Короп по-чорнобильськи
Шрифт:
Той підскочив, плюнув і закричав:
– Що? Іцика Літмана? Поважаного? Та він же, паскуда, злодюга, жлоб з провінції! Він же пропив усе, що ми на общину зібрали!
Здивований племінник вирішив, що має справу з божевільним і став шукати когось пристойнішого. Зайшов до крамнички, зобачив там немолодого, солідного єврея, котрий дрімав за прилавком і поцікавився дядьковою адресою.
З крамаря миттю злетів сон, він підскочив і загорлав:
– Іцик Літман вам потрібен? А бодай його нечиста сила візьме! Вициндрив з нас гроші, начебто на ремонт синагоги і поклав собі в кишеню!
Врешті решт, повністю дезорієнтований
– Дядьку, кажуть, ви тут голова кагалу?
– Не кажуть, а так воно і є.
– І скільки вам за це платять?
– Як це - скільки платять? Ані копійки. Це ж громадський обов’язок, честь, можна сказати.
– І все ж таки, дядьку, що ви з того обов’язку маєте, якщо не гроші?
– Як що маю? Люди мене поважають. Хіба цього замало?
Ще один типово хелмський спосіб визначення власної популярності навів у одному зі своїх нарисів сам Шолом-Алейхем.
Після того, як потонув «Титанік» десь там поміж айсбергів, розголос про це пішов по всьому світу. Дійшла новина і до Хелма. А треба сказати, що один із місцевих мудрагелів на той час тинявся Європою - на світ подивитися, себе показати. І от, спало на думку цьому туристу розпустити чутку, що і він, мовляв, плив на тому «Титаніку» і разом з ним пішов на дно. Нагулявся, надивився і повернувся додому. Як з’ясувалося, чутка про його псевдозагибель встигла до Хелма набагато швидше від нього самого. Результат: дружина швиденько вискочила заміж за коханця, будинок продали за борги, а майно до нитки порозтягали сусіди.
Ходить бідолаха вулицями Хелма і скаржиться: що ж це робиться? Вже й пожартувати не можна.
– А на біса тобі було так жартувати?
– дивуються люди.
– Бачите, я хотів дізнатися, як мої близькі насправді до мене ставляться.
Дізнався.
А як вам така історія: “Титанік” іде на дно, на всіх палубах крики, сльози, бійка за місця в човнах. Одне слово - ґвалт! І тут у каюту до капітана заходить незворушний хелмський рабин, котрий, на відміну від героя попередньої оповістки, таки так плив до Америки.
– Перепрошую, це ви капітан?
– Я! Кажіть, тільки швидше, бо ми тонемо.
– Так я ж про це! Є хороша порада, що вам робити.
– Давайте сюди вашу пораду!
– У вас є телеграф?
– Звичайно.
– І він працює?
– Уявіть собі.
– І на Нью-йоркську біржу ви щось передати можете?
– Можемо, але що?
– Як то що? “Негайно продавайте пароплав”!
Що треба для щастя пересічному єврею, навіть якщо він живе у Хелмі? Народитися, вивчитись у хедері, женитися, обсістися дітьми, дожити старості і написати заповіт. Відтак нікуди не дінешся - доведеться йти до нотаріуса.
Приходить старий хелмський єврей до місцевого нотаріуса.
– Шолом алейхем, ви нотаріус?
– А чи ви не знаєте? Так!
– Справжній?
– Справніше не буває.
– А диплом у вас є?
– Онде на стінці
висить.– А подивитися можна?
– Дивіться!
– Диплом наче справжній. А печатка у вас є?
– Звісно є.
– Справжня?
– Справжня.
– А де вона?
– У сейфі.
– А подивитися можна?
– Хвилиночку!… Нате, дивіться.
– Печатка наче справжня.
– Все? Чи ще щось?
– А гербовий папір у вас є?
– Є! Справжній! З водяними знаками! Нате, дивіться!
– Папір наче справжній. То що, можна складати заповіт?
– Це ви мене питаєте? Ось стіл, ось папір, ось ручка. Сідайте пишіть, а як щось незрозуміло, я підкажу.
Старий сідає за стіл, пише одне слово “заповіт”, потім замислюється і нарешті запитує:
– Скажіть, а “нікому нічого” - що писати разом, а що окремо?
Ватикан, кінець ХІХ століття, на прийом до тодішнього Папи Римського приходять два євреї. У канцелярії їх запитують:
– Ви з якого питання?
– З особистого.
Їх не пускають. Наступного дня євреї приходить знову. Та ж сама картина. І так цілий рік поспіль. Нарешті хтось із кардиналів розповідає Його Святості про впертих візитерів. Той цікавиться:
– А звідкіля юдеї?
– Кажуть - з Хелму.
– Добре, нехай приходять. Подивлюся, чи вони там у своєму місті такі, як про них розказують.
З’являються. Вітаються. Потім один із євреїв простягає Папі якийсь листок:
– Ви з цих людей кого-небудь знаєте?
Папа дивиться - а це репродукція з картини Леонардо да Вінчі “Таємна вечеря”.
– Звісно знаю! Це все святі вітці, засновники нашої церкви. Оце апостол Петро, а це - Андрій… А ось і Спаситель…
Другий єврей дістає і свій папірець і простягає Папі:
– Отут у нас від предків їхній рахунок залишився. Вони тоді за вечерю таки не заплатили.
Ніхто достеменно не знає, коли була складена перша єврейська оповістка. Напевне, ще в ті часи, коли Мойсей списував зі скрижалів своє «П’ятикнижжя», а простий народ розважався жартиками на цю тему.
Проте, достеменно відомо, коли була складена остання оповістка про хелмських мудрагелів. Прочитайте її уважно, не пропускаючи жодного рядка - і ви багато чого зрозумієте.
Було це десь у самому розпалі Другої Світової війни. Напевне, після Сталінграду. Бо того дня Гітлер мав дуже кепський настрій. Викликав Гебельса і каже:
– Слухай, Йосю, ти мені можеш пояснити, що таке єврейська мудрість, про яку мені з дитинства торочили?
А Гебельс йому:
– Адік, дорогий, на жаль, я не в курсі, бо відповідаю за пропаганду, а по євреям у нас Гершко Гімлер.
Покликали Гімлера, він почухався і заховався за Ейхмана. Мовляв, у його відомстві той безпосередньо єврейське питання вирішує. Гукнули Ейхмана. Він каже:
– Ну, ви, хлопці, пара цвай! Ша, зараз зробимо! У мене в люблінському гетто зосталося трохи хелмських євреїв. Про них кажуть, що вони наймудріші у своєму племені. А з-поміж них - їхній ребе. Цей же мусить знати.
Допровадили з гетто хелмського ребе. Ввели до Гітлера. Той йому одразу:
– А ну, кажи, пархатий, що то за одне - ваша єврейська мудрість, з чим її їдять?