Мисливці на снігу. Вірші і поеми
Шрифт:
Тирада 5
Коли двері на колодці, коли грати на віконці, отже, пастка на дракона вже готова гонорова. Коли сніг бриніє днями, коли сни брудні у дами, отже, пастка гонорова на дракона вже готова. Час жеретія лапати, летіть, соколи, до хати! Закричав, огнекрилатий, взяли замки відлітати. Взяли крила в кайданиці, шию до скрипиці; сиплеться луска лапата, благає зміїха-мати: «Пусти сина, Георгію, бо він іще молодий. Не наївся, не напився, голос не перемінився. Змилуйся над моїм щастям, дракон тобі ще придасться, — скоро
Тирада 6
Залиш свій дім з одним вікном і йди, нехай загрозливо подивляться услід тополі, котрі зостаються; один тепер, цілком один, немає тих, кого любив, що втримати могли, сказавши: «Ми твої!» Іди тепер, як знаєш, пілігриме, шляхи, прокладені в світах, усі твої. Немає тих, кого любив, і щезли вороги, які могли затримати, сказавши: «Ми твої!» Гойдається міх, падає сніг, сопілка нов'a і пісня нов'a. Епістоли, яка надійде потім, не прочитає вже ніхто, — і ти, і можна буде не відписувати, — вперше, — чому вагаєшся, іди! Гойдається міх, сиплеться сніг, сопілка стара і пісня стара. Креше мороз, бреше чийсь пес, кличе ятряний маєток з небес. Тирада 7
Пречиста Діво, помагай мені шукати шлях у золотім вогні. Порадь, коли я ради вже не жду, і захисти, і заступи, і порятуй. Дай лише ті слова, які Тебе достойні у вищих небесах, на дорогому троні. Осяй сирітську мову українську, вгорни її у ласку материнську. Прости, що я, гріховний і нездалий, прошу цього між тлуму та неслави, серед видющих, мабуть, найсліпіший, поміж премудрих, може, найдурніший; коли вони кричать, я все-таки шеп'oчу, з надією: почуєш серед ночі і зміниш гордий глум на тихий захват, слабих — на дужих, дужих сповниш страхом. перед покорою веселих зел та звірів, перед покарою, що міститься в зневірі. Щ'o є вогонь, високий, золотий, на тверді серця гостро піднятий? Це добрий меч в руках Твого Дитя. Це віддих віри нашої. В Буття! Тирада 8
Єдиному, Хто вміщує в Собі зорю і павутину на траві; Хто промовляє хмарами, дощем, соборами, зруйнованими вщент; Хто зі Свого квітучого огроду зірвав полин для нашого народу, — у бурштин'oвий кинутий огром, возношу славу Таїні Його, в якій знайшлося місце для заглад, обіцянок дотриманих і зрад, і воєн, розповсюджених, як тля, що завдяки їм обертається земля, і миру, коли вішають дурних, повій катують, і регочуть із святих, а спочиваючи — хоронять молодих, а засинаючи — поважно піють гімн, — у ньому кожне слово — мов батіг, для тих, що не співають, і для сих. «О, Таїно, — кажу собі тихцем, — не відринай мене за все оце, коли знайшлося місце для т а к о г о, невже мене не знайдеться для Бога?» Тирада 9
Вже котрий вік ми доживаєм тут, щодня чекаючи роз’яснювальний Суд, а суду все нема, і страшно, як завжди, коли ніхто не зважиться судить; коли Ісайя кається в газетах — про істину шепочуться в кльозетах; коли про істину шепочуться в газетах, тоді Ісайя кається в кльозетах. «О, Таїно, — кажу собі тихцем, — ти не знущаєшся над бідним Москальцем? Якщо це є Закон, у всьому незбагненний, то,
може, не такий і я мерзенний? Якщо ж це є порушення Закону, чому Ніхто не відновить основу?» Тирада 10
«Бог знищить все, що сотворив квітучим, він так могутньо владарює сущим», — це правда, Нізамі, та чи остання? Це Бог тобі таке дає питання. Однаковий до всіх, але дозволь спитати, чому по-різному ми можем трактувати вогонь, в який ступає жінка Рами, і полум’я, що пожирає храми, в якому плаче спалене живцем святої Жанни д’Арк худе лице? Палають кобзарі і косарі, роса палає рано на зорі; і космос, не змайстрований богами, палає у богів попід ногами. Вогнем лікуй вогонь, водою — воду, зневіру — вірою, народ рятуй народом. Поможем Господу собою і судьбою, яку вже ототожнюють з ганьбою. Лукавий сміх лунає з верховин, — так не сміється серед нас ані один. Холодний сміх із прірви долинає, — то Бог сміється, а чого — лиш Він те знає. Славімо сміх, у Таїні розлитий, бо він не припиняється у світі, який охоплений вогнями зусібіч, на протязі сторіч, і день, і ніч. Тирада 11
Летіли горностаї через сад, зимою помальований на біле. Стаєнка дрижала, пір’ячко лежало. Та ще й усі троє. Чи сам дома, чи не сам дома, а хліб свіжий, вино червоне. Рубаночок срібний, золота сокира, древо кам'яне. Летіли горностаї через сад, на чорне помальований весною. Напоїли коня, напоїли мого вороною водою. А стайня дрижала, пір’ячко лежало. Збруя нова, незбутвіла, на сонці блищала. Через жовтий сад горностай летів, та ще й сам один. Чи пан буде, чи пропав буде, а спереду і позаду — дим. І позаду зрада — і попереду. Червоне вино. Цвіте дерево. Тирада 12
В сірому небі хмари черлені стоять — і нема. З сірого неба птиці багряні летять у туман. Де серденько ниє, де тіло понищене, ніч мина і літо мина. «Мамо, — кажу, — я не хочу вина». Мовчить вона. Потім сиплються сльози, як мак дрібні, — його товчу. Потім тіло покинуто, серденько тліє. Ось і я вже мовчу. Тирада 13
Передчуваючи фразу, відлюдну, як осінь; ціпеніючи в горах, на дні лісового лахміття; гіпсову жінку кохаючи; гілку і слово намарно ламаючи, — не оскаржую скла, під яким колихається осінь, відмовляюсь ховати обличчя в долонях, — бо жести хисткі, бо любов незбагненна, а грона цього відчуття достеменні і сіль, як та чайка, все вищає в ранах землі. Тирада 14
Десь грають сурми і ніч триває але це ніч що паче дня і бурштиновий труд кружляє посеред нього я на шибці краплі за ними лампа ковточок чаю невдовзі осінь холера ясна життя прекрасне його не досить його не досить. Тирада 15
сумний витязь і птахи і кольори а ще загадкова для знавців геральдики картина на щиті: три краплі крові пронизані блакитними стрілами на кожній із яких сидить звісивши ноги маленька прихильність тримаючи високо над головами напис невідомою мовою
Поделиться с друзьями: