Мисливці на снігу. Вірші і поеми

* * *

Юркові Саєнку

Немає нікого у весняному надвечір’ї полум’яніє трава суха на узбіччі і кожен наступний день — це попередній день колеса крутяться життя минається стара поорана платівка крутиться голка ніяк не перескочить до наступної борозни видобуваючи все ті ж сонця і хмари ми їдемо на тій самій швидкості 33 потім усе скоріше і через це прискорена мелодія видається смішною смішний вітер смішне сонце веселі сльози кумедний розпач тих кого немає у весняному надвечір’ї тих кому можна було б показати порожній костьол і призахідні гори над якими нерухомо зависли зорі добрі чисті вічні зорі а ми злі брудні й минущі повтори це як приспів: зорі добрі — а ми злі зорі чисті — ми брудні вічні зорі — минущі ми і палаюча трава пролітає за вікнами і той хто увімкнув цю гру забув де вимикач до чого тут ми хіба ми причетні до відшукування причетного нас просто так виховали а потім сказали що це не основне у весняному надвечір’ї' де ніколи немає нікого нікого нікого ні-ко-го

* * *

Отож, іще один звичайний червоно-чорно-білий королівський похорон, вогкі зимові сиґарети; он ворон, ось електрокамін і чай, і книга, яку треба дописувати вечорами, коли, обнявши зайчика, засне мала. Я думав, ця зима не так почнеться; зумисно не звертав уваги на віщування в навмання розкритій книзі, на те, що не було листів, а потім були, правда, небагато, і я читав листи у ліжку, добре розуміючи, що це вже не сон. І це не сон. І це. І це також. Аж ось помер король, помер насправді. Я саме скидав светра, як зненацька заговорило радіо, його забули скрутити звечора, і ледве стримуючи ридання, повідомило сумну звістку жіночим голосом. Тепер не часто помирають королі. Мала прокинулась. Устав і зайчик. Гріх спати в такий день; діставши решту іграшок з поламаного холодильника, ми почали бавитися в т р а у р. Сварились двірники на тротуарі, і всюди — в сніг, будинки, — застромляли червоні, чорні, білі прапори.

Дощ

І неминуча сіра крапля — цвях, довічно в незалежне тіло вбита; ішов отак, сердитий, необжитий, і розпочався без’язикий шлях не вранці, і з приходом темноти, разом з дощем — не припинявся. І скільки тих разів з'являвся Дем [1] щоб ти навчивсь являти щедрість, не обумовлену ні попереднім небуттям, ані тутешнім проминанням… Заквітчано всі брами. Осінь? Ти досхочу блукав, хлопчиську, досі. Тепер і досвіду, і втоми досить. Тепер пиши: «Прийшли». Імла палає, вересень, свобода. Свобода. Вересень. Імла.

1

Дем — Валерій Дем’янишин, один із яскравих представників львівської богеми кінця XX ст., талановитий графік.

* * *

У листопаді ти не спиш; скрипить паркет,

і пара з чайника та дим від сиґарет

подібні; а за склом — галузки мокрі і

двірник, з учора п’яний; він

не знає про Війона,

а тільки кашляє, бо до похмілля ще далеко, легко

із тілом серце розмовляє; чуєш, ні?

«Ти знаєш смерть, всепоглинаючу, як сніг;

це добре, що вона все поглинає, треба

багато смерті, щоб поглинути усе,

зокрема, це безсоння — спад чи спадок

десятка років, відданих іспанським королям,

і названих «Америка»; ти першимволодів,

тепер ти вільний; може, це безсоння

і є знанням? і смертю? снігом?»

Частина третя

* * *

пухнастий вітер що летить з півночі котить голови вітер що летить з півдня стинає голови кульбабам на узбіччі руїни театру античного акторів нема вітер летить із заходу куди він летить кому він стинає голови деякі думки а також слова і навіть сніги існують доти доки їх не названо о маски театру античного рушайте вже на схід

1979

* * *

Він — це ти, але ти ще не змій і не дощ, лише пташка у пташці, піщина в пустелі. (Але ще не пустеля). Він — це пташка і змій одночасно.

1979

* * *

згадую гнізда покинуті тієї що кликав уже не назву ніколи уже не врятую близького до істини плоду вечірнього сонця навіщо згадувати покинуті гнізда навіщо згадувати гнізда навіщо згадувати згадую гнізда покинуті безпорадності власної землі пустельні сприймання свого не назву уже іменем птаха згадую

1979

* * *

не вітаймося тут серед вулиць дивних пустельних повних вітру дощу і криків наляканих птахів тут де попіл — наче попіл листів наче літо минулого року із собаками та дієсловами в усіх на світі дієвідмінах із вишнями блискавицями дзвонами та апельсинами із усім що було і чого більше ніколи-ніколи не буде отак я кажу тобі тут серед вулиць пустельних засипаних попелом — не вітаймося тут зробімо вигляд що ми незнайомі

1979

* * *

приїхали чумаки привезли повні вози дощу та похмурі обличчя їхні і мовчать і мовчать цілу ніч цілу ніч палали багаття під нашими вікнами цілу ніч хризантемовий дощ намагався їх загасити а на ранок поїхали чумаки повезли далі повні вози вогню залишивши під нашими вікнами хризантеми і попіл і попіл

1979

* * *

вона танцює зараз на терасі вона танцює кольоровий танок — любити її любити опівночі — кажеш про себе про хмари липневі заходиш у них по груди заходиш у літо шматочки його відразу ж торкаються очей і волосся дивишся крізь них на сонце — бджоли яблука дощ а танок триває вона танцює хоч довкола темніє вона танцює в саду вона танцює на твоїх долонях і раптом падає підхоплюєш — любити тебе опівночі — кажеш ідеш не дослухаючи аплодисментів і свисту з галерки ідеш по квітах і помідорах що негарно пахнуть несеш її — наче хмару наче сіно просто як бджолу — і не повертаєшся

1979

Поема ріки

I

Лине полегкість човнами-пальцями споминів у нас досить музики теж птахів із шелестячими блискавицями в місячних дзьобиках на деревах покинутих травами теж але нам не задосить нас але втіхи замало й часу для втіхи негідникам сонця з епохи мурах сонцю й негідникам не прийнятим травами сонцю і нам не прийнятим нами — світлі дзвони світлих дощів нездійсненність богів а тому і нас шепочуть роздягаючи бажання піднятись до флюґерів і водночас опуститися на стіни абсолютної метафоричності — пройти крізь стіни (дощу) закликає нас дзвоніння скрапуюче нездійсненність болю а тому і нас а отже і музики — бо нам не задосить пальців бо нам очей не задосить бо нам не задосить нас і болю нашого хай навіть нездійсненного небажаного

II

ми не маємо дому — але маємо руки і нас і до того ж кохану що освітлює плач та повторення крил у нащадках і тоді проростають питання дзвінких атавізмів вибору поміж нами та крилами ми гукаєм — обирайте останніх — ми не маємо дому — але маємо спомини хіба цього не задосить (щоночі топитись в долонях твоїх і випливати на берег) — з мушлею для тебе з правом на ще одну спробу з правом на спогади і на ключ до неіснуючого дому до сухої землі що раптом проросте словами власними незрозумілими для всіх окрім тебе для тебе окрім усіх бо ви неподільні бо ви неподільні і безсилля твоє — також їхнє безсилля: перед втіхою перед мурахами перед яблуками