Крах чорних гномів
Шрифт:
Карл зробив вигляд, ніби забув щось розпитати в портьє, проминув незнайомця, ледь не зачепивши його, пробачився. Той не підвів очей, лише пробуркотів у відповідь щось невиразне.
Розмовляючи з портьє, Кремер стояв так, аби бачити кожний рух лисого. Певно, Карлові щось приверзлося, бо незнайомець уважно читав газету. Виходячи, Карл знову непомітно озирнувся, — лисий не звертав на нього жодної уваги.
І все ж почуття тривоги не залишало його. Звернув у провулок, югнув до незачиненої брами. Постояв, непомітно визираючи. Провулок безлюдний,
Кремер полегшено зітхнув. “У страха очі по яблуку”, — подумав. Та попрямував не людним проспектом, а довго кружляв завулками і нарешті сам заплутався в незнайомому місті. Таксі, яке раптом виринуло з-за рогу, стало якраз у нагоді — Карл попросив шофера повозити його по Цюріху і лише біля дванадцятої виліз на центральнім майдані.
Готель, де Карлові призначили зустріч, був за рогом. У холі назустріч йому підвівся чоловік з квадратним обличчям.
— Гер Кремер, коли не помиляюсь? — запитав. — Містер Гарленд уже втратив надію зустрітись з вами.
Погляд чоловіка зупинився на шкіряному портфелі під пахвою у Кремера, і квадратне обличчя видовжилось. Мабуть, це означало усмішку, бо губи розтяглися і чоловік зарохкав, як ситий кнур.
— Прошу вас сюди, — ввічливо підтримав Карла за лікоть, навертаючи до сходів.
— Звідки ви знаєте мене? — здивувався Карл.
— Ми були б погані комерсанти, якби не знали тих, з ким збираємося мати справу, — ухильно відповів чоловік.
— Але ж я не знаю вас… — Карл рішуче зупинився на сходах.
— Ви не знаєте також містера Гарленда і все ж ідете до нього…
Це було логічно, Карл не міг не погодитись з квадратнолицим. Зрештою, хіба не все одно, хто супроводить його?
Наче у відповідь на Карлові думки, чоловік мовив:
— Містер Гарленд не хотів, аби ви розпитували про нього у портьє. Зараз зайва реклама лише шкодить.
І знову Карл не міг не погодитися з ним. Кивнув у відповідь.
На другому поверсі вони зупинилися біля дверей номера “люкс”. Квадратнолиций відімкнув їх своїм ключем, Кремер переступив поріг і почув, як за спиною клацнув замок.
Простора кімната з килимом на підлозі, м’які крісла, низенький столик з пляшками і сифоном. Щойно хтось курив тут міцну сигару, в Карла аж запершило в горлі.
— Прошу сідати, — запросив його чоловік з квадратним обличчям. Сам залишився біля дверей, наче вартовий. Кремерові видалося це підозрілим. Зупинився посеред кімнати, невдоволено огледівся.
— Де містер Гарленд?
— Не хвилюйтесь, — почув за спиною вкрадливий голос, — сьогодні вище встигнете побачити містера Гарленда.
Карл озирнувся й відступив на крок. Що це — дешева містифікація чи пастка? Той самий лисий незнайомець, на якого він звернув увагу вранці у вестибюлі свого готелю. Той же немигаючий погляд, вузькі риски брів і блискучий череп.
— Містер Гарленд? — запитав Карл машинально. Лисий похитав головою. Кремер сунув руку до кишені піджака.
— Облиште… — розгадав його лисий. — Джон стріляє швидше і краще за
всіх чікагських гангстерів!Кивнув на двері, де стояв чоловік з квадратним обличчям. Справді, у того пістолет уже в руці — чорне дуло не ворушиться, а сам чоловік нахилився трохи вперед і нагадує пружину, що готова розпростатись од найменшого дотику.
— Хто ви такий і що вам потрібно? — запитав Кремер чужим голосом.
Лисий схилився в люб’язному поклоні, вказав на стілець біля столика з пляшками:
— Прошу вас… Віскі, коньяк чи російську горілку?
Погода мінялась кілька разів на тиждень: то падав мокрий сніг, то визирало сонце. Упав навіть дощ, змив з долів тонкий пласт снігу. Потім раптом морози скували голу землю.
Ульман радів би сьогодні і хуртовині, та, як навмисне, визоріло. Слава богу, ніч безмісячна — за два—три десятки кроків нічого-не видно.
Вони їхали краєм шосе, не вмикаючи фар, і заздалегідь з’їжджали на узбіччя, лише вчувши гурчання мотора. Гібіш попереду, Ульман — за кілька метрів, їхали швидко, наскільки дозволяли темрява і профіль дороги.
— З’їжджай, Людвігу! — гукнув Ульман, почувши виття машини позаду. З-за повороту вискочив легковий автомобіль. Обігнавши велосипедистів метрів на шістсот, раптом зупинився.
Грюкнули дверцята.
— Не подобається мені цей “опель”, — озирнувся до Ульмана Гібіш. Він притишив хід і поїхав поруч з Фрідріхом. — Удруге вже нас обганяє…
— Може, мотор несправний?.. — висловив припущення Ульман.
— Дивно… — не здавався Гібіш. — Пропускає нас, потім знов наздоганяє…
— От що, — вирішив Ульман, — нам уже недалеко, зразу за цим “опелем” сховаємо велосипеди в кущах і пробиратимемось стежкою.
“Опель-капітан” стояв на узбіччі. Шофер підняв капот, копирсався в моторі. Проминувши машину, Ульман озирнувся і побачив: шофер дивиться їм услід.
— Швидше, — майже пошепки мовив Гібішу, — здається, це гестапо.
За поворотом вони лишили велосипеди і рушили вузенькою стежкою. З пагорба побачили, як “опель-капітан”, проїхавши з кілометр, розвернувся і на великій швидкості помчав назад. Зупинився на повороті. З машини вилізли люди, замиготіли кишенькові ліхтарики.
Ульман захвилювався.
— Вони стежили за нами, — мовив стиха. Зупинився на мить, озираючись навколо. — Десь ми схибили, і гестапо запідозрило.
— Тепер нам капут, — прошепотів Гібіш. Він важко дихав, і голос його тремтів.
— Певно, капут! — погодився Ульман. — Ти злякався?
— Страшно… — клацнув зубами старий. — Та це не має значення. Давай швидше, поки вони не зчинили тривоги.
Ульман рушив, ховаючись за кущами. Гібіш не відставав, дихав йому в потилицю.
— Ми їм влаштуємо прощальний фейєрверк, — сказав хрипко. — Я вже віджив своє, то хоч умирати буде не шкода.
— Не каркай! — розсердився Ульман. — Може, ще якось минеться…
Він сказав це так, для заспокоєння. Знав: кінець. Гестапо вже не випустить їх.