Лялечка і Мацько
Шрифт:
– Чого ти не радієш? Що таке тридцять курей у порівнянні з тим, що тебе могли б вигнати з лісу?
– Ну, й нехай, — буркнув лис.
– Запам’ятай, — лукаво пригрозила лисичка, — ти й переді мною у боргу!
– Добре, — неохоче мовив Мацько. — Мені все одно. Можу намалювати твій портрет.
– Красно дякую, ти мені зробиш більшу приємність, коли взагалі не візьмешся до малювання! Коли б ти мав талант, то міг би прославити родину. До речі, я уже замовила свій портрет маестро Альцесту. У сірих тонах. Це зараз наймодніший колір. Такий шляхетний! І нагадує мені
– Я їх згубив, — сухо відповів лис. — Слова сестри зачепили його за живе.
– Шкода… — зітхнула Мінка. — Ну, гаразд, я побігла! Видужаєш, берися за виплачування штрафу.
Ні, лис не загубив своїх окулярів. Він запорпав їх у куряче пір’я. Втім, після того, що трапилось, Мацько не мав бажання в них дивитись.
Охлялий після хвороби лис вирішив прогулятись. У голові ще трохи паморочилось від слабкості. Сумний і пригнічений йшов Мацько лісом, забувши навіть відповісти на привітання Білочки, яка співчутливо дивилась на нього з сосни. Вряди-годи він сідав відпочивати і без цікавості дивився, як у траві снують меткі руді мурахи. Отак він дістався до озерця з темною, аж чорною водою. Озерце було в глибокій улоговині. Навколо росли дерева, але після довгих дощів вода сягала їхніх стовбурів, погрожуючи затопити ліс.
Мацько дійшов до берези, що нависала над озерцем, і аж присів від несподіванки. Біля самої води у височезних чоботях стояв лісник і закидав довгого гнучкого прута — вудку. Час від часу він витягав сріблястих рибин і кидав їх у відерце з водою.
Лис, припавши до землі, не спускав очей з риби. Як йому хотілось їсти! Аж слинка текла. Коли дід знову витяг рибку, лис не втримався і тихенько дзявкнув. Дід обернувся і засміявся:
– А, то ти, волоцюго! Що, вже кури набридли? Рибки закортіло?
Лис хотів утекти, але невидима сила прикувала його очі до відерця з рибою. Він знову дзявкнув і вдарив хвостом по землі.
– Ну й ну! — здивувався дід. — Скільки лісникую, ще-м не видів, щоб старий лис хвостом молотив!
На підтвердження його слів Мацько ще енергійніше пометляв хвостом.
– На, бери вже, коли ти такий гречний!
Дід кинув лисові рибку і той спіймав її на льоту. Так само з’ів другу і третю.
– Досить з тебе!
Лис жалібно заскавчав. Дивився на діда таким поглядом, що тому аж страшно стало.
– Тьху, маро! — дід перехрестився, однак лис не зник. — На ще одну рибу, тільки не дивись такими очима! Бігме, заговорить по-людськи…
Лісник хутенько зібрав пожитки і пошкутильгав геть, бурмочучи щось про себе.
Розділ восьмий,
– Бабо, бабо! Лис! Я лиса бачив! — влетів Лялечка до хати і ледь не впав, перечепившись об поріг. — Бабо, лис, я бачив!
Бабця саме чистила картоплю і від несподіванки впустила ножа:
– Який
лис?– Дуже гарний! Такий гарний, такий!… — Лялечка аж захлинався. — Бабо, ходімо. Може, він ще в малині!
Бабця підхопилась і пішла за онуком надвір.
– Де ж твій лис?
– Там!
Лялечка прикипів очима до кущів. Йому здалося, що там знову зашаруділо.
Дід теж виглянув:
– Що за лис?
– Діду! — залебедів Лялечка. — Злови мені того лиса! Діду!
– А, це той лис, що курей краде! — здогадався дід.
– Ой-йо-йой! — зойкнула бабця і побігла до стайні.
– Та він не курей крав, діду! — тупнув ногою Лялечка. — Він фарбу вкрав!
– Що ти мелеш? Яку фарбу?
– Взяв у зуби відерце і поніс. Він, певно, хотів перефарбуватись. Ой, діду!
Дід спересердя плюнув:
– Вигадуєш, сам не знаєш що!
Надійшла захекана бабця:
– Слава богу, не встиг вкрасти ні одної! Скільки тобі казала, пса завести!
– Бабо, не треба пса! То фарбований лис!
– Господи! — перелякалась бабця і притулила руку до чола онука. — Та в тебе, дитино, гарячка!
Лялечка вирвався:
– Бабо, він вкрав фарбу, щоб перемалюватись!
Дід стис кулаки і грізно мовив:
– Ану признайся, що ти розлив фарбу і сховав, щоб дідо не видів!
– Неправда! То лис!
– Не муч дитину! Малий заслаб, — розгнівалась бабця. — Ходи, Олежку, до хати! Той лис більше не прийде. Дідо купить рушницю і його вб’є!
– Не треба вбивати! — заголосив хлопчик. — Хай приходить! Бабо, скажи, щоб дідо не купував рушниці!
– Добре, добре… На другий раз не кричи, а тихенько поклич діда і він його зловить. Ходімо, я тобі чаю гарячого дам.
Бабця взяла Лялечку на руки й понесла до хати.
– Бабо, а Славко казав, що він лиса припильнує і вб’є з рогатки1 То, певно, не той лис. Мій лис хіба фарбу вкрав. Він хоче царем усіх звірів стати.
– Забиваєш дитині голову байками! — бурчав дід, йдучи позаду.
– А ти би спав менше і дитину пильнував!
– Бабо!
– Що, моє золото?
– А як лис перемалюється на зелено, то я його не побачу?
– Побачиш, побачиш… Боже мій, чого ти чекаєш? Клич сусідку, хай вроки зніме. Він тепер цілу ніч спати не буде…
Залишившись сам у темній кімнаті, Лялечка прошепотів:
– Узяв відерце в зуби і поніс.
Він ніяк не міг зрозуміти, навіщо такому гарному лисові малювати себе фарбою для паркану.
Розділ дев’ятий,
Лис Мацько, безумовно, був найчарівнішим з лисів, які коли-небудь мешкали в цьому лісі. Тому ніхто досі не знає, чому йому забаглося викачатись у смердючій олійній фарбі. Злі язики подейкували, нібито лис вирішив ухилитися від сплати чималенького штрафу. І що, мовляв, узимку він пофарбується на біло, щоб стати непомітним на снігу, і тільки восени, коли всі дерева пожовтіють, буде схожий мастю на звичайного лиса.