Обитель героїв

Посланий мрець наявний.

Чужа воля наявна.

Об'єкт наявний.

І фінал: якщо мрець-мантуал – брюнет, значимість прикмет посилюється втричі!

Отже, що ми маємо з дрейгуриці? Мрець стоїть за дверима – чекай дорогих гостей. Мрець входить у будинок – гості квапляться, бояться спізнитися. Мрець дарує стоячу воду – кого чекаєш, можеш не дочекатися. Мрець іде за наказом і бере з дозволу – складний комплекс опосередкованих натяків: настав час встати сонцю зі сходу, час не чекає, той, кому вночі снився балкон, повинен визирнути у вікно…

Овал Небес!

Балкон уві сні.

– Відсунь штори! Негайно!

Рухаючись, як героїня опери Вінченцо Белліні «Сомнамбула», дрейгуриця з нелюдською ретельністю відсунула спершу ліву штору, потім – праву, домоглася гарного розташування складок і заходилася підв'язувати штори крученим шнуром. Анрі ладна була вбити служницю вже вдруге. А заодно й естетів-чурихців. З вікна відкривався знайомий до оскоми краєвид: берег моря, скелі, вітрило серед хвиль і буревісники в хмарах. Вітрило глузливо то зникло, то з'являвся, немов вікно вагалося, вибираючи: парне воно, чи непарне?

– Відчини вікно!

Нестерпно довго прововтузившись із клямкою, дрейгуриця нарешті розчахнула стулки. У спальні помітно посвіжішало, по шкірі Анрі пробіг мороз. На жаль, пейзаж не змінився: скелі, море, вітрило. У гросмейстера Ефраїма було своє уявлення про красу. Зосередившись, вігіла швидко з'ясувала, що не в змозі зняти аплікативний морок. Для цього був потрібен допуск; інакше чури-хранителі, яких у Чуриху розплодилося над усяку міру, розтягали стираючі чари по кутках.

Про всяк випадок Анрі напружилася, вчепившись у борти балії.

Ні, в двобої між чарами і чурами перемога залишилася за останніми.

– Балкон! Тут є балкон?

– Малий неживий товариш радий заявити…

– Коротше!

– Малий неживий…

Квапитися в Чуриху не вміли. Довелося дочекатися, поки дрейгуриця виголосить заготований пасаж до кінця, і з'ясувати причину задоволення малої неживої. Балкон у гостьовій спальні був. Вискочивши з балії, накинувши халат на голе тіло, забувши підперезатися й вихором вилітаючи на балкон, вігіла молила Вічного Мандрівця про єдине: щоб з балкона відкривався реальний, справжній краєвид, а не триклята маринела з парусом!

її молитву було почуто.

Вчепившись у поруччя та почуваючись ожилим персонажем сну, Генрієтта Кукіль дивилася й не знала: радіти їй чи бити тривогу?

* * *

Ослухатися барон і не подумав. Сказано Рівердейлом: «Усім залишатися на місцях!» – отже, залишаємося й дивимося здалеку. Справа не в тому, що знатністю роду граф випереджає барона; і старший теж ні до чого. Якби на пагорбі з'явився хоча б і повсталий з могили Губерт Раптовий, герцог д'Естрем'єр – дворянин і обер-квізитор Всевидющого Приказу, барон навряд чи обрав би шлях сліпої покори його навіженій високості!

Просто Конрад глибинною розшуковою жилкою чув: кого слухати, а кого слухатися. Більшості дворян було б корисно прослужити в Приказі рік чи два: уміння вести за собою, у потрібний момент без вагань віддаючи лідерство, – надзвичайно корисна якість. Неймовірний ривок графа з вершини в гущу битви лише підтвердив правильність рішення.

Однак супутники барона мали щодо цього власну думку.

– Діточки! Убивають!

– Рудий! Гнати хн'ах мурда-мурда! Ми допомагай!

З-за спини Малого, судомно вчепившись у борт фургона, визирав Ікер Тирулега. Він намагався видобутися назовні, але наче незрима сила раз по раз відкидала його назад, у безпечне нутро карети. Упертюх Тирулега не припиняв спроб. Міцне дерево кришилося під побілілими пальцями енітимура, по обличчю старого котилися великі краплі поту: неймовірним напруженням усіх душевних сил ловець снулів боровся з проклятою агорафобією, що загострилася в мить небезпеки. Там, унизу, гинув його внук, а дідусь Ікер не міг прийти на допомогу маленькому Санчесу! Конрад майже фізично відчував, як фобія раґнарита відступає під тиском сталевої волі старого, але повільно, надто повільно…

– Уб'ють же…

– Граф сказав: чекати…

– Уб'ють!

– Барон сказав: перекинемося…

– Граф сказав! Барон сказав! Вічний Мандрівець йому сказав! Зараз, діточки, зараз, тримайтеся, ми швиденько… – бурмотіла, вовтузячись у глибині фургона, Аглая Вертенна.

«Що вона там робить?» – дивувався барон.

Раптом, ще більше розширивши діру в полотні, назовні вивалився один із бабиних клумаків і бухнувся в пилюку. За клумаком пішов саквояж графа, невідомо чий клунок, торбина Коша, плетений кіш, що належав, очевидно, Марії Форзац, похідна скринька самого барона, друга скринька, третя…

Якби це бачив Любек Люпузано, камердинера б шляк трафив.

«Що ж ти дієш, ти ж поважна жінка?!» – мало не крикнув обер-квізитор, поспіхом розвертаючи кобилу та відводячи її вбік, щоб не забило ноги поклажею. Полотно відірвалося з двох країв, оголивши ребра й черево фургона. Карга шаруділа всередині й була схожа на Лихо Однооке, що навісніє від бажання обдарувати слухняних діток у Мамчин День.

Голосно гавкав Лю – собаці дісталося саквояжем.

– Жени, рудий!

Баба полегшувала віз, щоб той не перекинувся, коли помчить із пагорба.

Конрад глянув униз, на перехрестя, що втопало в поросі. Нічого не можна було розібрати: окремі відблиски сталі, метушливий рух, як у розворушеному мурашнику, лемент, приглушені ватою відстані. Ось із хмари вилетів темний лицар і тарганом помчав геть, скособочений у сідлі, притискаючи до грудей поранену руку.

Його ніхто не переслідував.

Барона обвіяло вітром. Містрис Форзац, яка за своєю звичкою мовчала і про яку всі забули, щойно Конрад відсторонився, кинула коня вперед, змусила перескочити через купу речей. Лю, басовито гавкнув і рвонув слідом за хазяйкою.

– Куди ви?! Стривайте!

Ну що ти вдієш із цими цивільними?! Секунду барон вагався: мчати за самовільною містрис, чи лишатися? І тут побачив ще двох вершників. Двоє спостерігачів, що стежили за лжеквесторами від клієнтели, поспішала приєднатися до битви. До людей на пагорбі їм тепер не було ніякого діла.

Обходячи загін ліворуч, бездоріжжям, чорні ідеалісти мчали на підмогу.

Тієї миті, коли барон вирішив скакати навперейми, зміїне сичання розірвало повітря біля самого вуха Конрада. Ближній вершник сіпнувся й почав завалюватися набік, чіпляючись за повід пальцями, що дедалі слабшали.

– Діточки!

Рука Аглаї Вертенни, занесена для кидка, стискала друге веретено, але вцілілий лицар Вечірньої Зорі був уже надто далеко.

– Я його візьму! Давайте вниз… Тільки обережно!

Останні слова барон кричав через плече, женучи кобилу вслід лицареві, що віддалявся. Тішила дотепна реприза: знову обер-квізитор переслідував чоловіка в чорному. Але цього разу Конрад збирався дістати втікача за всяку ціну. Під копитами – суха трава, вибоїни, ями. Кущі дружинника кидаються назустріч, намагаючись затримати. Кобила спотикається, у грудях паскудно тьохкає – ні, нічого, вирівнялася. Чорна глянсова спина попереду: хітин жука-трупоїда. Шкода, арбалета немає. Добро, Зло – химері під хвіст!