Лялечка і Мацько

Щоправда, Мацько подумав спочатку, що картини просто вкрали. Це не так уже й страшно, бо означає, що вони комусь сподобалися. Головне для кожного художника — щоб його картини сподобалися. Проте, понишпоривши по кущах, лис знайшов погризені шматки паперу. Якщо вас цікавить, де наш початкуючий художник брав папір і фарби, то він їх просто… вкрав у мандрівних топографів, себто людей, які складають мапи різних місцевостей, і котрі якийсь час мешкали у наметі над річкою. Мистецтво, як то кажуть, потребує жертв. До того, ж тільки зовсім малі діти можуть повірити, ніби у лісі є крамниці з різним приладдям для письма та малювання.

Лис усе зрозумів, коли знайшов здохле мишеня з кавалком його картини в зубах. Мерзенна тварюка переїлась і врізала дуба.

Неправда, ніби плакати вміють лише люди й крокодили. Плачуть усі живі істоти, зі сльозами, чи без сліз.

Лис лежав, як мертвий, поклавши голову на витягнені лапи, і хвіст його простягся, як кинута ганчірка. І він плакав. Хоч був чудовий сонячний ранок на сонячній галявині, і все довкола раділо від того, як зграбно вітер проганяє з неба хмари. Жаль краяв лисові серце, та коли він подумав, що, можливо, хтось зараз тішиться з того, що знищено його працю, і що він ніколи не зможе відновити знищене, його затуманені слізьми очі спалахнули погрозливим червоним світлом, шерсть наїжачилася, і він підвівся спершу на передні лапи, потім на задні.

Лис метнувся в гущавину, охоплений непереборним бажанням знищити ненависне мишаче поріддя, яке сплюндрувало його картини. І те, що жоден представник цього огидного племені не трапився йому на очі, ще більше розлютило Мацька. Гасаючи по лісі, він наскочив на свого доброго знайомого їжака Грицька й поколов об нього лапу.

– Ти що, здурів? — пирхнув їжак. — Чого гасаєш, як зварійований?

Лис знеможено впав коло нього.

– Ти знаєш, що сталося?! — заволав він трагічним голосом.

– Що, прийшли ліс рубати?! — перелякався Грицько.

Для нього це було найбільшим лихом, яке тільки могло існувати на світі.

– Гірше!

Грицько полегшено зітхнув:

– Гіршого бути не може.

Їжак мав людське ім’я. Одного разу він забрів у село, приваблений запахом молока і яблук, і там його спіймали діти. Нарекли Грицьком, цілу зиму протримали в коморі, та навесні йому вдалося втекти до лісу. Він любив розповідати про сільські звичаї, завжди закінчуючи приповісткою: скільки їжака не годуй — ліс для нього рідна домівка.

– Ти бачив мої картини? — запитав лис. — Їх миші поїли!

Мацькові очі знову спалахнули червоним вогнем, і Їжак, хоча гнів був спрямований не проти нього, про всяк випадок миттю скрутився у клубок.

– Не бійся, — зневажливо кинув лис. — Скажи, скільки мишей ти можеш з’їсти за день?

– Я? — їжак висунув з-під колючої стріхи чорненький писочок. — Дві, а якщо вони худі, то три. А коли я голодний, після зимового сну, то усіх чотири. А коли ще дітки є, то їм дещо вловлю і принесу.

– Небагато, — замислився лис. — Я би штук двісті передушив…

– Пощо? Так усіх мишей винищити можна! Тоді й ладу у лісі не буде. Не можна просто так вбивати!

– Мені начхати! — вигукнув Мацько. — Я цілий ліс підпалю за свої картини! І сам згорю…

– Господи, — тільки й видавив з себе переляканий Грицько. — Та цур і пек з тими картинами! Нові намалюєш. А ліс нескоро виросте. І скільки нашого брата невинного ні за цапову душу спечеться? Діточки малі, бідняточка…Схаменися!

– Не намалюю! — гаркнув лис. — Таких самих ніколи не намалюю. Я після такого, може, взагалі, не зможу малювати…

– Ну, то й що? Не намалюєш — не біда. Скільки всякого діла довкола. Ліс чистити, щоб сміття не було забагато, діточок ростити…

– Я — художник. Ти що, цього не розумієш? Це все одно, що моїх дітей з’їли. Я їм цього не подарую! Рийся у смітті, як хочеш, а я буду сміття з душ вимітати!

– Що-що? — перепитав Грицько, бо всього не второпав.

– Неважливо. Обіцяй, поклянись, що будеш нищити цю погань на кожному кроці. Можеш не їсти, я тебе не примушую.

– Навіщо нищити, як не їси? — здивувався Грицько. — Чи я убивця який? У мене жінка, діти, ще біда яка вийде…

– Нічого не буде. Я за тебе заступлюся!

– Я й сам за себе заступлюся. Голками. Але від звіриного суду голками не врятуєшся. Йди, проспися, небоже, охолонь. І подумай, може, не так уже й миші винні…

— А хто з’їв?

– Гей, чоловіче, хоч і лис ти, але, видно, розуму маєш небагато. Молодий. звісно…

– Ти мені добалакаєшся… — погрозливо засичав Мацько, проте їжак знову сховався, і з-під колючок долинув глухий голос:

– Я тобі зла не бажаю. Поворуши мізками, може, щось у них складеться докупи…Сорока має хвіст довгий, дарма, що обскубаний трошки. Новину вчора принесла, що ти якусь каверзу задумав. Правда, я не дуже повірив. Ти зроду-віку не був хитрим, дарма, що лис. Але всяке може бути, то я й не пішов на цю твою, як її…

– Виставку?

– Ага, виставку.

– Але ж Сорока така розумна. Та й хіба вона мишей полює, щоб вони її слухали?

– Мишей? — їжак засміявся і висунув знову з-під колючок чорний писочок. — На мишей вона не полює. Ну, й нездогадливий ти, брате? Живеш у лісі, а не знаєш, що все по ниточці йде: від мишей до Сороки, а від Сороки до…

– Ну, Сорока! — аж засичав лис. — Ну, я їй покажу! А я думаю, чого вона не з’являється… Курячих тельбушків нема. Я часу не мав, малював…

– От бачиш, — поважно мовив Грицько. — Спочатку за голову хапай, а потім за хвіст.

– Я побіг! — сказав лис, тремтячи від обурення.

– Ти краще тихенько…Може, усе й перемелеться. Не зв’язуйся з дурною Сорокою.

– Не вчи мене. Я сам зроблю, що треба!

– Почекай!

І коли лис озирнувся, їжак попросив:

– Не продай мене. Я тобі, як приятелеві…

– Не бійся, не скажу! — буркнув той.

Їжак Грицько довго дивився йому вслід, підвівшись на задні лапки, і, зітхнувши, промовив:

– Ой, наробить він дурниць!