Обитель героїв

Він же вночі й викопав покійного бортника та відвіз до кадавральні.

На почин, так би мовити.

Шапку золота, звісно, Фішці не насипали. Але гонорару за проданого тестя цілком вистачило на тиждень безпробудного пияцтва. Решту грошей заповзятливий красень програв у «сударика». На сороковини смерті бортника його відгамселили так, що ходив по селу розкарячком, стогнав уголос і чіплявся до дружини з нескромною пропозицією: ходім, мовляв, з лопатою на цвинтар! Там ще багато хто з родини задарма боки пролежує…

За два роки до кадавральні проклали нову, бруковану дорогу: щоб вози не грузли в багнюці. Долиною прибуткова справа не обмежилася – возили зблизька, возили здалеку, виявивши, що «товар» дорогою до Чуриха зберігається чудесним чином і додаткових заходів для збереження не вимагає. Прискіпливість некромантів до якості пропонованих кадаврів що не день зростала. Зледащілі чурихські маги крутили носом, побачивши старих, нехай навіть міцних і придатних до застосування; ретельно з'ясовували біографію покійного, вивчаючи життєвий шлях. У обслугу замку кого попало не брали, прагнучи поєднувати тілесну вправність із ґречністю та привітністю душі. А вже для експериментів залишали найкращих, найсвіжіших, сповнених чеснот – суворіше, мабуть, відбирали тільки в королівську гвардію.

Відбір, як це не дивно, позитивно позначився на кількості клієнтів. Кожний, хто зумів вигідно продати кадавра, вихвалявся на весь голос: а мій же, мій… дядько, тітка, невістка, дівер! У нашому роду всяк – козак! І мертвий смертю нехтує! Ого-го!!!

Таких поважали.

Та і з першого погляду було видно: віддаємо родичів у гарні руки. Кадавральня радувала око: затишні, чистенькі будиночки, доріжки між ними просипано білим піском, лагідний шерех криптомерій, мальовничий спуск до озера, піщаний пляж; до слова, рідкість – у інших місцях берег Тітікурамби був скелястий. Чудові льодники для зберігання тіл, де цілодобово грала класична музика – чиясь ідея, як завше, з успіхом реалізована гросмейстером Бенедиктом. Дослідження довели, що гармонія композицій, здебільшого різноманітних «Requiem» і «Marche Funebre», на третину скорочує манозатрати на віталізацію об'єкта. Музиканти наймалися живі: по-перше, дрейгурам елефант на вухо наступив, по-друге, сезон у Чуриху для скрипалів і фаготистів виходив вигідніший за службу в благодійному оркестрі Фрідріха Бьорке, відомого мецената.

Додайте до цього молоденьких відьмочок – слухачки початкових курсів факультетів некромантії билися за право літнього стажування в кадавральні Чуриха.

– Ідилія! – сказав Адальберт Меморандум, дипломований поет і штабс-секретар Ложі Силаботоніків, проїздом відвідавши Чурих.

Тут він написав оду «Повстань-но, фатумом благословенний!», випив горобинової, заповів своє тіло місцевому комірникові й надвечір виїхав. Втім, заповіт за сім років по тому переписав, вирішивши упокоїтися в мавзолеї, вибудуваному вдячними шанувальниками.

Перед від'їздом віршомаз затримався біля воріт, дивлячись, як на спеціально відведеному майданчику дрейгури начищають ваксою тіні. Ритмічно миготіли щітки, кисло смерділа в коробах вакса, тіні піднятих, сизі під променями пізнього сонця, наливалися дивною, опівнічною чорнотою, і посмішки на задоволених ообличчях дрейгурів ставали широченними, як шаровари ландскнехтів. Питання про склад вакси залишилося без відповіді: крім сажі, туди входив таємничий «оживляж» – комплекс заздалегідь підготовлених настоїв. Всмоктуючи наваксовану тінь протягом тижня, дрейгур потім служив не за страх, а за совість, уп'ятеро довше звичайного.

Якби гросмейстером Чуриха того дня був Ефраїм Клофелінг, він прочитав би поетові цілу лекцію про тіні, як проекції тілесних доль на тканину світобудови і варіанти їх використання. Але Фрося надягнув гросмейстерську мантію в залі торжеств Вежі Досліджень лише десять років по тому.

Врешті-решт поет так і від'їхав невігласом.

CAPUT XX
«Між дерев гуляють тіні, і збентежені рослини ворушать корінням: як же так?..»

У тиші почувся близький плюскіт хвиль. Озеро нагадало про себе й знову замовкло, насолоджуючись спокоєм. З гілки дерева зірвався вухатий пугач-пересмішник, чхнув, наслідуючи звуки озера, хрипко ухнув баритоном: «Голу-у-уба-а-а!», вочевидь маючи на увазі недавню тираду Ефраїма, і схопив пазурами необережну мишку. Вистава, як вважав пугач, заслуговувала нагороди не менше, ніж слова нерозумної вігіли, що пройшла повз смачнющу мишу зі злочинною байдужістю.

Спускаючись до Тітікурамби, гросмейстер з хвилину про щось міркував.

– Послуга за послугу, – нарешті кинув він.

Анрі обпекло відчуття близькості чогось непоправного. Немов крилатий хижак навис над головою, а втікати нікуди. Строго нагримавши на себе (ич, розпустилася, яка тендітна!), вігіла постаралася повернути самовладання. Прикмети не обіцяли небезпеки чи лиха. Навпаки, і пугач, і міскантний пилок на носі гроса, і обійми випадкового кавалера – все обіцяло швидке здійснення бажань (щоправда, обтяжене плодоносними зливами, помноженими на велику кількість хвої під ногами). Треба буде домовитися з гросом: якщо писатиме Месропу щодо заохочення, нехай випросить місяць відпустки…

– Пані, вам відомо, що один із ваших супутників – профос Дозору Сімох?

– Хто? – машинально відгукнулася Анрі, і лише потім збагнула, що обрала найгіршу відповідь з усіх можливих.

– Хто? Ну, звісно, не малефік, – з незлою іронією відгукнувся Ефраїм. – Профос Дозору на королівській службі? Блокатор – дійсний член лейб-малефіціуму? Нонсенс і безглуздя! Наш шкідник чистий, аки агнець перед закланням… е-е… даруйте, згадав. Надзвичайно невдале порівняння. З огляду на сумні обставини, що привели пана Мускулюса в Чурих, рекомендую нам обом тричі підстрибнути на лівій нозі, аби уникнути пристріту!

Грос незграбно заскакав і став схожий на біса-трясовинника, коли той перестрибує з купини на купину. Анрі не залишилося нічого іншого, як наслідувати приклад старця. Над головами людей веселився негідник-пугач. Смачно повечерявши мишкою, від чого настрій став просто чудовий, крилатий хижак радів удачі: до хліба насущного йому дісталися й видовища.

– Ф-фух… ні, ну це ж треба! – знову рушаючи до озера, старець важко дихав. Голос його став схожий на орлиний клекіт. – Ніколи не припускав, що відганятиму пристріт від профільного шкідника! Язик мій… ох, у наші літа! Ворог мій… Звісно, пані, я мав на увазі стряпчого. Як його кличуть?

– Терц. Фернан Терц. Принаймні так він назвався мені.

– І, звичайно ж, ви не стали зчитувати його мана-фактуру. Я розумію: арешт, обставини, присутність стороннього, втеча пана Мускулюса…

– Зчитувати мана-фактуру без дозволу об'єкта – порушення корпоративної етики! – вігіла намагалася вдавати ображену. – І потім, навіщо мені мана-фактура стряпчого, що прийшов до клієнта з питань банальної спадщини?

– Та мало там що… Припустимо, голова Месроп правий, і за паном малефіком водяться грішки. Припустимо, що стряпчий, відвідуючи клієнта глибокої ночі, викликає підозри. Припустимо, вони обидва вам збрехали: і Мускулюс, і Терц. Для співробітниці Тихого Трибуналу, що очолила арешт-команду, ви занадто довірливі, голубонько… Цим, до речі, ви зворушили моє старе серце.

Ефраїм на ходу підібрав довгу хвоїнку й намалював у повітрі дивну фігуру. Напевно, зобразив старе серце, зворушене довірливістю Генрієтти Кукіль. Голка криптомерії простромила серце наскрізь, після чого гросмейстер викинув її в кущі.

– Я щиро радий повідомити вам інформацію, яка може стати у пригоді Трибуналу. Отож, Чурих у давнину дістав назву від сили-силенної чурів, які тут водяться. Замок просто кишить цими крихітними бестіями, спритними, пустотливими, але безмежно відданими місцю перебування. У нас немає необхідності зчитувати мана-фактуру гостей, нехтуючи корпоративною етикою й ризикуючи викликати невдоволення колег. За нас це роблять чури. Кожна людина, потрапивши в замок, своїм подихом колише шерсть найближчих чурів. А за ступенем скуйовдженості наших милих чуриків визначити рівень мани гостя простіше простого. І Номочка, і брати Крученики, і ваш покірний слуга давним-давно навчені такої методики…