Обитель героїв

На жаль, аргументи не відзначалися переконливістю.

– Гаразд, я візьму. Вранці поверну.

– Храни вас Повзуча Благодать!

– Вам шкідливо нервуватися, юначе. Лягайте-но краще спати. У всіх нас видався тяжкий день. Хвала Вічному Мандрівцеві, він скінчився, і не так погано, як міг би. Добраніч.

Забравши свічку, барон залишив Чорного Аспіда наодинці зі здоровим сном.

SPATIUM XX
Таємниця, що впала з балкона або Спогади Ефраїма Клофелінга

Колись, давно-давно, Ефраїму Клофелінгу виповнилося тринадцять років.

Зараз у це важко повірити. Але клаповухий, незугарний, худий попри всі зусилля мами, бабусі й доброї куховарки Тільди, підліток, улюблений син духівника Бруно, теж не йняв би віри теревеням про старезного гросмейстера-некроманта. Фантазії язикатих брехунів-трубадурів – ось як іноді виглядає життя людське, якщо дивитися не ззовні, а зсередини, як в'язень з темниці чи пташеня з яйця. Між двома іпостасями – сором'язливим юнаком і товариським старцем – пролягла прірва; але саме в тринадцятий день народження виникла перша тріщина, перший розлам майбутньої безодні.

Втім, зрідка, дивлячись у вікно на озеро Тітікурамба й бачачи за озером лиховісні вежі Чуриха, Ефраїм мріяв, як одного разу, могутній і переможний, у всеозброєнні магії, він завоює гніздо жахливих некротів і зробить його справжньою колискою Високої Науки, що творить чудеса в ім'я життя на землі.

У долі є почуття гумору.

Збігаючи сходами Цитаделі, стрибаючи через сходинку й насилу втримуючись від жагучого бажання з'їхати вниз по поруччі, – що, звичайно, негідно дорослої людини! – Ефраїм міркував про таємницю. Про таємницю глибин душі, відповідальну й, поза сумнівами, виняткову. Мабуть, у кожного в такому важливому віці є таємниця. Він здогадувався про це, але це його нітрохи не засмучувало. Далеко не кожен володіє секретами сильних цього світу, зовсім не кожного привітає милостивим потиличником його високість, п'ятий герцог д'Естрем'єр, – і вже точно не кожному лагідно посміхається Хендрик Високосний, чий злет породив пліток більше, ніж подвиги Нихона Сивочола.

Таємниця ховалася за частоколом пліток, лукаво підморгуючи дурням у щілину.

Крім таємниці, Ефраїма дуже турбували примхи Янці, онуки куховарки Тільди. Доведись йому порівнювати володіння таємницею з Янциною симпатією, обираючи, і майбутній гросмейстер завагався б, чому віддати перевагу. Розповісти таємницю куховарчиній онуці означало здобути прихильність серденяточка, як кликав дівчину тато Бруно, посміюючись із синового захоплення. Тато розумівся насерденяточках; знання чарівного предмета в родині Клофелінгів було спадкоємним, як духовидіння. У тринадцять років такий скарб, як Янця, був дуже привабливим. Але догодити предметові захоплення можна й простішим способом – наприклад, подарувавши ланцюжок із золотим гомолюпусом. А таємниця, один раз виказана, миттю втрачає цінність, як скромна дівка – цнотливість.

Син Бруно був розважливий не по літах.

Захоплений міркуваннями, розігнавшись над міру, він налетів у дверях, що вели у двір замку, на причепуреного, мов павич, коротуна – цей дворянин прискакав учора на світанку на особисте запрошення герцога. Незважаючи на малий зріст, гість міцно стояв на ногах. Юному чарівникові здалося, що він врізався в стіну фортеці. До того ж, Ефраїм розбив нижню губу об тверде, глянцево блискуче чоло гостя. Губа напухла, загрожуючи незабаром стати пухким оладком.

– Перепрошую, пане, – насилу вимовив Ефраїм.

– Перепрошую, ваша світлосте, – суворо виправив коротун, але на самому дні його льодистих, блякло-блакитних оченят ховалася незла усмішка.

– Перепрошую, ваша світлосте, – слухняно погодився Ефраїм.

Він згадав ім'я і титул дворянина: тато говорив з Карлом Беркадором, радником його високості, про приїзд Огюста, барона фон Шмуца, чоловіка суворого, із принципами, але відданого й педантичного. Ще тато казав, що для герцога дуже правильно заручитися сприянням барона у нинішній делікатній справі. Про саму справу Ефраїм нічого не дізнався, бо був вигнаний з батьківських покоїв. Теж мені, змовники! Нас хоч вогнем катуй, хоч допитними чарами, ми нікому ні слова, ні словечечка…

– Скажи жінкам, нехай намастять тобі губу конопляною олією, – додав барон, чоловік суворий і з принципами, перш ніж звільнити дорогу.

Кивнувши й відразу забувши про жінок з їхньою олією, Ефраїм стрілою вилетів у двір.

Сонце, лагідне сонце початку осені, набирало в пригорщу золотої води та бризкало на замок. Сонце по-материнськи любило Орден Зорі, пестячи його осередок усіма доступними способами. Здавалося, ще трохи, й замок вигне спинку, замуркотить, немов кошеня. Цитадель не була фортецею в буквальному значенні цього слова: навряд чи б тут вдалося витримати правильну облогу або штурм. Губерт Раптовий наказав звести подарунок, іграшку, скриньку, де можна з задоволенням проводити дозвілля в приємному товаристві або займатися науковими дослідженнями – але при цьому зовнішній вигляд замку повинен ясно свідчити про лицарство, шляхетність та високі ідеали. Дивні, розпливчасті вказівки доводили будівельників до божевілля, але заперечувати або сваритися з Раптовим ніхто не ризикнув. Побудували, як їм звеліли, і вийшло добре.

На погляд Ефраїма, це було дещо краще за нудну неприступність родового замку д'Естрем'єрів.

Тринадцятилітній ювіляр закрутив головою, озираючись. За його спиною, у дверях, забитим у поріг цвяхом стирчав барон Огюст, так ніби забув, куди збирався йти. Далі, біля криниці, із запалом жестикулюючи, герцог Губерт про щось розмовляв з духівником Бруно та огрядною, негарною пані у вбранні сивіли, гаптованому зірками та лавровим листям. Пані звали Есфірь Кольраун, і була вона надзвичайно, до непристойності молода: ледь більше двадцяти років. Приїхала вона в кареті два дні тому. Це тато дав його високості пораду – звернутися до хуської сивіли. Незважаючи на молодість, казав тато, Фіра має винятковий талант ясновидіння, і ніхто краще за неї не складе гороскоп на дитину. Крім того, Фіра вміє зберігати таємниці. «У нашій ситуації…» – сказав тоді тато, замовк, простяг довгу руку, вхопився за відстовбурчене вухо сина й витяг спадкоємця з-за штори.

Тож, окрім імені, Ефраїм нічого не довідався ні про сивілу, ні про нашу ситуацію. Точніше, це тато думав, що син нічого не довідався. А в сина була таємниця, і таємниця багато чого могла підказати.

Не тільки молоденькі сивіли вміють зберігати секрети.

Ми теж не в тім'я биті.

Нікого з лицарів Ордену на подвір'ї не було. Турнір, коли двоколірні бійці поспішали схестити списи во славу ідеалів і тим самим закласти черговий камінь у невидимий підмурівок світобудови, завершився наприкінці літа; наступний буде навесні. Щодо лицарів думка Зфраїма роздвоювалося й вагалася, як людина, що зустріла доппельгангера. Він був присутній при бесідах магістра Хендрика з татом і його високістю, він щиро вважав лицарів дурниками, нездатними гідно поцінувати витонченість чародійної думки, зате майстрами перетворювати будь-яке відкриття Високої Науки на посміховиьско. Але під час турнірів, коли вершники врізувалися один в одного, герольди вигукували імена переможців, славлячи по черзі Зорю Ранкову чи Вечірню, а ряди бійців у чорно-білих плащах виголошували заздоровниці Хендрику Високосному й Губерту Раптовому, й луна металася подвір'ям замку, а грудаста Янця із захватом і обожнюванням дивилася на струнких героїв, часто кліпаючи пухнастими віями…

У такі хвилини переконання піддавалися серйозному перегляду.

Знявши берет і почухавши потилицю – дурна звичка, якої мама марно намагалася позбавити улюбленця, – Ефраїм вирішив підійти до криниці, випробувавши ранковий настрій батька: прожене чи ні? Але доля розпорядилася інакше. Тупий удар тіла об бруківку двору вийшов тихим і зовсім не страшним. Секунду майбутній гросмейстер тупо дивився на зламане тіло магістра Хендрика, яке здригалося; потім він ступив крок назад, начебто збирався ще раз зіткнутися у дверях з бароном фон Шмуцем, розбивши губу, потім вибігти задом наперед сходами до спальні – і час піде назад, усе повернеться, і можна буде виправити, попередити, допомогти…

Ні.

Таємниця вмирала на бруківці, звалившись із балкона.

– Лікаря! Швидше!

– Магістр! З балкона…

І бринів у золотому повітрі осені крик Губерта Раптового:

– Бруно! Врятуй її, Бруно! Благаю…

Маг-духівник уже біг від криниці до магістра, що розбився. Ніколи Ефраїм не бачив батька таким зосередженим, і ніколи більше не побачить.

CAPUT XXI
«Я спитав чаклуна: чого в людства здавна на здоровий на глузд завелика ціна?»

Світ розтинали прямі лінії, ділячи все навколо, до обрію, на чорно-білі квадрати. Квадратами, як сомнамбули, повільно рухалися постаті двох кольорів, що викликали зубний біль; деякі з них здавалися баронові невиразно знайомими. Величезну гральну дошку здибили пагорби й переліски, будинки та замкові вежі; вдалині блищала смоляна гладінь озера.