Обитель героїв

Невідомо, кого б із двох присутніх тут милих дам він обрав.

– Товариш дуже сильно бажає, – відповіла Анрі, строго-настрого заборонивши собі фривольність думок. Позначалися флюїди замку з трьома вежами. І взагалі, вона завжди заздрила повногрудим.

Легко піднявши вантаж, від якого заробив би грижу й портовий амбал, дрейгуриця внесла балію в спальню, а по цьому знову скам'яніла біля заштореного вікна. Застромивши палець у воду, Анрі верескнула: вода виявилася крижаною. Пошепки лаючи хазяїв, вона торкнулася долонями дерев'яних бортів, вище долонь уперлася чолом і замурмотіла «Inardescere passio», замовляння, відоме всякій сільській відьмі як «Слівце для сугріву». Правда, далеко не всяка відьма, що застосовує «Inardescere…», була в курсі 1-ї дактильєри Піросмані, що прискорює дію чотирикратно. Але щойно губи вимовили перші звуки, на дні балії ворухнулася каракатиця, вода булькнула, здригнулася, скипіла й відразу охолола до приємної температури, зашипіла і спінилась, як молоде вино.

По спальні поширився чудовий аромат лілій і асфоделей.

Подумки вибачившись перед гросмейстером за докори, Анрі скинула халат, сорочку і занурилась у балію, постогнуючи від насолоди. Бульбашки солодко поколювали шкіру, вода звивалася в джгути, масажуючи плечі й поперек. «Вранці рано, на світанні, умиваються телята, ведмежата, драконята…» Муркочучи дитячу пісеньку, що її обожнювала наспівувати тітонька Есфірь, привчаючи юну компаньйонку до охайності, вігіла згадувала, як вдавала перелякану, репетуючи нібито від жаху, коли в пісеньці з'являвся страхітний демон Дирдомий, великий любитель білувати нечупар і замазур…

– Котра година? – запитала вона в дрейгуриці.

– Малі неживі товариші часу не помічають, – зі звичайною привітністю відгукнулась та.

– Тоді принеси мою сумочку. Он там, на книжковому пюпітрі.

Уже підійшовши до пюпітра, дрейгуриця, ніби мім, що пародіює гвардійця на плацу, продовжила робити крок за кроком, залишаючись на місці й далі. На її обличчі не здригнувся жоден м'яз, губи, як і досі, складалися в посмішку, груди приємно колихалася. Але до пюпітра вона не наблизилася ні на п'ядь.

– Ну чого ж ти?!

– Малий неживий товариш іде.

– У якому сенсі?

– У зазначеному великим живим товаришем. Дякую за увагу.

Анрі мало не повідомила малій неживій товаришці, що вона думає про дрейгурів у цілому і про грудасту ідіотку зокрема. Але вчасно зметикувала, в чому річ. На службовій конекс-пудрениці лежав ряд заклять, накладених найкращими карменторами «двох Т»: анхуесцем Хосе Лісаррабенгоа та Гарсіа Кривим, геніями рунного частоколу. Закляття «обхідних стежок», розташоване у третьому зовнішньому пучку, не дозволяло мерцеві, повсталому чи піднятому, без особливого дозволу доторкнутися до артефакту трибуналу: навіть схованого в сумці, скриньці або навіть якби його проковтнула велика рогата худоба. Навіть найкращі наміри живого трупа мостили йому дорогу скатеркою-самокруткою, поки він не повертав назад або не втрачав решту сил, падаючи поблизу недоступної мети.

Виконавши блокуючі паси, Анрі замкнула третій пучок на себе.

– Малий неживий товариш іде, – повторила дрейгуриця, зробила вирішальний крок, взяла сумочку й віднесла вігілі. – Малий неживий товариш виконав наказ із честю. Малий неживий товариш пишається собою. Дякую…

– Так-так, я знаю. Дякую за увагу.

– …За увагу.

На покришці пудрениці, підкорюючись наказові, проступив диск сонця із двома променями, що проростали з його центру. Промені задумливо тріпотіли, намацуючи вірне положення. Судячи з цього тріпотіння, полудень минув приблизно півтори години тому. «Добряче подрімала!» – вкотре втішилася вігіла й раптом зрозуміла, що бентежило її під час купання.

Дрейгуриця була яскравою брюнеткою!

* * *

– Агнешко, стережися!!!

Рудий гомолюпус репетував так, що його напевно почули навіть небіжчики в Чуриху.

У барона заклало вуха, як від близького вибуху піроглобули. Але застереження спізнилося. Кам'яні кришки личин обсипалися з коней, схованих чарами від цікавого погляду, – і клин чорних вершників урізався в ряди білих, перекидаючи, мнучи, перемішуючи два ворогуючі кольори. Вигадливі ієрогліфи битви, запеклої і швидкоплинної, поплямували картину. Приблизно так, плямуючи тушшю альбомний аркуш, підписувався на старість знаменитий графік Вайда Мейнен, створюючи цикл офортів «Parabellum».

Хмара пилу огорнула перехрестя, затулила картину бою.

– Діточки!..

– Пані та панове! Прошу всіх залишатися на місці. Я можу вас не впізнати.

Конрад уперше чув, щоб людина говорила подібним тоном – відсторонено-владним, без інтонацій, схожим на брязкіт. Так міг би розмовляти залізний голем або геральдичний монстр з герба, якби йому було дано заговорити. А проте, ці дивні слова вимовив Ернест Рівердейл, граф ле Бреттен, неуважний дідок-теоретик.

На обличчі графа проступило трохи моторошне передчуття щастя, настільки нелюдського, що воно здавалося швидше мукою, яка спотворює риси, чаклунством, що перетворює обличчя на морду. Ніздрі затріпотіли, вивертаючись назовні. Пахло кров'ю, здобиччю хижака – чи жертвою, принесеною в дарунок невблаганному чудовиську, – і бритвенно-гострий нюх радів, усмоктуючи солодкий аромат. Конрадові привиділося, ніби зіниці старого зробилися вертикальними, як у змії, але він не взявся б стверджувати це з цілковитою певністю. Ні, граф не обертався на звіра, не приймав образ демона. Усе в ньому залишалося колишнім, звичайним, але поєднувалося тепер у порядку, обумовленому зовсім іншими законами, ніж ті, що споконвіку личили людям.

Порядок мінявся від вдиху до видиху, встановлюючи правила і знову їх відкидаючи за новою, перекрученою доцільністю.

Рівердейл-старший з моторністю гарпії злетів на сідло свого коня, присівши розкарячкувато, дурнувато розставив руки. Лопатки графа здибилися, настовбурчили тканину камзола; по тілі пройшло кілька хвиль судом, і ле Бреттен упав у дорожній пил, м'яко приземлився рачки. Він торкався землі коліньми й ліктями; пальці лівої руки стиснуті в білий від зусилля кулак, лише мізинець стирчить гострим сучком. Безглуздий мізинець чомусь вжахнув барона найбільше. Конрадові перехопило подих, йому було гидко навіть дивитися, як граф прожогом мчить схилом пагорба. Навряд чи хтось із лжеквесторів зумів би наздогнати незграбного дідка верхи: найжвавіший скакун пасував перед Рівердейлом.

Але аж ніяк не фантастична швидкість, з якою рухався граф, викликала в шлунку спазми і змушувала очі сльозитися, аби тільки не бачити того неподобства. Щось розладналося в тілі ле Бреттена. Ця метаморфоза на бігу шукала найприйнятнішу форму, з невблаганністю долі наближаючись до перехрестя. Його сіятельство біг на двох, на трьох, на чотирьох кінцівках; мчав стрибками над землею, високо злітав у повітря, рухався боком, по-краб'ячому, залишаючи за собою густий шлейф пилу. Він горбився сильніше, ніж Рене, потім раптом витягався в струну, скособочившись, виконував запаморочливі перекиди…

Очі відмовлялися таке бачити.

Барон не знав, яким зусиллям змушує себе дивитися.

На бігу в руках графа виникли два клинки: коротка, дуже широка шпага й дага з вибагливою гардою. Мить – і клинки перетворилися на розмиті кола, з мерехтінням обертаючись у всіх можливих і неможливих площинах. Так оберталися на льоту метальні «айстри» Рудольфа Штернблада, але тут ще й руки старого виверталися під немислимими кутами, всупереч можливостям суглобів.

Здавалося, в особі графа прокляття перехрестя Чума знайшло матеріальне втілення.

Від такого видовища Конрада занудило ще більше. Він злякався, що зараз ганебно обблюється просто перед супутниками, але, на щастя, у цей момент чудовисько, закусивши дагу зубами, врізалося в гущавину бійки на перехресті.

* * *

Когось іншого цей факт залишив би байдужим – зрештою, чому б служниці не виявитися брюнеткою, або шатенкою, або зовсім бритоголовою?! Але досвідченій мантисі колір волосся дрейгуриці говорив багато про що. У пам'яті сплив «Заупокійний корпус» – найнебезпечніший, найризикованіший звід мантуалій, що регламентує зв'язок між поводженням мерця, посланого до об'єкта чужою волею, і найближчими подіями життя об'єкта! Це вам не боби по трояндових пелюстках розкидати, і не священну грязюку п'ятами місити, вбачаючи в безформних ляпках прообраз майбутнього чиряка на сідниці… Мало хто з мантиків насмілювався вдатися до «Заупокійного корпусу», бо спостерігати спонукуваного чужою волею небіжчика, перебуваючи в безпосередній близькості від неприємного гостя, і холоднокровно робити висновки з його дій міг лише кваліфікований, а головне, негидливий майстер. Прокляття, в цьому Чуриху забуваєш, з ким маєш справу…