На крилах пісень

КОНВАЛIЯ

Росла в гаю кон­ва­лiя Пiд ду­бом ви­со­ким, Захищалась вiд не­го­ди Пiд вiт­тям ши­ро­ким. Та не­дов­го нав­тi­ша­лась Конвалiя бi­ла, - I їй ру­ка чо­ло­вi­ча Вiку вко­ро­ти­ла. Ой по­нес­ли кон­ва­лiю У ви­со­ку за­лу, Понесла її з со­бою Панночка до ба­лу. Ой на ба­лi ве­се­лая Музиченька грає, Конвалiї та му­зи­ка Бiдне сер­це крає. То ж пан­ноч­ка в ве­се­ло­му Вальсi зак­ру­ти­лась, А в кон­ва­лiї го­лов­ка Пов'яла, схи­ли­лась. Промовила кон­ва­лiя: "Прощай, гаю ми­лий! I ти, ду­бе мiй ви­со­кий, Друже мiй єди­ний!" Та й за­мовк­ла. Бай­ду­жою Панночка ру­кою Тую квi­точ­ку зiв'ялу Кинула до­до­лу. Може, й то­бi, моя па­яно. Колись до­ве­деться Згадать тую кон­ва­лiю, Як щас­тя ми­неться. Недовго й ти, моя пан­но, Будеш утi­ша­тись Та по ба­лах у ве­се­лих Таночках зви­ва­тись. Може, ко­лись оцей ми­лий, Що так лю­бить ду­же, Тебе, квi­точ­ку зiв'ялу, Залишить бай­ду­же!..

[Волинь, 30/Х 1884]

НАПРОВЕСНІ

Не дивуйтесь, що квітом прекрасним Розцвілася дівчина несміла, – Так під промінням сонечка ясним Розцвітає первісточка біла. Не дивуйтесь, що думи глибокі Будять речі та сльози пекучі, – Так напровесні дзвінкі потоки Прудко, гучно збігають із кручі. Не дивуйтесь, що серце так рв’яно, Щиро прагне і волі, і діла, – Чули ви, як напровесні рано Жайворонкова пісня бриніла?..

СОNТRА SРЕМ SРЕRО! [7]

Гетьте, ду­ми, ви хма­ри осiн­нi! То ж те­пе­ра вес­на зо­ло­та! Чи то так у жа­лю, в го­ло­сiн­нi Проминуть мо­ло­дiї лi­та? Нi, я хо­чу крiзь сльози смi­ятись, Серед ли­ха спi­ва­ти пiс­нi, Без на­дiї та­ки спо­дi­ва­тись, Жити хо­чу! Геть, ду­ми сум­нi! Я на вбо­гiм сум­нiм пе­ре­ло­зi Буду сi­ять бар­вис­тi квiт­ки, Буду сi­ять квiт­ки на мо­ро­зi, Буду лить на них сльози гiр­кi. I вiд слiз тих га­ря­чих роз­та­не Та ко­ра льодо­вая, мiц­на, Може, квi­ти зiй­дуть - i нас­та­не Ще й для ме­не ве­се­ла вес­на. Я на го­ру кру­ту крем'яную Буду ка­мiнь важ­кий пi­дiй­мать I, не­су­чи ва­гу ту страш­ную, Буду пiс­ню ве­се­лу спi­вать. В дов­гу, тем­ную нiч­ку не­вид­ну Не сту­лю нi на хвильку очей - Все шу­ка­ти­му зiр­ку про­вiд­ну, Ясну вла­дар­ку тем­них но­чей. Так! я бу­ду крiзь сльози смi­ятись, Серед ли­ха спi­ва­ти пiс­нi, Без на­дiї та­ки спо­дi­ва­тись, Буду жи­ти! Геть, ду­ми сум­нi!

7

(7) - Без на­дiї спо­дi­ва­юсь! (лат.)

[2 трав­ня 1890 р.]

КОЛИ ВТОМЛЮСЯ Я ЖИТТЯМ ЩОДЕННИМ

Коли втомлюся я життям щоденним, Щоденним лихом, що навколо бачу, Тоді я думку шлю в світи далекі, Блукає погляд мій в країні мрії. Що бачу я в далекому просторі? Прийдешність бачу я, віки потомні. Мені ввижається, як в тихім, ріднім колі Старий дідусь навча своїх онуків, Про давнину справдешні байки править, Про те, що діялось на нашім світі. Родинне коло діда оточило, Сини та дочки, молоді онуки; Одні уважно, пильно вислухають, У других тиха мрія в очах сяє. Онук щонаймолодший сів близенько Край діда і слідкує його рухи Палким, уважним поглядом блискучим. Дідусь мовляє тихо, урочисто: «Щасливі, дітки, ви, що народились В лагідний час, в безпечную годину! Ви слухаєте, мов страшную казку, Сю розповідь про давні дикі часи. Так, дітки! світ наш красний, вільний Темницею здавався давнім людям; Та й справді, світ сей був тоді темниця: В кормигу запрягав народ народа, На вільне слово ковано кайдани. Півроду людського не звано людьми, Затято йшов війною брат на брата. Ви знаєте, що звалося війною? Тоді війною звали братовбійство Во ім’я правди, волі, віри, честі, А кроволиття звалося геройством; Убожеством там звали смерть голодну, Багатством – награбовані маєтки, Простотою – темноту безпросвітну, Ученістю – непевнеє блукання, Бездушну помсту звано правосуддям, А самоволю деспотичну – правом. Всім гордим-пишним честь була і слава, Зневаженим-ображеним погорда. Загинув би напевно люд нещасний, Якби погасла та маленька іскра Любові братньої, що поміж людьми У деяких серцях горіла тихо. Та іскра тиха тліла, не вгасала, І розгорілася багаттям ясним, І освітила темную темноту, – На нашім світі влада світла стала!.. Се розповідали мені старії люди, Не за моєї пам’яті було те». Так говорив дідусь. Онук найменший, Підвівши чоло, ясно подивився, Уста тремтіли усміхом утішним. «Дідусю, ти страшні казав нам байки, Я радий, що не бачив лихоліття!»

[10 липня 1890 р.]

МІЙ ШЛЯХ

На шлях я вийшла ранньою весною І тихий спів несмілий заспівала, А хто стрівався на шляху зо мною, Того я щирим серденьком вітала: «Самій не довго збитися з путі, Та трудно з неї збитись у гурті». Я йду шляхом, пісні свої співаю; Та не шукайте в них пророчої науки, – Ні, голосу я гучного не маю! Коли ж хто сльози ллє з тяжкої муки, – Скажу я: «Разом плачмо, брате мій!» З його плачем я спів з’єднаю свій, Бо не такі вже гіркі сльози – спільні. Коли ж на довгому шляху прийдеться Мені почути співи гучні, вільні, – В моїй душі для них луна знайдеться. Сховаю я тоді журбу свою І пісні вільної жалем не отрую. Коли я погляд свій на небо зводжу, – Нових зірок на йому не шукаю, Я там братерство, рівність, волю гожу Крізь чорні хмари вглядіти бажаю, – Тих три величні золоті зорі, Що людям сяють безліч літ вгорі… Чи тільки терни на шляху знайду, Чи стріну, може, де і квіт барвистий? Чи до мети я певної дійду, Чи без пори скінчу свій шлях тернистий, – Бажаю так скінчити я свій шлях, Як починала: з співом на устах!

[22 травня 1890]

В’ЯЗЕНЬ

Сидить в темниці в’язень самотний І скрізь блукає поглядом, смутний: То по закуренім низькім склепінню, То по стіні, по брудному камінню. Над головою в нього розпустила Нудьга свої широкі сиві крила. А думка рветься в той широкий світ, Його вкрива тепер весняний цвіт… «Забудь той світ! міцна твоя темниця!» І думка пада, мов підбита птиця. Не плаче бідний в’язень, не ридає, Сумний, понурий, край вікна сідає. Перед вікном широка бита путь, По ній чужі байдужі люди йдуть. Хто йде, хто їде – на темницю гляне. Холодний погляд!.. Ох, як серце в’яне! В темниці тут жива душа конає, Ніхто про те не думає, не дбає… Дорогою йде жінка молода. Яка ж сумна, убога та бліда! І на руках несе малу дитину, Обгорнену в подерту сірячину. Яка ж вродлива, гарна, мов картина, Та безталанна вбогая дитина! Побачив в’язень пару ту й зрадів, А тільки вид йому як сніг збілів. Ох, се ж його дружина молодая! Ох, се ж його дитинонька малая! «Здоров був, любий!» – жінка говорила, – А в голосі її сльоза бриніла. Але весела й жвавенька була І щебетала дівчинка мала: «Ку-ку, ку-ку! а де ти? тут, татусю? Візьми на руці, поцілуй Марусю!» Здавалось, певне, бідному дитяті, Що татко жартами сховавсь за грати. А татко ручку доні цілував І гіркими сльозами обливав. «Ох, ти ж моє дитя кохане, рідне!..» А жінка мовила: «Радіє, бідне… Мале, – його ще лихо не діймає; Вже другий день, як хліба в нас немає. В неділю ще за той нещасний хліб Останнюю худобу жид загріб, Продав за довг остатнюю корову…» І сльози жінці перебили мову; До каменя холодного припала І гірко, розпачливо заридала. Мала дитина почала квилить І стиха їсти в матері просить. «Прощай!» – промовила понуро мила, Дитину до віконця підсадила. Татусь, цілуючи свою дитинку, Невільничого хліба дав скоринку… Він погляд свій услід їм посилав. Він і тепер не плакав, не ридав, На очах в його сльози не блищали, – Вони на серце каменем упали. І в’язень руки заломив з журбою: «Навіщо ми побралися з тобою!..»

[1889]

СПІВЕЦЬ

Пишно займались багрянії зорі Колись навесні, Любо лилися в пташиному хорі Пісні голосні; Грала промінням, ясним самоцвітом Порання роса, І усміхалась весняним привітом Натури краса. Гордо палала троянда розкішна, Найкраща з квіток, – Барвою й пахом вродливиця пишна Красила садок. А соловейко троянді вродливій Так любо співав, Голосом дивним співець чарівливий Садки розвивав; Слав до вечірньої зорі прощання, Що гасла вгорі, Ще ж голосніше співав на вітання Поранній зорі… Вже пролетів, немов пташка зальотна, Весняний той час, – Осінь холодная, осінь вільготна Панує у нас. Тихо спускається нічка осіння, – Година сумна; Місяць холоднеє кида проміння; Здалека луна Пугача віщого крик – гук єдиний. Діброва німа. Де ж соловейко? де ж спів солов’їний? Ох, де ж він? Нема! В вирій полинув, де вічная весна, Натхненний співець. Вічно красує там рожа чудесна, Там теплий вітрець; Глухо і смутно кругом на просторі, Мій гаю сумний! Кинув співець тебе в тузі та в горі, Тебе й край рідний. Тиша така тепер всюди панує. Лиш в листі сухім Вітер зітха, мов дріада сумує, Із жалем глухим. Чом я не маю огнистого слова, Палкого, чому? Може б, та щира, гарячая мова Зломила зиму! І розлягалась би завжди по гаю Ясна-голосна Пісня, й розквітла б у рідному краю Новая весна. Та хоч би й крила мені солов’їні, І воля своя, – Я б не лишила тебе в самотині, Країно моя!

[1889]

РОЗБИТА ЧАРКА

На весіллі бринять чарочки, – Хай здорові живуть молодята! Хай живуть, як в гніздечку пташки, Хай кохаються, мов голуб’ята! На весіллі хтось чарку розбив; – Молода на посаді сумує, Молодий смутно чоло схилив, – Не журіться, то щастя віщує! На весіллі музика гучна, Тож-то шпарко та весело грає! Ох, я знаю, комусь-то вона Безталаннеє серденько крає!.. І розбилось від жалю свого Серце смутне… Чи хто теє чує? Чи не скаже хто часом того, Що розбитеє серце віщує?

[1891]

СОСНА

З вітром весняним сосна розмовляла, Вічно зелена сосна. Там я ходила і все вислухала, Що говорила вона. Ой, не «зеленого шума» співала Вічно смутная сосна… Ні, не «зеленого шума»! Чулася в гомоні тяжка зимовая дума. Ранком зимовим діброва мовчала, Наче замерла сумна, Тільки рясним верховіттям шептала Вічно зелена сосна; Там я ходила і все вислухала, Що говорила вона, – Та не веселая дума Чулася в гомоні того «зеленого шума»!

[1892]

«ЯКЩО ПРИЙДЕ ЖУРБА…»

Якщо прийде журба, то не думай її Рознести у веселощах бучних За столом, де веселії друзі твої П’ють-гуляють при покликах гучних. Ти не йди в пишний дім, де музика бринить, Де танцюють веселії пари, – Там ще гірше серденько тобі заболить, Чоло вкриють ще тяжчії хмари. І в людську течію ти не важся іти, Де юрба стоголова, як море, Йде, хвилює, шумить, – в ній поринеш і ти, Не розійдеться ж там твоє горе. Краще йди в темний гай, у зелений розмай Або в поле, де вітер гуляє, На дозвіллі із лихом собі розмовляй, Може, там його вітром розмає. Або пісню утни голосну, не смутну, Щоб, мовляв, засміялося лихо, Проженеш тоді, певне, потвору страшну, І на серденьку знов стане тихо…

САФО

Над хвилями моря, на скелі, Хороша дівчина сидить, В лавровім вінку вона сяє, Співецькую ліру держить. До пісні своєї сумної На лірі вона приграє. І з піснею тою у серці Велика їй туга встає. В тій пісні згадала і славу Величну свою, красний світ, Лукавих людей, і кохання, І зраду, печаль своїх літ, Надії і розпач… Дівчина Зірвала лавровий вінець І в хвилях шумливого моря Знайшла своїй пісні кінець.