Мисливці на снігу. Вірші і поеми

Нічні пастухи буття (1991)

А в тій стороні були пастухи, які пильнували на полі і нічної пори вартували отару свою.

Євангелія від святого Луки, 2.8

Людина — пастух буття.

Мартін Гайдеґґер, «Лист про гуманізм»

Яскравіше палай, наше пастуше багаття! Сумно було б нам без тебе в цю пізню осінь, в ці сліпі, непроглядні ночі! Ні, я не жалкую, що пішов у нічні пастухи!

Вілій Москалець, «Нічні пастухи»

* * *

холодний падолист вологі пасма диму сурма над водами проклятими і міст далеко в небі сяє аметист розкішного утраченого риму далеко рідний край стрункі його собори і сніг далеко — чистий золотий і триєдине втілення мети і вічні голоси дітей знадвору ти знов поквапився воскреснути — і от заранні пошуки добірного народу не принесли сподіваного плоду побільшивши число земних марнот що ж виплекай безсоння і святкуй сяку-таку нікомуненалежність і збережи невитрачену ніжність очікуючи смерть свою гірку

Єва

простоволоса й боса ти стоїш на вітрі з ароматом помаранчів довкола землі світяться вигнанчі вуста самі про себе шепчуть вірш і ти не хочеш повертатися туди де голос люблячий прокинутись благає життя теперішнє й тутешнє — сон без краю тебе ніхто не зможе розбудить

Храм

І

Василеві Івашку

Я цілу ніч не спав. Густої тиші мед точився спроквола на землю березневу; я по рядку пригадував сонет, якого написав Микола Зеров. І догорала свічка як на зло, дрімали по кутках сумні примари, життя нікомуненалежне пропливло, мов сірий дим над valle lacrimarum [2] . …А вже коли займалося на світ і очі відмовлялися від зору, сонет згадався — суто Партеніт, стрункий так само, вічний і прозорий.

2

Долина сліз (латин.).

ІІ

Олесеві Ільченку

Гербату п’ю. Надворі ніч густа. Далеко гори, і вуста, і доня. Сніг випав, сніг тихесенько розтав у Богових натруджених долонях. А вірш Сашків із голови не йде, і, затуляючи його, мов свіжу рану, усміхнено повторюю оте: «Як хороше летіти так до храму…»

Молитви до чужого

І

Кручуся, як мертва сорока з фіалкою в дзьобі. Її підвісили за лапки, перед входом, вершники. «Костику» — і мертва пташка, яка крутиться на вітрі з чотирма сходинками, відбиваючись у ошатній вітрині зі срібними причандалами. І тільки фіалка, що обертається вкупі із тілом, ще свідчить про воздаяння рубінової крові, ущерть налитої до фіалу.

II

Аякже, вежа, добре обтесане каміння, переходи, балкони, ґалереї, вежа, покрита ґонтою, і висока, і, знову ж таки, самотня — між хмар, які течуть на північ, друзки, двох-трьох вибухів сонця забутого, призабутої радості і вміння. Задля того, щоб потім довше блукалося Галереями, балконами, переходами від одного місячного сяйва до іншого. — У розкинутих, як жінка, квітучих абрикосових галузках, що були перш ніж ти оселився тут і заходився тужити, на вежі, аякже.

III

І ця незвична трава, така трава надвечір, коли вже поїхала остання електричка на північ, а ти тільки посміхався, передчуваючи люте безсоння, якого не буває у трави, такої трави, такої тихої-і-лагідної, наче голос мами, що запитує, чи купив я мінеральної води, а вслід за цим надходить звістка про чиєсь самогубство, і ти виносиш їм гроші, карбованець- два, хто скільки може, хто скільки хоче, — трава така от, незвична, зелена, густа, перша і остання.

IV

Запалюєш сірника, тремтячою рукою гортаєш запилюжені, як сходи, сторінки, здмухуєш волосинку золоту, що впала на вбрання жони, одягненої так, як тоді вдягалися Божі Матері, читаєш латину і не можеш ніяк зрозуміти, чи то назви троянд, а чи імена павуків, бо й вони подібні до тебе, у червоній сорочці, з лапками, підібганими від холоду, з бульбусами і вірою, яку здмухуєш, наче золоту волосинку, на одну менше, і гасне сірник, і рука не тремтить.

V

Madeleine Paris Синя, з білою облямівкою, вчора Тома її забула, забула її, принісши вина та хліба, слухаючи про мою улюблену іграшку; — може іграшкою стати скорпіон? — засумнівалась вона, розглядаючи пробірку, де плавала ця мала жовта тварина, і як пояснити, коли навіть католики, охайні трояндицелібату — і ті не мають вірогідного висновку, стрункого й палючого, і прохолодного, як собор, де химери, цокаючи кам’яними кігтями, перебігають вогкою підлогою, нічого не забуваючи, нічого не пам’ятаючи, вистромивши жала, заплющивши сині очі. Amen.

* * *

Вікторові Морозову

Минаючи мов сон або старе кіно, ідуть легкі дощі всесвітньої печалі. Кружляє чорний диск і пахне свіжим чаєм, і світиться у ніч одним-одне вікно. Це шурхотіння слів і втомлених речей, ці жести, що ростуть і тануть неквапливо, утворюють на мить дорогоцінне шкливо, в той час, коли усе, без сумніву, тече. І, може, саме так збувається «т е п е р», — у снах або дощах, поезіях чи кінах, у мандрах по чужих та рідних українах, у всьому, що собі народжує т е б е.