На крилах пісень

IV Сонечко вста­ло, про­ки­ну­лось яс­не

Сонечко вста­ло, про­ки­ну­лось яс­не, Грає вог­нем, про­ме­нiє I по сте­пу роз­ли­ва своє свiт­лонько крас­не, - Степ вiд йо­го чер­во­нiє. Свiтлом ро­же­вим там степ па­ле­нiє, Промiнь де ллється iск­рис­тий, Тiльки ту­ман на за­хо­дi су­во­ро си­нiє, Там за­ля­га вiн, ро­сис­тий. Он сте­по­веє се­ло роз­ляг­ло­ся В бал­цi ве­се­лiй та ми­лiй, Ясно-блакитним ту­ма­ном во­но по­ви­ло­ся, Тiльки на ха­тоньцi бi­лiй Видно зе­ле­ную стрi­ху. А да­лi, - де гля­ну, - Далi все степ той без краю, Тiльки вiт­ряк ви­ри­нає де-не-де з ту­ма­ну; Часом мо­ги­лу стрi­ваю. В не­бi бла­кит­нiм нi­де нi хма­рин­ки, - Тихо, i вi­тер не вiє. Де не пог­ля­ну, нi­де нi би­лин­ки, Тиха тра­ви­ця ле­лiє…

V Великеє мiс­то. Бу­дин­ки ви­со­кi

Великеє мiс­то. Бу­дин­ки ви­со­кi, Людей тих - без лi­ку! Веселую чут­но му­зи­ку. Розходяться людськiї ла­ви ши­ро­кi, Скрiзь вид­но ту юр­бу ве­ли­ку. I все чу­жи­на! ох, бi­да са­мот­но­му У мiс­тi ши­ро­кiм! Себе по­чу­вать оди­но­ким! I доб­ре, хто має к ба­гат­тю чий­ому Склонитися слу­хом i оком. Тож доб­рiї лю­ди ме­не при­вi­та­ли В да­ле­кiй країнi, Там дру­га в при­хильнiй дiв­чи­нi Знайшла я. I мо­ря кра­су спог­ля­да­ли Не раз ми при ти­хiй го­ди­нi. На ти­хо­му не­бi заб­лис­ну­ли зо­рi, Огнi за­па­ла­ли У мiс­тi. Ми ти­хо сто­яли, Дивились, як яс­но на тем­но­му мо­рi Незлiченнi свiт­ла сi­яли. В широкім просторі губилося око, А думка питала - Де щастя шукать вона мала, Любові й надії - у небі високо? Чи в морі спокою б шукала? Ні думко! Даремне в світовім просторі притулку шукати, В безодню дарма поринати; Любов і надія не в зорях, не в морі, - Між людьми поради питати! Шукай, може, душу там знайдеш де щиру І розум величний; Де правди не згас промінь пишний, Там теба шукати любові та миру. Спокій же знайдеш коись вічний!..

VI Далi, да­лi вiд душ­но­го мiс­та!

Далi, да­лi вiд душ­но­го мiс­та! Серце праг­не бу­ять на прос­то­рi! Бачу зда­ле­ка - хви­ля iск­рис­та Грає вiльно по синьому мо­рi. Тож сповнилось мені те бажання - Подались ми на море хутенько, І по хвилях морських погуляння Почали ми в неділю раненько. А у тую не­дi­леньку ра­но Синє мо­ре чу­до­во так грає, Його со­неч­ко пес­тить ко­ха­но, Красним-ясним про­мiн­ням вi­тає. Що бi­лiє отам на роз­дол­лi? Чи хма­ри­ноч­ка лег­кая, бi­ла Геть по не­бi гу­ляє по во­лi? Чи на чов­нi то бi­лi вiт­ри­ла? В мо­рi хви­ля за хви­лею ри­не, Море на­че здiй­мається вго­ру, А скле­пiн­ня не­бес­неє синє Край свiй яс­ний ку­пає у мо­рю. Свiтло там прос­тяг­ло­ся вiд схо­ду, - Очi ва­бить стя­га та iск­рис­та; Корабель наш роз­рi­зує во­ду - I до­ро­га бла­кит­но-пер­лис­та Зостається ши­ро­ка за на­ми, Геть да­ле­ко роз­ко­чує хви­лi, Що сер­ди­то тря­суть гре­бе­ня­ми, Наче гри­ва­ми коні тi бi­лi. А зда­ле­ка, отам на за­хо­дi, Срiбнокудрiї хви­лi ки­ва­ють, - Нереїди при со­няч­нiм схо­дi Промiнь ран­нiй та­ноч­ком стрi­ва­ють... I тан­цю­ють хи­мер­но та лег­ко, - Ось бли­зенько вже вид­но ту зграю, Аж iз­нов од­ко­ти­лась да­ле­ко, Геть бi­лiє в ту­ман­но­му краю… Море, мо­ре! Без краю прос­то­ре, Руху пов­не i ра­зом спо­кою! Забуваю i щас­тя, i го­ре - Все на­зем­не, - з'єдна­тись з то­бою Я жа­даю на час, на го­ди­ну, Щоб не ба­чить нi­чо­го на свi­тi, Тiльки ба­чить осяй­ну до­ли­ну I гу­би­тись в про­зо­рiй бла­ки­тi!..

VII Ой ви­со­ко сон­це в яс­нiм не­бi ста­ло

Ой ви­со­ко сон­це в яс­нiм не­бi ста­ло, Гаряче про­мiн­ня та й по­роз­си­па­ло, По хви­лях бла­кит­них пли­ве чо­вен пруд­ко. От i бе­рег вид­ко! при­бу­ли ми хут­ко. Ой вже со­неч­ко яс­неє та ста­ло на ме­жi, Освiтило акер­манськi ту­рецькiї ве­жi. Ходім же турецький замок оглядати Щоб нашу і славу, і лихо згадати, - Згадать давню славу, козацькую волю, І тяжку недолю, турецьку неволю. Тут колись гуляла доля і воля кривава; Тяжко-важко діставалась та сумная слава! Сi круг­лiї ве­жi й ви­со­кiї му­ри - Страшнi та су­во­рi, не­пев­нi, по­ну­рi, I скрiзь у тих му­рах стрiльни­цi-бiй­ни­цi, При ве­жах тих сум­нi "тем­нiї тем­ни­цi". В сих тем­ни­цях ко­лись на­шi та прий­ма­ли го­ре, Слали дум­ки кри­ла­тiї че­рез синє мо­ре… У тем­них тем­ни­цях не­ма нi вi­кон­ця, Не вид­ко з них свiт­ла нi яс­но­го сон­ця! А свiт та­кий крас­ний, хо­ро­ший, роз­кiш­ний! Пiд яс­ним про­мiн­ням ли­ман та­кий пиш­ний. Його хви­ля край бе­ре­га яс­но так си­нiє, А де­да­лi лед­ве-лед­ве, мов ту­ман, ле­лiє… Глянуть на ли­ман той, - втi­шається око! Колись йо­го хви­лi вкри­ва­лись ши­ро­ко Тими бай­да­ка­ми, лег­ки­ми чай­ка­ми, Що пли­ли на сей бiк та за ко­за­ка­ми: Швидко рiд­них виз­во­ля­ти ко­за­ки ле­тi­ли… За му­ра­ми ви­со­ки­ми во­ро­ги трем­тi­ли… Славо, на­ша згу­бо! сла­во, на­ша ма­ти! Тяжко за­жу­ри­тись, як те­бе зга­да­ти! Кров'ю об­ки­пi­ла вся на­ша дав­ни­на! Кров'ю за­то­пи­ла до­лю Ук­раїна. Ой ли­ма­не-ли­ма­ноч­ку, хви­ле ка­ла­мут­на! Де по­дi­лась на­ша во­ля, сла­ва на­ша смут­на? Чи на те ж козацтво гинуло в неволі, Побивалось тяжко, шукаючи долі, Чи на те лилися кривавії ріки, Щоб усе пропало й забулось навіки? Та коли судилось марне лицарям загинуть, То невже про них і гадку нащадки закинуть?.. Все ми­на!.. Вiд сла­ви давньої дав­ни­ни Лиш зос­та­лись ве­жi та нi­мiї стi­ни! Де хо­ди­ли лю­тi тур­ки-яни­ча­ри, Там па­суться мир­нi ове­чок ота­ри… Де по­ляг­ла ко­зацькая го­ло­ва дум­ли­ва, Вирiс там бу­дяк ко­лю­чий та глу­ха кро­пи­ва. Виросла там квiт­ка у тем­ни­цi, в ямi, Ми її зiр­ва­ли, - не­хай бу­де з на­ми! Квiтка тая, мо­же, ви­рос­ла з яко­го Козацького сер­ця, щи­ро­го, пал­ко­го?.. Чи га­дав той ко­за­ченько, йду­чи на чу­жи­ну, Що вер­неться з йо­го сер­ця квiт­ка на Вкраїну?.. Сумно тут усю­ди, так пус­то, так глу­хо, У цi­ло­му зам­ку не­має нi ду­ха, Коло бра­ми тiльки мi­на­рет то­ненький, Там ку­рiнь при­ла­див вiв­чар мо­ло­денький. Та в ку­ре­нi-мi­на­ре­тi вiв­ча­ря не­має - Он вiн з ве­жi ви­со­кої на дiл пог­ля­дає. З ви­со­кої ве­жi вiв­ча­ри­ку вид­ко, Як ко­тяться хви­лi ли­ма­но­вi швид­ко, А да­лi зни­ка­ють у синьому мо­рi… Вiвчарика пог­ляд блу­кає в прос­то­рi. Має вiн прос­тор ши­ро­кий для ду­мок та га­док, Що то вiн те­пер га­дає, ли­царський на­ща­док?..

VIII Вже со­неч­ко в мо­ре сi­да

Вже со­неч­ко в мо­ре сi­да; У ти­хо­му мо­рi тем­нiє; Прозора, гли­бо­ка во­да, Немов ок­са­мит, зе­ле­нiє. На хви­лях зе­ле­них трем­тять Червонiї iск­ри блис­ку­чi I яс­ним ог­нем ми­го­тять, Мов блис­кав­ка з тем­ної ту­чi. А де ко­ра­бель наш про­бiг, Дорога там дов­га й ши­ро­ка Бiлiє, як мар­мур, як снiг, I лед­ве при­мiт­не для ока. Рожевiє пi­нис­тий край; То iск­ра заб­лис­не, то згас­не… Ось про­мiнь ос­тат­нiй!.. Про­щай, Веселеє со­неч­ко яс­не!

IХ Кiнець по­до­ро­жi

Кiнець по­до­ро­жi, - Вже зi­роньки го­жi Сiяють на не­бi яс­но­му, I вже ви­со­ченько Ясний мi­ся­ченько, - Вже хут­ко при­бу­дем до­до­му! Огнi нез­лi­чен­нi, Мов стрiч­ки ог­нен­нi, До мо­ря спус­ка­ються з мiс­та, А в прис­та­нi грає, Огнями сiяє Корабликiв зграя бар­вис­та. За час, за го­ди­ну Тебе я по­ки­ну, Величнеє мо­ре таємне! I знов ме­не прий­ме, Огорне, обiй­ме Щоденщина й ли­хо на­зем­не. I в рiд­но­му краю Не раз спо­га­даю Часини сi лю­бi та ми­лi! Прощай, синє мо­ре, Безкрає, прос­то­ре, - Ви, гор­дiї, вiльнiї хви­лi!

[1888]

КРИМСЬКІ СПОГАДИ

ЗАСПІВ

Південний краю! як тепер далеко Лежиш від мене ти! за горами крутими, За долами розлогими, за морем, Що вже тепер туманами густими Укрилося, бурливе. Та не страшно Моїм думкам осінньої негоди На Чорнім морі. Швидше тої чайки Вони перелетять за темні води. Вони перелетять у ту країну, Де небо ще синіє, як весняне, Де виноград в долині зеленіє, Де грає сонця проміння кохане. Туди мої думки полинуть швидко І привітають ту ясну країну, Де прожила я не одную днину, А не була щаслива й на годину… Та я за те докірливого слова Тобі не кину, стороно прекрасна! Не винна ти, що я не маю долі, Не винна ти, що я така нещасна!

[1891]

1. ТИША МОРСЬКА

В час гарячий полудневий Виглядаю у віконце: Ясне небо, ясне море, Ясні хмарки, ясне сонце. Певне, се країна світла Та злотистої блакиті, Певне, тут не чули зроду, Що бува негода в світі! Тиша в морі… ледве-ледве Колихає море хвилі; Не колишуться од вітру На човнах вітрила білі. З тихим плескотом на берег Рине хвилечка перлиста; Править хтось малим човенцем, – В’ється стежечка злотиста. Править хтось малим човенцем, Стиха весла підіймає, І здається, що з весельця Щире золото спадає. Як би я тепер хотіла У мале човенце сісти І далеко на схід сонця Золотим шляхом поплисти! Попливла б я на схід сонця, А від сходу до заходу, Тим шляхом, що проложило Ясне сонце через воду. Не страшні для мене вітри, Ні підводнії каміння, – Я про них би й не згадала В краю вічного проміння.

Євпаторія, 1890, 16 серпня

2. ГРАЙ, МОЯ ПІСНЕ!..

Досить невільная думка мовчала, Мов пташка у клітці замкнута од світа, Пісня по волі давно не літала, Приборкана тугою, жалем прибита. Час, моя пісне, у світ погуляти, Розправити крильця, пошарпані горем, Час, моя пісне, по волі буяти, Послухать, як вітер заграв понад морем. Плинь, моя пісне, як хвиля хибкая, – Вона не питає, куди вона плине; Линь, моя пісне, як чайка прудкая, – Вона не боїться, що в морі загине. Грай, моя пісне, як вітер сей грає! Шуми, як той шум, що круг човна вирує! Дарма, що відгуку вітер не має, А шум на хвилиночку погляд чарує!..

Серед чистого моря 1890 р. 17 серпня

3. БЕЗСОННА НІЧ

Цілу ніч до зорі я не спала, Прислухалась, як море шуміло, Як таємная хвиля зітхала – І як серце моє стукотіло. Ночі темної дивні почвари Заглядали в безсоннії очі, І страшніші, ніж сонні кошмари, Ті привиддя безсонної ночі. Думки-гадки, мов птахи нічнії, Налетіли, тяжкі та суворі, Ох, непевні ті думи страшнії, Наче хвилі у північ на морі! Хто одважиться в північ на море Своє хибке човенце зіпхнути? Хто поважиться людськеє горе Світовеє серденьком збагнути? Той у північ на море поплине, Хто не думає ранку діждати… Хай же думка моя вільно лине, – Я не буду на ранок чекати. Серед мороку, бурі-негоди Цілу ніч буде човен блукати; Як зійде сонце правди та згоди, Я тоді вічним сном буду спати. Буде шарпати буря вітрила, Пожене геть по темному морю. Ох, коли б мені доля судила Хоч побачити раннюю зорю!

Євпаторія, 1891 р.

4. НА ЧОВНІ

Нічко дивна! тобі я корюся. Геть всі темнії думи сумні! Не змагаюся вже, не борюся, Потопаю в сріблястому сні. Люди сплять, спить і людськеє лихо, – Лихо сили не має в сю ніч. Тихо скрізь, і на серденьку тихо, Десь журба з нього згинула пріч. Може, тільки сховалась глибоко? Може, зараз прокинеться знов? Та дарма! поки ясне ще око, Не здіймаймо журливих розмов! Глянь, як хвилі від срібла блищаться! Глянь, як небо сивіє вгорі! Вабить хвиля на море податься, Кличе промінь ясної зорі. *** Плине білий човник, хвилечка колише, Хвилечка гойдає; Плине білий човник, вітер ледве дише, Ледве повіває. Білії хмаринки, лебедині крила Угорі гуляють, Довгою стягою, що зорю покрила, Місяця сягають. Місяченько світло і рожеве, й срібне Кида-розсипає, І ряхтить, і сяє світло теє дрібне, Як вогонь палає. Геть далеко в морі кораблі видніють. Бачу здалеченька, Як виразно щогли тонкії чорніють Проти місяченька. Плиньмо геть за теє корабельне місто, Там, де нам прекрасна Доріженька сяє, де пала огнисто Stella maris ясна. *** На човні нас було тільки двоє. Хвилі скрізь вколо нас коливались, І такі ми самотні обоє Серед того простору здавались. Я дивилась на тебе, мій брате, Що гадала, – не вимовлю зроду; Чим було тоді серце багате, Поховала я в тихую воду. Може, хвиля тобі розказала Все, що думала я в тую мить? Ні! вона те глибоко сховала… Хай же там моя думонька спить! Думка спить, і серденько спочило; Я дивлюсь на обличчя твоє; Тихе море спокою навчило Невгамовнеє серце моє…