Мисливці на снігу. Вірші і поеми

Тирада 28

Проминули, короленьку, наші веселенькі дні, ой, смутно мені і тобі! Брудна челядь возвисилась, псарні, стайні позаводила, регочеться над Образом, над Гербом глумиться, ой, жаль мені і тобі! А радники запродалися, астрономи пропилися, бидло їсть зі срібла, кармеліток лапає, байстрюків стругає. Ходімо до саду, згадаємо королеву. Зроблю тобі свищика ще одного.

Тирада 29

Сьогосвітня розкіш — убога у Бога. А жіночка ласа зроблена з гівна і м’яса. Про це пам’ятай, муже усемертвий. Серденько заходить, цвіркуни говорять про пана Бояна до самого рана, до ладу, до прикладу, а ти наслухай, до їхньої мови свою додавай.

Тирада 30

Як можу, так співаю. У дзеркало дивлячись. Життя проминає, за яворами ховаючись. Панна до вінчання готова. Гарна десь ти, наречена Христова… А твій батько меча нагострив, а твій батько слуг напоїв. Скрадається, підлий, покоями, а ти світле волосся розчісуєш, у дзеркало дивлячись. Висока свіча і чорна троянда. Збігаються людоньки. Ладоньки, ой, лада.

Тирада 31

Куди тобі? В негоду неживу? Там ягоди сухі, там ящірки блукають. Куди тобі? В нерадісну корчму? Там короля нового старці і блазні лають. Чи до привітної вдови? А там давно чужі ночують. Куди тобі подіти чорні книги? Кому нового вірша прочитати? Улітку світ безмежний, узимку непривітний, і завжди його важко покидати.

ВСЕ

Частина друга

* * *

завше боявся зустрічі немилосердної з принцом серед пустелі вночі чи ти мені голову зітнеш принце світле дитя палахкучої крові чи ти мені чуло в очі поглянеш ген з того краю столу чи ти мені очі вип'єш принце грубі і невситимі а чи із клаптиків порваних віршів складеш картину мого похапливого страху до тебе я не троянда не лис не планета я лиш пустеля у власній постелі каптур ченця стіна ледь помітна за мохом завше боявся боявся до дзвону коли плескав у долоні боявся до дзвону і диму як сигнальні багаття палив боявся до гір що постали на видноколі до люду що вимахуючи руками все більшими біг рятувати мене від принца мене порятуйте — для того цей вірш від маленького принца — ату його! (« пустеля»)

* * *

карта стара світанкова сухі чорнобривці позначають місця битв у яких здобули перемогу світлу склянку води п’ю поволі несвідомо рахуючи шрами виглядаючи сонця що світило впродовж столітньої війни хтось торкає за плече — здивовано повертаюсь — зі своєю водою сідає на підвіконні поруч спалена Жанна д’Арк із сухим чорнобривцем у косах

* * *

веселих свят — ідуть рубінові дощі у пальцях кришаться на статуї золоті гіпсові у грудневих парках заснованих павуками — священними що в них ми навчилися хресту-любові веселих свят робота радісна паде багатий дощ на слух звіряє серця і повноцінність тютюну старі фламандці підвечерюють плодами кам'яними ти за ними ідеш відлунений дозвіллям коли й вино — не гріх коли і гріх — вино

* * *

Я ще раз вип’ю крижаного чаю дослухаю себе і вимкну маг поему Чубая перечитаю передивлюсь колекцію комах липнева злива виліпить на сході худеньку постать дівчинки-жони чай закінчився а Грицько в труні і пісенька остання — про Чорнобиль і тільки ти лишилася мені та ще комахи із уважними очима що розглядають шрами на чолі а потім пересмикують плечима

Неволя

на синій сосні на тонкій гіллі збудовано дім бурштиновий живе в ньому гадина — тільки й того роду дзиґарика має у вікно ззирає з синьої сосни з тонкої гіллі тільки й того броду тільки й того сліду що гадина піде прийде піде

* * *

Нічого не знаю нікого не знаю ніколи не живу а як живу — то крадькома від самого себе котрий все одно не живе тільки обсервує і свідчить потім і свідчення ці — зрада я сам зраджую себе — більше нічого і нікого ніколи немає осені і літа немає ніколи одна тільки ніч ніч буднів і свят одна тільки ніч а потім кажуть буде смерть смерть буде кажуть потім а ніч тільки одна і всі сплять навіть колишні друзі сплять навіть нинішні вороги яких собі погано уявляєш попри їхню невідчепну реальність задихаюся від дощу слухаю музику дуже багато дощу дуже багато музики споконвічний чай споконвічна цигарка ніби ніколи уже закінчилося ніби мертві палять Господи хоч би я вже прозрів Господи хоч би я вже отямився Господи скільки ще можна подорожувати прати єдину сорочку сушити її своїм тілом скільки ще можна читати писати співати коли ніч все одно одна ніч і не більше коли пси і ті знаходять сяких-таких господарів коли блудний син — і той повернувся зрештою я — блудний син? а докази? адже я не хочу повертатися і жерти м’ясо адже я не хочу заздрості свого брата адже я не хочу позувати художникові котрий нічим не кращий за мене і нічим не гірший він теж уже не живе а ту дівчинку треба проклясти і забути ні лише забути — її ім’я і очі найперше а решта забудеться саме по собі пам’ять осліпне безтямна Господи Господи хоч би я вже прозрів і до війська тебе не заберуть більше ніколи і нікуди тебе не заберуть комусь на поталу це було дуже хитре і вірне рішення: віддати мене мені назавжди на ніколи Господи хоч би я вже отямився — - — -

* * *

Летить пожовкле листя з верховин. Уже ні сну не буде, ні покути, а буде мати й буде син, якому принесли цикуту. До ранку так далеко, мов до раю. Я п’ю, і мерзну, і палаю, і знаю, що пізніше, за Дунаєм, ти знайдеш іншого мене. Люби мене, люби мене, люби, той інший молодий — він не заброда, напевно ще не розгубив «святих небес пречисту вроду». А я — ридаю у вогні, і пропадаю у свободі, і тільки ти одна мені, — а решта ночі та негоді.

* * *

Він оселився у покинутому храмі і писав. Серед ночі приходили; одних він знав з Европи, а інші… врешті, може, просто миші? Одна була приручена; відтак, читала вголос Бо Цзюй-і або Лі Бо, — він слухав неуважно, бо ті вірші були не з Трої й не горіли у вогні, який палав і ледве стримувався в ньому зусиллям волі, що дорівнює неволі; вона цього не помічала; він терпів. Зерна в довколишніх полях було доволі.