Обитель героїв
Шрифт:
– Ммих-х… ннах-х…
– Фрагіум целер д'харна! Нічого, виростимо, моххар аліцуї дентес рекреато… Будуть як нові… Ар'х'ям вітус глоріано н'остр!
– Мммм…
– Зачекайте пару хвилин, я закінчую!
Останні слова адресувалися баронові.
– Ад'самор гінгіва! Н'юмба кавум ос!
– Иммм!!!
Квестор глухо завив, очі його мало не вилізли з орбіт.
– Ваша світлосте, не відмовте в люб'язності! – Рене обтрусив руки, немов юний лобуряка, який хвилину тому здумав порпатися в мурашнику. – Розтопчіть цю гидоту, бо я зі своєю ногою…
На мить баронові привиділося: під столом ворушиться мерзенна тінь, схожа
– Дякую вам. Зараз зафіксуємо щелепу – і бай-бай… Агов, приятелю, потримай йому голову, – скомандував Кугут найближчому дрейгуру.
Коли процедуру (на язик так і просилася: «екзекуцію») було закінчено, і дрейгури віднесли квестора, який кволо опирався, горбань із зусиллям підвівся, спершись на костур.
– Мені сказали, ви вирішили оселитися в одному будинку зі мною?
– Цілком правильно.
– Чому, ваша світлосте? Випадкова примха? Велика любов до скромного пульпідора?
– Нехай буде велика любов, добродію. Давайте я допоможу вам дійти.
Розмовляти можна було й тут, у темряві, але чурихська кадавральня наводила на барона нудьгу. У будинку він почувався звичніше. У Рене знайшлася свічка; пульпідор запалив її, потерши ґніт між пальців. Свічку барон прилаштував на скрині; підсунув табурет ближче до ліжка, на якому влаштувався Кугут.
– Мені пощастило, – без довгих передмов повідомив обер-квізитор. – Я бачив унікальне видовище: Чорний Аспід лікує білого лицаря. Начебто співчуття і допомога ближньому – не ваша справа. Чи я помиляюся?
* * *
– Як ви дізналися, що я стежу за вами? – похмуро поцікавився Фернан Терц.
Профос вийшов з-за стовбура криптомерії, густо оповитого плющем. Багряне вдень, листя плюща зараз, у примарному світлі місяця, нагадувало плями засохлої крові. «В-ви-и! в-ва-а…» – відгукнувся згори пугач-пересмішник, але профос насупив брови, гілка під нахабним пугачем хруснула, і птах зірвався з дерева, розсудливо полетів геть.
– Добраніч, – відповів чемний гросмейстер. – Я радий вас бачити. Ви не повірите, але я дійсно…
Терц зробив жест рукою, показуючи, що гідно поцінував ввічливість звертання.
– І все-таки, ваше чорнокнижництво? Мені здавалося, я зробив усе можливе…
– Ви все робили бездоганно, пане профос. Мені допомогла чиста випадковість, якої ви не могли передбачати. Річ у тім, що я – син Бруно Клофелінга, мага-духівника при дворі герцога Губерта.
– Вмієте викликати духів з безодні? – профос дозволив собі відверте глузування. – То це багато хто вміє… Чи серед безтілесних створінь у вас є інформатори? Корисні, досить корисні знайомства!
– Я б сказав інакше, колего, – слово «колега» у вустах гросмейстера звучало зовсім природно. – Замолоду я пішов усупереч волі батька, знехтував сімейною традицією, але дещо зі спадкових здібностей зберіг донині. Якщо в людини на плечі сидить даймон, пазуристий упертюх-даймон, штовхаючи на різні сумнівні вчинки – я бачу цього даймона. Я чую його шепіт, безгучний для інших. На вашому лівому плечі сидить даймон образи і помсти. Образа застаріла, до неї ви звикли, а з бажанням мститися успішно справляєтеся, тримаючи даймона у вузді. Ви – сильна людина, пане профос. Мені не хотілося б знати, яка біда штовхнула вас на шлях блокатора, давши життя
даймону на плечі… Але пам'ятайте: ваш даймон здатений викрити вас, незважаючи на всі зусилля блокації.– Що ж мені робити?
Безпорадність запитання вразила вігілу. Таким вона бачила профоса вперше.
– Уникати спадкових духівників, навіть якщо вони змінили профіль. Або позбутися даймона. Я розумію, це важко, майже нереально. Приборкати себе – іноді це непосильне завдання навіть для досвідченого венатора, який легко впокорює найбільш диких дітей геєни.
Складалося враження, що двоє літніх чарівників – теперішній і колишній – говорять про щось добре знайоме їм обом і приховане від невтаємниченого слухача. Анрі доводилося бути присутньою при схожих бесідах: поети, актори, солдати, мандрівники – люди, раніше незнайомі, знаходили спільну мову відразу, без перешкод, і вігіла через це почувалася зайвою, недоумкуватою ледаркою, квапилася залишити таке товариство.
Зараз піти було нікуди.
– Я б із задоволенням спустився до озера, – по тривалій мовчанці мовив Терц. – Ви запросили мене скласти вам компанію. З даймоном чи без, я згоден.
– Звісно! Прошу…
Ефраїм посторонився, щоб профосові було зручно крокувати поруч із ним. Стежка була неширока, і Анрі пішла позаду. За правилами етикету даму належало пропустити вперед, але етикет загубився вночі. Схил став пологіший, подих озера підступив, захолодив скроні. Під ногами шарудів пісок.
– Сподіваюся, пане профос, ви… е-е… задовольнили свій службовий інтерес до Чуриха?
– Цілком, ваше чорнокнижництво.
– Без наслідків, неприємних для нас обох?
– На сьогодні – так. Суть чурихских досліджень в галузі умбрології мені зрозуміла. Я розраховую, що практику тіньових експериментів на добровольцях буде вами припинено до більш повного теоретичного обґрунтування.
– Можете бути впевнені.
– Чурих відмовить квесторам у обіцяній трансплантації?
– Безумовно. Нам необхідно якомога ретельніше вивчити зв'язки «супутників». Плутанина з іменами, летаргія та інші небажані наслідки зводять нанівець всі позитивні сторони трансплантації! Крім того, квестори постраждали в сутичці, а кризовий період після пересадки тіньового фрагмента дуже тяжкий. Навіть цілком здорова людина проводить у ліжку не менше трьох днів…
«Кидало то в жар, то в холод, – згадала Анрі розповідь Гвоздила. – Від нестерпної сверблячки мало не збожеволів…» Справді, від дурнуватої сутички на перехресті була й користь: хитромудрий грос, не порушуючи букви угоди, відмовить квесторам на законних підставах. Турбота про здоров'я поранених, протипоказання, обставини, що випадково відкрилися некромантам… Якщо знадобиться, можна, не називаючи імен, згадати інтерес до чурихської умбрології з боку Тихого Трибуналу й Дозору Сімох. Словом, не бачити квесторам додаткових тіней, як власних вух!
Вігіла ледь чутно захихотіла.
– Цікаво, кому призначалися «чудові руки» теслі Єндри Драмбаля? – кинула вона в спину Клофелінга. – Забіяки й баламута, чию тінь ми приборкували всією компанією? Небожеві барона? Щоб краще керував?
– Джеймсу Рівердейлу, – не оглядаючись, байдужо відповів гросмейстер. – Бійці часто бажають мати додаткові руки. Хоча особисто я рекомендую їм запасну голову. Але вони не вірять. їм навіть рідна голова здається зайвою.
– А що замовила Агнешка Мала? Третю ногу? Додаткові сідниці? Восьмі ікла?