Мій давній друже! мушу я з тобою Розстатися надовго… Жаль мені! З тобою звикла я ділитися журбою, Вповідувать думки веселі і сумні. То ж при тобі, мій друже давній, вірний, Пройшло життя дитячеє моє. Як сяду при тобі я в час вечірній, Багато спогадів тоді встає! Картина повстає: зібравсь гурточок, Провадить речі, і співа, й гука, На клавішах твоїх швидкий, гучний таночок Чиясь весела виграва рука. Та хто се плаче там, в другій хатині? Чиє ридання стримане, тяжке?.. Несила тугу крить такій малій дитині, Здавило серце почуття гірке. Чого я плакала тоді, чого ридала? Тоді ж кругом так весело було… Ох, певне, лихо серцем почувала, Що на мене, мов хмара грізна, йшло! Коли я смуток свій на струни клала, З’являлась ціла зграя красних мрій, Веселкою моя надія грала, Далеко линув думок легкий рій. Розстаємось надовго ми з тобою! Зостанешся ти в самоті німій, А я не матиму де дітися з
журбою… Прощай же, давній, любий друже мій!
[15 березня 1890 p.]
ДОСВІТНІ ОГНІ
Ніч темна людей всіх потомлених скрила Під чорні, широкії крила. Погасли вечірні огні; Усі спочивають у сні. Всіх владарка ніч покорила. Хто спить, хто не спить, – покорись темній силі. Щасливий, хто сни має милі! Від мене сон милий тіка… Навколо темнота тяжка, Навколо все спить, як в могилі. Привиддя лихі мені душу гнітили, Повстати ж не мала я сили… Зненацька проміння ясне Од сну пробудило мене, – Досвітні огні засвітили! Досвітні огні, переможні, урочі, Прорізали темряву ночі, Ще сонячні промені сплять, – Досвітні огні вже горять. То світять їх люди робочі. Вставай, хто живий, в кого думка повстала! Година для праці настала! Не бійся досвітньої мли, – Досвітній огонь запали, Коли ще зоря не заграла.
[1892]
В МАГАЗИНІ КВІТОК
В великому місті в розкішну теплицю Дівчина прийшла молода, Бо серцем почула весну-чарівницю, Шуміла весняна вода. І ледве струмки задзвеніли співочі, Пташки заспівали дрібні, – Вчувались дівчині веснянки дівочі, Ввижались діброви рідні. І ледве натуру зо сну зимового Збудив поцілунок весни, – Дівчина запрагнула рясту дрібного, Їй проліски снились ясні. Тепер вона тут, в сій розкішній світлиці… Ох, що се так серце стиска? Як душно, як тісно, немов у темниці! Сей пах, мов отрута яка! В теплиці між квітами скрізь походжає Гурток панночок і панів. Дівчина кругом погляда, уважає, І погляд її посмутнів. Всі квіти розкішні… Дівчина зітхнула. «Чим можу панянці служить?..» – Зненацька чийсь голос дівчина почула, – То крамар паничик біжить. «Чи є в сій теплиці веснянії квіти?» – Питає дівчина його. «Аякже! є різні, – чим маю служити? Тут можна набути всього: Ось є гіацинти, нарциси і рожі, Азалії є запашні, Конвалії свіжі, фіалочки гожі…» – «Ні, пролісків треба мені!..» Здивовано глянув панич; зашарілось Дівчини обличчя бліде. «То панночці пролісків простих схотілось? їх в місті немає ніде! Тут тільки садові квітки». – «Дуже шкода». І вийшла дівчина смутна. «Тут міські розкоші! Тут міська вигода!» Вертає додому сумна. Зустрілась їй жінка, на плечах похилих Несе щось, убога така. «Чи купите, панночко, пролісків білих?» – Тремтить із квітками рука. «Звичайно! А звідки, я вас попитаю, Взяли ви сі квіти свої?» – «Та сила ж квіток тепер всюди по гаю! Се тут…» Та не чула її Дівчина. Згадала околиці рідні: Скрізь квіти, ряст, ясна роса… На проліски білі, на квіти лагідні Скотилася тихо сльоза…
НАДІЯ
Ні долі, ні волі у мене нема, Зосталася тільки надія одна: Надія вернутись ще раз на Вкраїну, Поглянути ще раз на рідну країну, Поглянути ще раз на синій Дніпро, – Там жити чи вмерти, мені все одно; Поглянути ще раз на степ, могилки, Востаннє згадати палкії гадки… Ні долі, ні волі у мене нема, Зосталася тільки надія одна.
[Луцьк, 1880]
СЛЬОЗИ-ПЕРЛИ
(Посвята Іванові Франкові)
«СТОРОНОНЬКО РІДНА! КОХАНИЙ МІЙ КРАЮ!»
Сторононько рідна! коханий мій краю! Чого все замовкло в тобі, заніміло? Де-не-де озветься пташина несміло, Немов перед бурею в темному гаю, І знову замовкне… як глухо, як тихо… Ой лихо! Ой, де ж бо ти, воле, ти, зоре таємна? Чому ти не зійдеш на землю із неба? Осяяти землю безщасную треба! Ти бачиш, як все в нас покрила ніч темна? Ти чуєш, як правду неправда скрізь боре? Ой горе! О люде мій бідний, моя ти родино, Брати мої вбогі, закуті в кайдани! Палають страшні, незагойнії рани На лоні у тебе, моя Україно! Кормигу тяжку хто розбить нам поможе? Ой боже! Коли ж се минеться! Чи згинем без долі? Прокляття рукам, що спадають без сили! Навіщо родитись і жити в могилі? Як маємо жити в ганебній неволі, Хай смертна темнота нам очі застеле! Ой леле!
«УКРАЇНО! ПЛАЧУ СЛІЗЬМИ НАД ТОБОЮ…»
Україно! плачу слізьми над тобою… Недоле моя! що поможе ся туга? Що вдію для тебе сією тяжкою журбою? Гай-гай, невелика послуга! Ох, сльози палкі – вони душу палили, Сліди полишили огнисті навіки. Ті жалі гіркії – вони мені серце зв’ялили! Даремні для нього всі ліки. Чи ж мало нас плаче такими сльозами? Чи можем ми, діти, веселими бути, Як ненька в недолі, в нужді побивається нами? Де ж тута веселого слова здобути? Говорять, що матері сльози гарячі І тверде, міцнеє каміння проймають; Невже найщиріші кривавії сльози дитячі Ніякої сили не мають?
«ВСІ НАШІ СЛЬОЗИ ТУГОЮ ПАЛКОЮ…»
Всі наші сльози тугою палкою Спадуть на серце, – серце запалає… Нехай палає, не дає спокою, Поки душа терпіти силу
має. Коли ж не стане сили, коли туга Вразить украй те серденько замліле, Тоді душа повстане недолуга, Її розбудить серденько зболіле. Як же повстане – їй не буде впину, Заснути знов, як перш, вона не зможе, Вона боротись буде до загину: Або загине, або переможе. Або погибель, або перемога – Сі дві дороги перед нами стане… Котра з сих двох нам судиться дорога? Дарма! повстанем, бо душа повстане. Так, плачмо, браття! мало ще наруги. Бо ще душа терпіти силу має; Хай серце плаче, б’ється, рветься з туги, Хай не дає спокою, хай палає!
СОН
(Посвята Александрі С-вій)
Був сон мені колись: богиню ясну Фантазії вбачали мої очі, І друга любого подобу красну Богиня прийняла тієї ночі. Той самий вираз і усмішка мила, Той самий погляд довгий, розумливий, На плечах лиш барвисті мала крила, Вінець над чолом з лавру святобливий. Вона іде! Непереможна сила Мене примушує за нею простувати По темних, тісних хідниках. Вступила Вона в якісь таємнії палати. Чи то свята будова, чи темниця? Високеє і темнеє склепіння, Одно віконце вузьке, мов стрільниця, – Крізь нього сиплеться бліде проміння І падає на стіну; височенний Орган стоїть там, наче скеля дика, Де був прикований Титан страшенний, Що забажав освіти чоловіка. Спинилася богиня, і за руку Взяла мене, і словом говорила: «Вважай і пам’ятай мої слова й науку: То світовий орган, і доля так судила, Що тільки раз він має гук подати, Страшний той гук, потужний і величний, По всіх країнах має залунати І перекинути світовий стрій одвічний. Страшне повстане скрізь землі рушення. І в громом упадуть міцні будови. Великий буде жах, велике й визволення! Тоді спадуть всесвітнії окови. І правда лавром чоло уквітчає. І згине зло, укриване віками. В честь волі нової хвалу співець заграє На вільних струнах вільними руками. Тож слухай: ти орган порушить можеш Не дужою, та смілою рукою, Всесвітнє зло тим гуком переможеш, Здобудеш для землі і щастя, і спокою. Та знай: твоє життя так миттю згасне, Як блискавка, що перед громом свіне: Не для тебе те світло правди ясне, Що світ осяє, ні! життя твоє загине! І вільні струни славити не будуть Ні твого ймення, ані твого діла, Щасливії нещасную забудуть, Не буде вкрита лаврами могила!» Промовила і зникла. В самотині Я зостаюся розважать-гадати, Як визволить той гук, що замкнутий в скелині, Що має гучно в світі залунати? І я стою, неначе скам’яніла. Знебула думка вже не розважає… Що се? немовби пісня забриніла Здалека, мовби цілий хор ридає. Глибока, тиха, нерозважна туга Вникає в серце, каменем лягає; Ридає хор, мов дикий вітер з луга, А темрява склепіння застилає. З віконця ледве-ледве блисне промінь; Ті хмари темні давлять мою душу, А серце палять, мов жерущий пломінь. Ні, гук страшний я видобути мушу! Хай я загину, та хай сяє мило Над людьми сонцем правда і надія! Зважливо простягаю руку, сміло – І прокидаюсь… Так! то сон був… мрія!
СОН ЛІТНЬОЇ НОЧІ
Присвячується М.Ставиському
Сон літньої ночі колись мені снився, Коротка та літняя нічка була, І сон був короткий, – він хутко змінився І зник, як на сході зоря розсвіла. Чудовая мрія, розкішна та ясна, Кохано в ту ніч обгорнула мене, Приснилась мені люба доля прекрасна, Приснилось невидане щастя дивне. Була я щаслива, безмірно щаслива; Приснилось мені… та того не списать! Де в світі є мова така чарівлива, Щоб справжнєє щастя могла розказать? Та сон був короткий. Ранесенько-рано Вже зникла рожевая мрія моя, – Туди полинула, де грала кохано Злотисто-рожева світова зоря. Поглянула я, що вже нічка зникала, – І душу мою обгорнула печаль; І тихо-тихесенько я промовляла: «Сон літньої ночі! мені тебе жаль!..» Я щастя не маю і в мріях не бачу, Бо іншії мрії у серці ношу; Коли я часами журюся і плачу, – Я щастя у долі тоді не прошу. Для інших і доля, і щастя хай буде, Собі я бажаю не сну, а життя, – Хто зо сну прокинувсь, хай щастя забуде, Йому вже до щастя нема вороття!
[1892]
СОНЕТ
Натура гине – вся в оздобах, в злоті, – Останній усміх ясний посила І краскою непевною пала, Немов конаюча вродливиця в сухоті. Недавно ще була вона в турботі, Жила і працею щасливая була; Тепер останнії дарунки роздала І тихо умира… кінець її роботі! Спокійно умира і листом покриває Росинки білії, ті сльози самотні Від сонця ясного і від людей ховає. Натура ллє ті сльози таємні Того, що хутко ляже в смертнім сні, В холодній, білій сніговій труні.
[4 – 20 листопада 1890]
НА РОКОВИНИ ШЕВЧЕНКА
Колись нашу рідну хатуТемрява вкривала,А чужа сусідська хатаСвітлами сіяла.Та минав ти, наш Кобзарю,Чужії пороги,Орав свою вбогу ниву,Рідні перелоги.Гомоніла твоя кобзаГучною струною,В кожнім серці одбиваласьЧистою луною.Спочиваєш ти, наш батьку,Тихо в домовині,Та збудила твоя пісняДумки на Вкраїні.Хай же промінь твоїх думокПоміж нами сяє, -«Огню іскра великого»Повік не згасає!Щоб між нами не вгасалоПроміння величне,Ти поставив «на сторожі»Слово твоє вічне.Ми, як ти, минати будемЧужії пороги,Орать будем свої ниви,Рідні перелоги.