Обитель героїв
Шрифт:
Нитка деренчала знайомими голосками янголів:
І тінь за хазяїном містом біжить,
По імені кличе: «Агов! Стережись!»
* * *
– У-лю-лю! – летів над полями глузливий бойовий клич.
Шестеро гнали одного.
Конрад фон Шмуц мимохіть замилувався картиною погоні. Ось вона, боротьба двох найчистіших, незмішаних начал у первісному вигляді! Чорний, як ніч, горбань, викрадач святині, конокрад і володар скреготу зубовного, намагається втекти від справедливої розплати в особі загону ідеалістів-добровольців. Просто хоч клич народного естета-символіста Базиліо Умбоні писати для «Притулку Героїв» чергову батальну
Плащі красиво розвівалися на вітрі, закриваючи огляд тим, хто скакав позаду.
Вершник, схожий на Жаднюгу Вугляра, демона-охоронця копалень у Кальге, вилетів на дорогу. Клуби крейдяного пилу здіймалися з-під копит вороного жеребця. Чудовий, надихаючий контраст! Тільки чорне й біле – немов лезо іншої, принципової реальності, що не терпить півтонів, на мить розсікло кольорову тканину буденності. І нехай тепер заздрісники спробують хоча б заїкнутися, що у Всевидющому Приказі служать вульгарні солдафони, позбавлені смаку й почуття прекрасного!
Ми тим заздрісникам язички повкорочуємо…
Поруч пролунали оплески: це містрис Форзац дала оцінку тому, що відбувається. З боку холоднокровної, як віверна, містрис такий прояв почуттів був порівнянний з чудом. Зате гучний регіт Коша Малого був цілком звичайним явищем.
– Ату його!
Одинокий зловмисник на скаку повернув голову, побачив на пагорбі знайомий фургон і аплодуючих вершників, зрозумів, що захисту від колишніх попутників йому годі сподіватися, хоч на клапті розірвись – і погнав вороного до Чуми. Порівнявшись із купою валунів, горбань звернув у бік Чуриха, із трьох зол вибравши те, яке йому в цей момент здавалося найменшим…
І тут перехрестя не забарилося виправдати свою лиховісну назву.
Молода дама на гнідому коні манірно змахнула рукою, струсивши з долоні краплю металу, що зблиснула на сонці. Жеребець Рене заіржав, здійнявся дибки й завалився на бік, притиснувши ногу вершника. Немов коник-стрибунець, приколений шпилькою, вороний відчайдушно смикався на дорозі, марно намагаючись встати і не даючи вибратися Кугуту, що опинився у пастці.
– Наздогнали? Топчуть?! – перепитувала з фургона Аглая Вертенна.
– Збили зубаря! Шкода, коняку скалічили…
Погоня завершилася. Шестикратна перевага добра вступила у вирішальну фазу перемоги над злом. Настав час спускатися й закінчувати дитячі ігри. Зараз морок буде скинуто в пітьму – сумнівний каламбур розвеселив барона, – світло засяє над землею, торжествуючи, а слідом, як у повчальному мораліте, на сцену вийде Всевидющий Приказ ex machine, заарештовуючи радісне добро.
Гладь Тітікурамби іскрилася сухозлотицею, насолоджуючись останнім теплом пізньої осені. По розплавленому металу озера ліниво снували рибальські човни. Сонячні зблиски грали на кінцях вудлищ, перетворюючи мирні рибальські снасті на бойові піки, а самих рибалок – у ще одне воїнство, що чекає сигналу сурми. Бо ніхто не повинен залишатися осторонь під час великої битви двох начал! І ми не залишимося. Кош сестричці вуха з корінням повідкручує; граф зачитає нотацію блудному онукові, згадавши знатних предків, що перевернуться в домовинах, поіменно, а сам барон…
Внизу чудова шістка притримала коней, кроком під'їжджаючи до Рене. Добро розтягло задоволення. Пульпідору вдалося нарешті звільнити ногу – зацьковано озираючись на ходу, він закульгав геть із упертістю серійного самогубці: мотузка обірвалася, з глибини виплив, від отрути проблювався… Він
боровся до останнього, не бажаючи віддавати Омфалос ні чорним, ані білим, ні Всевидющому Приказу, ні Тихому Трибуналу. Один зі світлих лицарів щось крикнув втікачеві, весело помахавши рукою: не поспішай, мовляв, далеко не втечеш!Добро завжди перемагає Зло!
Лише одна темна хмарина затьмарювала веселковий настрій барона. Якого, даруйте, дідька загін юних лобурів погнався за горбанем?! Дуалістична боротьба чистих начал зобов'язує атакувати будь-кого, одягненого в чорне? Цілком можливо, але – тільки на території Майорату! Чи в наших ідеалістів проблеми не лише з головою, а й з географією? Чи молодим людям відомо, що Пуп Землі знаходиться в пульпідора?!
Звідки?!
Усвідомивши марність втечі, Рене Кугут зупинився: гордій-ворон не бажав виглядати смішним у очах зграї орлів-гонителів. У руках його виникла знайома шестопера. Ретрактор спалахнув блискавкою, коли Рене картинно заніс зброю для першого удару – здаватися на милість переможців горбань не збирався.
Але тут Чума ще разок виправдала лиху репутацію.
Купа валунів за спинами квесторів ожила, ворухнулася, немов велетенські пташенята-зозулята раптом надумали вилупитися з яєць. Кам'яна шкаралупа тріснула, зазміїлася розломами, оголюючи хисткі контури тіл: чудовиська? Демони? На божевільних яйцях, як на помах чарівної палички, виникли постаті вершників: чорні, чорні, чорні…
Жвалами Нефаса Єхидного блиснули клинки, вилітаючи з піхов.
Сім осідланих валунів гірською лавиною ринули на лицарів Ранкової Зорі.
* * *
Встала вона пізно.
Ніжачись у постелі, гідній королеви, і перебуваючи в трохи легковажному настрої, вігіла спробувала полічити дні, коли їй вдавалося виспатися без перешкод, і не без жалю виявила: для підрахунку цілком вистачає пальців на двох руках. Будив тато Кукіль, вередливий з похмілля, будив кашель тітоньки Есфірі, рано починалися ранкові лекції в Універмазі, кликала сурма незакінченого дисертата, дзенькав у вусі дзвіночок служби, Месроп слав виклик коли ще й на світ не благословлялося, трибунальні справи виганяли на вулицю у світанкову вогкість…
О, подруго, поза сумнівом, перелік цих блаженних днів заснути знову не допоможе! – на відміну від підрахунку зграй грифонів і легіонів сарани, що медикуси рекомендують при безсонні.
Ще раз переконавшись у перевагах Чуриха і в тому, що лише некроманти вміють по-справжньому любити життя, Анрі залишила ложе. Накинувши поверх нічної сорочки халат, люб'язно наданий гросмейстером – не Фросин, з півнями, а новий, з найтоншого, світло-лілового шовку, гаптованого гладдю, – вона визирнула з дверей спальні. У коридорчику, застигши соляним стовпом, очікувала худенька дрейгуриця. Поруч зі служницею, цілковито перегородивши прохід, стояла величезна балія, де важко колихалася темна вода. Колір води і колихання, наче в нерухомій балії хтось вовтузився на дні, збентежили Анрі, але вона не виказала цього.
Якби грос замислив замах на небезпечну гостю, він міг би це зробити сто разів і куди менш екстравагантним способом. Хоча, судячи з вдачі Фросі, балія з голодною каракатицею-вігілоїдкою цілком у його стилі.
– Великий живий товариш бажає умитися? – привітно запитала дрейгуриця, не змінюючи пози. Наготу піднятої приховувала пов'язка з китицями на стегнах, звичайна для чурихської обслуги. Мабуть, раніше, в епоху домогильного існування, поєднання тонкої талії і чималого бюста в красуні доводило до шалу юрби сластолюбців. Та й зараз, якби поруч опинився чарівник з некро… З деякими нахилами…