Мисливці на снігу. Вірші і поеми

Пробудження

Повертається зір повертається слух повертається свідомість чиста як вранішній сніг Бог переміг я ніколи не думав що поразка може бути такою бажаною так довго очікуваною такою здійсненною може це тому що я й не вірив ніколи по-справжньому так як оце тепер уранці запалюючи нову сиґарету замість свічки дістаючи новий аркуш паперу чистий ніби здобута поразка ніби повернена свідомість так-так — ніби вранішній сніг…

* * *

І чи було те літо що вимагало птахів закинувши свою патлату голову кудись у верховіття — у недосяжні руки І чи розказували двічі історію дахів?? за валом продають моря разом з ваалом І чи журились як вінчалася земля в своїх нуртуючих соборах при ксьондзах та своєму ритуалові при нетутешніх глядачах отам — за валом голубим де списи прапори й вітрила де літо на білесеньких ослонах барвисте доміно розклало? А над червоними дахами Бог розгортає недочитаний кобзар зерна бджоли і ранку

1980

* * *

ранкове передмістя сну про тебе вертаюся до брами — і назад Бог загорта не дочитавши небо і кілька слів упало в білий сад і кілька солов’їв із інеєм на крилах течуть у гнізда втомлено мовчать неповерненна незбагненно світла і неминуча наче та печаль і сходить сонце Боже як це просто і вигорає місто до землі і вже прокинувшись усе ще чую постріл — це знак це повернулись кораблі

* * *

Тебе узяла рання рана — любов. Усього взяла. За живе. Не заживе, вона стримана і осяянна. Місяць пливе. Не покажи! Не скажи ні отцю, ні синиці, нікому, в сірий цей час, у зимовий цей час, золотий… Рана взяла. Ходиш нею, мов кинутим домом — без води, без гардин, без мети.

* * *

мій друже мій вечірній ти вже сивий а я все сам — ні звір ані той бог і час уже збиратися на жнива а я отак нічого й не посіяв і ми не вдвох біжить їжак іде юнак сміється діва хитається в очах зеленогривий світ мені так гірко гірко? дивне диво у найлютіше літечко із літ

* * *

Ти втретє цього літа зацвітеш такою квіткою — тендітною, п’янкою. Кімната втратить риси супокою, бо речі перейдуть у твій кортеж. Обернеш пил на срібло і кришталь, наділиш тіні здатністю до тліну. Одна із пелюсток розсуне стіни, ти — даль, і подолаєш іншу даль. В людей уже нема своїх святинь. Ти можеш стати першою, одначе, знай: біля тебе жоден не заплаче, і пам’ятай: два дні всього цвісти.

* * *

Смішних провінціалів і жести королів ми достовірно грали перед порожнім залом напередодні зим аплодували кожному хто міг прийти сюди на вулицях порожніх жили криштальні пси не залишали сліду прозорі і тривожні і зовсім не питали — це можна чи не можна є ще яскраві згарища незатишних афіш мій день чому ти хмаришся? ми грали та не гралися і ролі залишилися все ті ж

1980

* * *

в отих вазонках росли канарки вазонки стояли на сходах покинутого дому їх поливали водою з криниці за канарками полював чорний кіт а може білий не бачу різниці і от одного разу коли ми досліджували нутрощі віолончелі (там було достобіса цікавих речей: кубик Рубіка книги і гільзи) так от саме того разу чорний або білий кіт заплакав смішно втираючись брудними лапками і одна з канарок та що росла у найкращому вазонку сказала: «віддайте мене йому хай заспокоїться» і так отой кіт поїв усіх канарок і дім тоді став уже з о в с і м покинутим а за розламану віолончель нам добре всипали а кіт невдовзі загинув невдало стрибнувши за горобцем

* * *

Вона, коли остатній промінь граком, викреслює свій вензель сміливіше. Вина будинку під червоним дахом, із білими фігурами у нішах. Тремтить вода — то пощези мовчать. Вона малює вензель на доріжці в сад і опечатує сліди сухим цілунком, — так зоряниця, не ґвалтуючи пітьми, усе ж її зника. Фігури кичуть лють свою фігурну, безчимнішу за погляди, за подихи, за подвиги, бо все ж вина, бо все ж червоний дах, бо все ж доріжка в сад, а не із саду. (« вина будинку нічна»)

* * *

чекаймо і хтось поховає ці губи тремтячі люди нарешті знайдуться так знаходиться клямка у дверях і щось що пахне яблуками та спокоєм мама так пахла владно стисне тебе за пропиту горлянку і що ж і тоді відчиняться двері і не треба вже буде чекати і хтось

* * *

відлюбив горо відлюбив ходив біля брами з мальованим левом курив дивився на хмари думав про небо поруділе в серці потойбіч серця його вкриє гора висока зелена й червона з білою корогвою на вершині з молодою скляною труною в долині відлюбив долино відлюбив

* * *

поволі гасне книга колір книги назва книги по тому ясне тло всю площу заливає і пил паде і нерухомість відділяється від стін довколишніх від водограїв і від звичних слів відділяється вії довгі приспущені слова невиправні водограї будівлі назавжди віддаляються від нерухомості розтріпують волосся закурюють почувають себе невимушено — що за краєвид! усі ознаки попелу (« спалення книги»)