігті вп'ялися в долоні, дивився Туркенич на «профілактичний відбір» біля воріт табору.

Поліцаї проворно вивертали кишені полонених, відібраних для розстрілу «чорних», кидали на розстелену шинель годинники, записні книжки, документи, олівці… Один з полонених махнув рукою;

– Не стану я сюди… за що ви мене?..

Закінчити йому не вдалось: сам помічник коменданта, побачивши «безпорядок», підбіг ззаду до неслухняного і квапливо вистрілив йому в потилицю. Полонений упав у придорожню пилюку.

Коли всі євреї і схожі на них були відібрані, групу приречених, в якій виявилось не менше сотні людей, поліцаї оточили щільним кільцем і відвели до ближчого бугра. З табору на допомогу катам прийшов ще один загін есесівців.

– Ух, сволота! – зціпив до болю зуби Лагутін, коли почув безладні залпи, а потім короткі, одиночні постріли…

Нарешті полонених впустили в табір. Туркенич, Тимофій і Лагутін намагалися триматися разом. Всі троє мовчали, пригнічені подіями нескінченного, здавалося, дня.

– Ну, що ж, братці,- заговорив першим Лагутін, дістаючи з кишені невеличку консервну банку,- треба вечерю приготувати. Як зовсім стемніє, німці заборонять розводити вогонь. Зваримо пшеничку, може, проковтнемо.

З досвідом і спритністю фронтовика він із зібраних Туркеничем і Тимофієм трісок і сухого полину розвів невеликий вогонь, приладнав дві половинки розбитої цеглини і поставив на них консервну банку з пригорщею пшениці. Воду ледве розшукав Туркенич: у найдальшому кінці табору, де місцевість різко понижувалась до яру, темніла ще не висохла калюжка затхлої, зелено-коричневої води. Тут товпилися полонені, обережно за-черпуючи похідними баклажками дорогоцінну рідину. У запасливого Тимофія знайшлася ще одна консервна банка.