На крилах пісень

«СКРІЗЬ ПЛАЧ, І СТОГІН, І РИДАННЯ...”

Скрізь плач, і стогін, і ридання, Несмілі поклики, слабі, На долю марні нарікання І чола, схилені в журбі. Над давнім лихом України Жалкуєм-тужим в кожний час, З плачем ждемо тії години, Коли спадуть кайдани з нас. Ті сльози розтроюдять рани, Загоїтись їм не дадуть. Заржавіють від сліз кайдани, Самі ж ніколи не спадуть! Нащо даремнії скорботи? Назад нема нам воріття! Берімось краще до роботи, Змагаймось за нове життя!

[1890]

ДО НАТУРИ

Натуро-матінко! я на твоєму лоні Дитячі радощі і горе виливала, І матір’ю тебе я щиро звала, З подякою складаючи долоні. Ти іскру божую збудила в моїх грудях; Надія, – їй же першу пісню я співала, – Мені провідною зорею стала, І з нею буду я добра шукати в людях. Коли ж почую я, що промінь погасає Надії милої, – тоді, Натуро-ненько, Прийми моє знебулеє серденько, І проміння нове нехай йому засяє!

ВЕЧІРНЯ ГОДИНА

(Коханій мамі)

Уже скотилось із неба сонце, Заглянув місяць в моє віконце. Вже засвітились у небі зорі, Усе заснуло, заснуло й горе. Вийду в садочок та погуляю, При місяченьку та й заспіваю. Як же тут гарно, як же тут тихо, В таку годину забудеш лихо! Кругом садочки, біленькі хати, І соловейка в гаю чувати. Ой, чи так красно в якій країні, Як тут, на нашій рідній Волині! Ніч обгорнула біленькі хати, Немов маленьких діточок мати, Вітрець весняний тихенько дише, Немов діток тих до сну колише.

ЗАВІТАННЯ

В темну безсонную ніч, в передсвітнюю чорну годину, Втомленим очам моїм вельми дивна поява з’явилась: Темно-червонеє світло, неначе той одблиск пожежі, Лихо віщуючий, темряву ночі розсунув. В світлі з’явилася генія темная постать. Довга та чорная шата, мов хмара, його покривала І хвилювала в повітрі, як море в негоду, Сталі холодної полиском крила широкі ясніли; Кучері чорні та довгі спадали на плечі. В темних та гострих очах його погляд непевний світився, – Сумно дивився в простор, і палкії лилися з них сльози. Горе тому, в чиє серце ті сльози огнистії кануть: Лихо та горе, всесвітню нікчемність побачить він разом, В серці в його запалає той пломінь страшенний, жерущий, Що у тім погляді жевріє, – і безнадійність, Тяжка, понура, обгорне його, наче хмара осіння. Скована жахом, я погляд спустила додолу. Він же промчав, наче вітер, і зник у просторі. Темрява знов залягла, ще чорніша, ще глибша. Вечір був місячний, ясний, і зорі лагідно сіяли; Тихо було у повітрі, вітрець тільки часом Легким крильцем повівав – і далеко, далеко Із-за гори десь доносився гук від вечірнього дзвона. Довгая біла стяга простелилась від срібного сяйва В хаті моїй, – надто ясно вже світач рогатий Ночі тієї світив. Якась тінь у тім сяйві з’явилась, Легка, блакитна, прозора і невиразна, як мрія. Геній то був, але геній не той, що з’являвся Темної ночі тоді, коли жахом скував мою душу. Тихо стояв він, і ледве що маяла шата прозора; Кучері яснії, легкі вилися над чолом лагідним, Білії крила сріблясті леліли у місячнім сяйві, Яснії очі були, і погляд їх був, наче промінь; Любо всміхався, від усміху того у серці Радісна, тиха надія, мов квітка лілеї, розквітла. Людська недоля будила не розпач в мені, а бажання Кращої долі, яснішої, – той ідеал мені сяяв В погляді яснім, і серце за ним поривалося линуть. Він подивився на мене журливо – і серцем я вчула, Що у небесні простори несила моя ще полинуть… Зник він, як мрія, як срібний туман проти сонця. Зоря на небі рожева уже починала займатись, Із-за гори десь доносився гук від далекого дзвона…

НА ДАВНІЙ МОТИВ

– На добридень, ти моя голубко! «На добридень, мій коханий друже!» – Що ж сьогодні снилось тобі, любко? «Сон приснився, та дивненький дуже». – Що ж за диво снилось тобі, мила? «Мені снились білії лелії…» – Тішся, мила, бо лелія біла – Квітка чистої та любої надії! «Мені снились білії лелії, Що хитались в місячному світлі, Мов гадали чарівнії мрії, І пишались гордії, розквітлі. І сіяли дивною красою, Мов непевні, чарівничі квіти, І блищали ясною росою, Що горіла, наче самоцвіти. Приступила я до квітів ближче, – Всі лелії раптом затремтіли, Почали хилитись нижче, нижче Та й пожовкли, далі почорніли. І з лелій тих чорних поспадали Всі блискучі самоцвітні роси, На травиці схиленій лежали, Наче дрібні та ряснії сльози…» – Дивний сон твій, любко моя гожа… А мені червоні снились рожі. «Тішся, милий, бо червона рожа – То кохання квітка та розкоші!» – Мені снилося: червоні рожі Пломеніли в промені злотистім І були на райські квіти схожі, Запашнії, з листячком барвистим. Так чудово рожі паленіли Від кохання й радості ясної І цвіли, тремтіли та горіли Від жаги палкої, таємної. Приступив я до одної рожі, Пригорнуть хотів я до серденька. Зблідли раптом рожі прехороші І найкраща роженька ясненька. Та й умилась буйною росою Та моя найкраща рожа мила, Мов підтята гострою косою, Полягла мені до ніг, змарніла… Засмутилась пара молоденька, Зрозуміти снів своїх не може І додому поверта смутненька. Дай їм, боже, щоб було все гоже!..

[20 березня 1890 p.]

ПІСНЯ

Чи є кращі між квітками Та над веснянії? Чи є в житті кращі літа Та над молодії? Не всихайте, пишні квіти, Цвітіть хоч до літа! Пождіть літа, доля прийде, Не тікайте з світа! Двічі на рік пишні квіти Та не процвітають; В житті літа найкращії Двічі не бувають. Та ще ж квіти не посохли, Рута зелененька, – Не журися, дівчинонько, Ще ж ти молоденька!

У ПУТЬ

Хвилини йдуть, Пора у путь! Прощай, рідний краю! Вже хутко я піду. Тут долі не маю, – На чужині знайду. Шукатиму долі В далекій стороні! Вперед! прагну волі, У світ пора мені! Бо літа не ждуть… Пора мені в путь! Прощай, товариство, родино-рідна! Прощай, моя люба дружино смутна! Я, може, навіки іду в чужий край… Прощай, – добрим словом мене спогадай! Я йду, тверда звага Веде мене на шлях, У серці одвага, Хоч сльози на очах… В далекій чужині Я сил наберусь Служити країні Або – не вернусь… Я все покидаю: садочки рясні, І темні діброви, і ниви ясні, З собою несу я лиш рідні пісні. Пора у путь, Хвилини йдуть! Шумлять на прощання Зеленії луги, Летять розставання Хвилини дорогі!.. Хоч тяжко країну Рідную покидать, Я йду на чужину, Я мушу поспішать. Далекая путь, Хвилини не ждуть !

ОСТАННЯ ПІСНЯ МАРІЇ СТЮАРТ

Que suis je, helas!..

Що я тепер, о боже! жить мені для чого? Слаба, мов тіло, в котрім серця вже нема, Тінь марна я, мене жаль-туга обійма, Самої смерті прагну, більше вже нічого. Не будьте, вороги, ненависні до того, Хто в серці замірів владарних не здійма, Бо муку більшую, ніж має сил, прийма, Не довго втримувать вам лютість серця свого! Згадайте, друзі, – ви, котрі мене любили, – Що я без щастя-долі у житті сьому Нічого доброго зробить не мала сили; Кінця бажайте безталанню мойому, Бо вже коли я тут недолі досить маю, Хай буду я щаслива там, у іншім краю!

ПОДОРОЖ ДО МОРЯ

(Посвята сiм'ї Ми­хай­ла Ф. Ко­ма­ро­ва) [8]

I Прощай, Во­линь! про­щай, рiд­ний ку­то­чок!

Прощай, Во­линь! про­щай, рiд­ний ку­то­чок! Мене вiд те­бе до­ленька же­не, Немов од де­ре­ва одiр­ва­ний лис­то­чок… I мчить за­лiз­ний ве­ле­тень ме­не. Передо мною ки­ли­ми чу­до­вi Натура сте­ле - тем­нiї лу­ги, Славути крас­ної бо­ри сос­но­вi I Слу­чi рiд­ної ве­се­лi бе­ре­ги. Снується краєви­дiв пле­те­ни­ця, Розтопленим срiб­лом бли­щать рiч­ки, - То ж ма­тiн­ка-на­ту­ра ча­рiв­ни­ця Розмотує свої сто­барв­нiї нит­ки.

8

(8) - Комаров Михайло Федорович (1844-1913) - українсь­кий бібліограф, критик і фольклорист. Приятель сімї Косачів.

II Далi, все да­лi! он ла­та­нi ни­ви

Далi, все да­лi! он ла­та­нi ни­ви, Наче плах­ти, навк­ру­ги роз­ляг­лись; Потiм ук­ри­ли все хма­ри тi си­вi Душного ди­му, з очей скрив­ся лiс, Гори ве­се­лi й зе­ле­нi до­ли­ни Згинули рап­том, як лю­бiї сни; Ще за го­ди­ну, i ще за хви­ли­ну Будуть да­ле­ко, да­ле­ко во­ни!.. Щастя ко­лишнього хви­лi зло­тис­тi Час так швид­кий по­жи­ра, мов огонь, - Гинуть тi хви­лi, мов квi­ти бар­вис­тi, Тiльки й зга­даєш: "Ох, ми­лий був сон!.."

III Красо Ук­раїни, По­дол­ля!

Красо Ук­раїни, По­дол­ля! Розкинулось ми­ло, нед­ба­ло! Здається, що зро­ду не­до­ля, Що го­ре те­бе не зна­ва­ло! Онде ба­лоч­ка ве­се­ла, В нiй хо­ро­шi, крас­нi се­ла, Там ха­ти сад­ка­ми вкри­тi, Срiбним ма­ре­вом по­ви­тi, Коло сел сто­ять то­по­лi, Розмовляють з вiт­ром в по­лi. Хвилюють ла­ни зо­ло­тiї, Здається, без краю, - аж зно­ву Бори ве­ли­чез­нi, гус­тiї Провадять таємну роз­мо­ву. Он яроч­ки зе­ле­ненькi, Стежечки по них ма­ленькi, Перевитi, мов стрi­чеч­ки, Збiгаються до рi­чеч­ки, Рiчка пли­не, бе­рег рву­чи, Далi, да­лi по­пiд кру­чi… Красо Ук­раїни, По­дол­ля! Розкинулось ми­ло, нед­ба­ло! Здається, що зро­ду не­до­ля, Що го­ре те­бе не зна­ва­ло!..