Леся Українка СIМ СТРУН

(Посвята Ми­хай­ло­вi Драгоманову) 

DO

(Гiмн. G r a v e ) [1]

До те­бе, Ук­раїно, на­ша без­дольная ма­ти, Струна моя пер­ша оз­веться. I бу­де стру­на уро­чис­то i ти­хо лу­на­ти, I пiс­ня вiд сер­ця поллється. По свi­тi ши­ро­ко­му бу­де та пiс­ня лi­та­ти, А з нею на­дiя ко­ха­на Скрiзь бу­де лi­та­ти, по свi­тi мiж людьми пи­та­ти, Де схо­ва­на до­ля нез­на­на? I, мо­же, зуст­рi­неться пiс­ня моя са­мот­ная У свi­тi з пташ­ка­ми-пiс­ня­ми, То швид­ко по­ли­не то­дi тая гуч­ная зграя Далеко шля­ха­ми-тер­на­ми. Полине за синєє мо­ре, по­ли­не за го­ри, Лiтатиме в чис­то­му по­лю, Здiйметься ви­со­ко-ви­со­ко в не­бес­нi прос­то­ри I, мо­же, спiт­ка тую до­лю. I, мо­же, то­дi за­вi­тає та до­ля жа­да­на До на­шої рiд­ної ха­ти, До те­бе, моя ти Ук­раїно ми­ла, ко­ха­на, Моя без­та­лан­ная ма­ти!

1

(1) - Уро­чис­то (iтал.)

RЕ

(Пiсня. В r i o s o) [2]

Реве-гуде не­го­донька, Негодоньки не бо­юся, Хоч на ме­не при­го­донька, Та я нею не жу­рю­ся. Гей ви, грiз­нi, чор­нi хма­ри! Я на вас зби­раю ча­ри, Чарiвну до­бу­ду зброю I пiс­нi свої узб­рою. Дощi ва­шi дрiб­ненькiї Обернуться в пер­ли дрiб­нi, Поломляться яс­ненькiї Блискавицi ва­шi срiб­нi. Я ж пу­щу свою при­го­ду Геть на тую бист­ру во­ду, Я роз­вiю свою ту­гу Вiльним спi­вом в тем­нiм лу­гу. Реве-гуде не­го­донька, Негодоньки не бо­юся, Хоч на ме­не при­го­донька, Та я нею не жу­рю­ся.

2

(2) - Ве­се­ло (iтал.)

МI

(Колискова. A r p e g g i o) [3]

Мiсяць яс­не­сенький Промiнь ти­хе­сенький Кинув до нас. Спи ж ти, ма­ле­сенький, Пiзнiй бо час. Любо ти спа­ти­меш, Поки не зна­ти­меш, Що то пе­чаль; Хутко прий­ма­ти­меш Лихо та жаль. Тяжка го­ди­нонько! Гiрка хви­ли­нонько! Лихо не спить… Леле, ди­ти­нонько! Жить сльози лить. Сором хи­ли­ти­ся, Долi ко­ри­ти­ся! Час твiй прий­де З до­лею би­ти­ся, - Сон про­па­де… Мiсяць яс­не­сенький Промiнь ти­хе­сенький Кинув до нас… Спи ж ти, ма­ле­сенький, Поки є час!

3

(3) - Тут: акор­ди на ар­фi (iтал.).

FA

 (Сонет)

Фантазiє! ти, си­ло ча­рiв­на, Що збу­ду­ва­ла свiт в по­рожньому прос­то­рi, Вложила по­чут­тя в бай­ду­жий про­мiнь зо­рi, Що бу­диш мерт­вих з вiч­но­го їх сна, Життя даєш хо­лод­нiй хви­лi в мо­рi! Де ти, фан­та­зiє, там ра­до­щi й вес­на. Тебе вi­та­ючи, фан­та­зiє яс­на, Пiдводимо чо­ло, по­хи­ле­неє в го­рi. Фантазiє, бо­ги­не лег­кок­ри­ла, Ти свiт зло­тис­тих мрiй для нас одк­ри­ла I зем­лю з ним ве­сел­кою з'єдна­ла. Ти свi­то­ве з'єдна­ла з таємним, Якби те­бе людська ду­ша не зна­ла, Було б жит­тя, як тем­на нiч, сум­ним.

SOL

(R o n d e a u) [4]

Соловейковий спiв на­вес­нi Ллється в гаю, в зе­ле­нiм роз­маю, Та пi­сень тих я чуть не здо­лаю, I вес­ня­нi квiт­ки за­паш­нi Не для ме­не розк­вiт­ли у гаю, - Я не ба­чу вес­ня­но­го раю; Тiї спi­ви та квi­ти яс­нi, Наче каз­ку див­ну, при­га­даю - У снi!.. Вiльнi спi­ви, гуч­нi, го­лос­нi В рiд­нiм краю я чу­ти ба­жаю, - Чую скрiзь го­ло­сiн­ня сум­нi! Ох, нев­же в то­бi, рiд­ний мiй краю, Тiльки й чу­ються вiльнi пiс­нi - У снi?

4

(4) - Рон­до (пал.)

LА

(N o c t u r n o) [5]

Лагiднi вес­ня­нiї но­чi зо­рис­тi! Куди ви од нас по­ли­ну­ли? Пiснi со­ло­вей­ко­вi дзвiн­ко-срiб­лис­тi! Невже ви за­мовк­ли, ми­ну­ли? О нi, ще не час! ще бо ми не дiз­на­ли Всiх див ча­рiв­ли­вої но­чi, Та ще бо лу­на­ють, як пер­ше лу­на­ли, Веснянки чу­до­вi дi­во­чi. Ще ма­ре­вом лег­ким над на­ми ви­тає Блакитна вес­ня­ная мрiя, А в сер­цi роз­кiш­но цвi­те-проц­вi­тає Злотистая квiт­ка — на­дiя. На кри­лах фан­та­зiї дум­ки лi­та­ють В країну таємної но­чi, Там про­мiн­ням гра­ють, там лю­бо так ся­ють Лагiднi вес­ня­нiї очi. Там яс­нiї зо­рi i ти­хiї квi­ти Єднаються в див­нiй роз­мо­вi, Там сти­ха ше­по­чуть зе­ле­нiї вi­ти, Там гiм­ни лу­на­ють лю­бо­вi. I квi­ти, i зо­рi, й зе­ле­нiї вi­ти Провадять роз­мо­ви ко­ха­нi Про вiч­ную си­лу вес­ни на сiм свi­тi, Про ча­ри по­туж­нi вес­ня­нi.

5

(5) - Нок­тюрн (iтал.)

SI

(S e t t i n a) [6]

Сiм струн я тор­каю, стру­на по стру­нi, Нехай мої стру­ни лу­на­ють, Нехай мої спi­ви лi­та­ють По рiд­нiй ко­ха­нiй моїй сто­ро­нi. I, мо­же, де коб­за най­деться, Що гуч­но на стру­ни оз­веться, На стру­ни, на спi­ви мої не­гуч­нi. I, мо­же, заг­рає та коб­за вiльнi­ше, Нiж ти­хiї стру­ни мої. I вiльнiї гу­ки її Знайдуть пос­лу­хан­ня у свi­тi пильнi­ше; I бу­де та коб­за - гуч­на, Та тiльки не мо­же во­на Лунати вiд струн моїх ти­хих щи­рi­ше.

6

(6) - Наз­ва стро­фи на сiм ряд­кiв (iтал.)

[1890]

ЗОРЯНЕ НЕБО

*** Зорi, очi вес­ня­ної но­чi!

Зорi, очi вес­ня­ної но­чi! Зорi, тем­ря­ви пог­ля­ди яс­нi! То ла­гiд­нi, як очi дi­во­чi, То пал­кiї, мов свiт­ла прек­рас­нi. Одна зiр­ка па­лає, мов пло­мiнь, Бiлi хма­ри круг неї, мов го­ри, Не до нас по­си­ла во­на про­мiнь, Вона ди­виться в iн­шi прос­то­ри… Iнша зi­ронька лич­ко хо­ває В пок­ри­ва­ло про­зо­реє срiб­не, Соромливо на дiл пог­ля­дає, Сипле блi­деє про­мiн­ня дрiб­не. Ти, прек­рас­на ве­чiр­няя зо­ре! Урочисто й ла­гiд­но ти сяєш, Ти на людське не ди­виш­ся го­ре, Тiльки щас­тя й ко­хан­ня ти знаєш. Як го­рить i миг­тить iн­ша зiр­ка! Срiблом мi­ниться iск­ра чу­дес­на… Он зо­ря по­ко­ти­лась, - то гiр­ка Покотилась сльози­на не­бес­на. Так, сльози­на то впа­ла. То пла­че Небо зо­ря­ми-слiзьми над на­ми. Як трем­тить теє свiт­ло! Не­на­че Промовля до нас не­бо вог­ня­ми. Горда, яс­на, ог­нис­тая мо­ва! Ллється про­мiн­ням рiч та ве­лич­на! Та ми праг­нем лиш людсько­го сло­ва, I нi­ма для нас кни­га од­вiч­на…

*** Єсть у ме­не од­на...

Єсть у ме­не од­на Розпачлива, сум­на, Одинокая зiр­ка яс­ная; Сеї ж но­чi дар­ма Її кли­чу, - не­ма! Я стою у жур­бi са­мот­ная. I шу­каю вго­рi Я тiєї зо­рi: "Ох, зiй­ди, моя зiр­ко ла­гiд­на!" Але зо­рi ме­нi Шлють про­мiн­ня сум­нi: "Не шу­кай її, дiв­чи­но бiд­на!"

*** Моя лю­ба зо­ря ро­нить в сер­це ме­нi...

Моя лю­ба зо­ря ро­нить в сер­це ме­нi, Наче сльози, про­мiн­ня трем­тя­че, Рвуть сер­денько моє тi про­мiн­ня страш­нi… Ох, чо­го моя зi­ронька пла­че!

*** Я сьогод­нi в ту­зi, в го­рi...

Я сьогод­нi в ту­зi, в го­рi, Мов у тяж­кiм снi, - Отруїли яс­нi зо­рi Серденько ме­нi.

*** В не­бi мi­сяць зi­хо­дить смут­ний...

В не­бi мi­сяць зi­хо­дить смут­ний, Помiж хма­ра­ми вид свiй хо­ває, Його про­мiнь чер­во­ний, сум­ний Поза хма­ра­ми свi­тить-па­лає. Мов по­же­жа на не­бi го­рить, Землю ж тем­нiї тi­нi вкри­ва­ють, Ледве про­мiнь прор­веться на мить, Знову хма­ри, мов дим, зас­ти­ла­ють. Крiзь тем­но­ту са­мот­но зо­рить Одинокая зiр­ка яс­ная, Її про­мiнь так гор­до го­рить, Не страш­на їй тем­но­та нiч­ная! Гордий про­мiнь в тiєї зо­рi, Та в нiм ту­га па­лає ог­нис­та, I сiяє та зiр­ка вго­рi, Мов ве­ли­ка сльоза про­ме­нис­та. Чи над людьми та зiр­ка сум­на Променистими слiзьми ри­дає? Чи то­го, що са­мот­на во­на По без­мiр­нiм прос­то­рi блу­кає?..